До України — з берегів Тірренського моря

Ми сидимо у просторій вітальні його вілли. Вікно на всю стіну — як гігантський екран, на якому застиг екзотичний кадр: синющий безкрай Тірренського моря, білі острівці скель, об які б’ються легенькі грайливі хвильки. Це помешкання почесного консула України в Італії Джузеппе Гамбарделло.

Він встигає спілкуватися з гостями, легко переходить на суперечку з діловим партнером і раз у раз відповідає на дзвінки то по міському телефону, то по мобільному. За кільканадцять хвилин перебування у його товаристві вибудовується ціла психологічна схема поведінки цієї людини, запального неаполітанця, мова якого так гармонійно поєднується із цією розімлілою природою, грайливим синющим морем у його вікні і навколишнім неймовірно красивим світом.

Це класична психологічна схема поведінки людини, яка вміє успішно долати всі земні дороги. Встановлює собі певну планку і долає її. Вміє ставити крапку у розпочатій справі, як у завершеному логічному реченні. Саме ось про таких ми говоримо, що вони багато досягли.

Маючи престижну професію адвоката, Гамбарделло згодився бути почесним консулом України в Італії. Чи ж не ризик?! Чи ж лаврами спокусився та великими грішми? Країна, яка лише десять літ тому як вийшла зі складу імперії зі всіма її болячками й «моральними цінностями» та надбаннями. Країна, з якої тисячами втікає зубожілий народ на заробітки — ось і на його батьківщині вже осіло кілька тисяч. Чи ж уявляв, що ті тисячі знедолених, безправних нелегалів — це його біль і віднині частина його долі? Авжеж, знав. І все одно згодився. На посаду, яка вимагає великої віддачі, щоденного витрачання сил, енергії, самозгорання. І є неоплачуваною. Як на мірки сучасні, то якесь романтичне донкіхотство. Бо й справді, навіщо йому, молодому, освіченому, зі знатної елітної родини, ця напівзакатована імперією, корумпована, досить-таки епатажна країна, з якої народ втікає, мов із тонучого корабля?

Він, італієць, пояснював своїм єдинокровним, що Україна — це не «Рашен», що українці такі ж росіяни, як італійці — французи. Саме він допомагав рубати ту стіну, за якою була схована від європейців і неєвропейців Україна. Він її вже встиг для себе відкрити, працюючи шість літ міжнародним адвокатом. Тому згодився на посаду почесного консула. Ще якесь десятиліття—два тому на цій посаді можна було працювати, зодягнувши білі рукавички й красивий фрак. Нині треба гарувати. Адже в його країну рушила ціла армія гнаних і голодних. Тисячі безробітних людей, що запрудили вулиці Рима, Неаполя, Мілана, невеличких міст поблизу чотирьох морів.

Якщо перші роки вони долали мовний бар’єр, певну розгубу перед своїми не завжди милосердними й толерантними італійськими господарями, то з часом стали боротися за свої бодай незначні людські права. І швидко дізналися про посаду почесного консула, котрий і вислухає, і при можливості допоможе. Та й головне, до нього можна приїхати в Неаполь і легко й просто потрапити на прийом, оминувши всі бюрократичні загати, похмурі відстійники виморювання людського духу, які так «талановито» вміють вибудовувати українські бюрократи всіх рівнів.

Двічі-тричі на тиждень приймає по 50—60 осіб. Коли дні помножити на місяці і роки, то виходить — тисячі людей, що проходять через його невеликий кабінет, так не схожий своїм інтер’єром на кабінети українських посадовців середньої руки. Стіл, стара шафа та поруч помічник, що кожну справу заносить до комп’ютера.

Здається, ще задовго до того як Гамбарделло обійняв цю посаду, життя готувало його до неї. Тут треба мати загострене почуття справедливості, бути фізично витривалим, юридично підкованим, жорстким і сердечним водночас. І поза цими чеснотами — любити людей. Іти часто до них у спецівці, кирзових чоботах й брезентових рукавицях. Бо життя тих тисяч гнаних українців-заробітчан він, професіональний адвокат, має захищати здебільшого не перед законом (адже вони опинилися поза ним — нелегали!), а перед Богом. Ось тут найвищим мірилом всіх чеснот є милосердя.

Саме життя пропонувало йому вивірені кроки. Вивчав українську культуру сам і намагався репрезентувати її у великих містах і містечках Італії, де було багато українців. Допомагав йому в цьому центр «Універсо» на чолі з Аглаєю Козловською. До Італії щоліта їздили відомі митці, фольклорні колективи. Почесний консул домовлявся з мерами міст про надання залів для митців і їхній побут. На концерти приходили елітні й прості італійці, летіли наші заробітчани. Плакали, «підзаряджалися» Україною й знімали бодай на годину-дві свій принизливий наймитський статус.

Італія відкривала Україну. Дізнавалася, що ось ці тисячі хатніх прибиральниць і будівельників — це не представники молодого етносу ще без власної історії, без своїх злетів, здобутків і чеснот, а просто ті, кому судилося жити на власній землі у час глобальних перемін. Вони опинилися на чужині через певні економічні труднощі, викликані корупцією у вищих ешелонах влади та її невмінням дати лад в державі, що здобула незалежність. І таке пояснення бідувань народу сприймалося з розумінням і навіть з певною повагою. Це лише певна частина народу стала заручницею бездарного й злочинного керівництва, а інша, попри все, несе в собі національну потугу, що промовляє через іскрометні танці, які італійці сприймають захоплено, та пісні, незрозумілі за змістом, але такі хвилюючі й дотичні своїм унікальним мелосом до італійських.

Познайомившись із культурою, став налагоджувати економічні зв’язки. Влітку 2004 року в Неаполі в урочистому залі ресторану «Гамбринус» Джузеппе Гамбарделло збирає прес-конференцію з участю представників влади та сфери італійського й українського туризму. Прагнув привернути увагу до України як країни великого туристичного потенціалу. Він уже встиг зачаруватися Карпатами, Кримом, нашими лісами та горами. «Як почесний представник цієї східноєвропейської нації, запевняю вас, що в Україні ви знайдете дуже гостинний народ, будете почуватися, як у своїй домівці. Вас зустріне країна, сповнена принад, що зачарує вас своїми лісами, степами, озерами. Українська кухня теж спокусить вас неповторними ароматами. Хоча б одну подорож у своєму житті слід зробити в цю країну, тому що між нашими країнами завжди були культурні зв’язки. І ми багато працюємо, щоб і нині зблизити наші народи». А вже у вересні того ж року в Торговій палаті Неаполя консул зорганізував семінар італійських та українських бізнесменів-підприємців — «Неаполь зустрічає Київ».

Попри добре налагоджену торгівлю взуттям, іншими промисловими товарами, між бізнесменами двох країн не існувало ніяких зв’язків. У залі сиділи банкіри, фермери, підприємці з України і їхні колеги з Італії. Вони придивлялися один до одного. Він знав, що ця зустріч повинна багато чого змінити у взаєминах «ненайвищого» рівня двох держав. Адже Україна вже встигла засвітитися у світі як держава ненадійна, корумпована, що відлякує зарубіжних інвесторів; багато хто з них згорнув свій бізнес. А дехто залишив українські кордони й не радить вкладати там свої кошти іншим. Джузеппе Гамбарделло знав про це. Знав, що це та стіна, яку не зруйнуєш риторикою і закликами. Однак намагався переконати італійських бізнесменів у зворотному, у тому, що український бізнес є, міцніє і його варто не тільки помічати, а підтримувати й шукати в ньому вигідного партнера.

То було в жовтні минулого року. «Я майже рукою міг торкатися тих змін, які відбувалися в Україні. Вісім років мого професійного життя пов’язані з Україною: спочатку як адвоката, тепер як почесного консула. Від часу розпаду Радянського Союзу Україна пройшла складний і суперечливий шлях реформ, які наблизили її до європейської спільноти. Сьогодні ми повинні бути абсолютно задоволені з цього. Ще якихось два роки тому семінар влаштовувався тільки для італійських підприємців, яких ми намагалися ознайомити з Україною, заохочували інвестувати в неї. Сьогодні ми можемо вести мову не лише про односторонні інвестиції, але й про створення спільних італійсько-українських підприємств».

Він супроводжував українських бізнесменів до багатьох підприємств півдня Італії. Вони знайомилися з системою управління й вивчали досвід роботи в умовах ринкової економіки. Італійське телебачення та преса висвітлювали хід цієї зустрічі, що відкривала капіталістичній Італії Україну, що силкується стати також на цей шлях.

А потім почесний консул при сприянні міністра охорони здоров’я Анджело Монтерано, директора відомого госпіталю Пеллігріні Вінченцо Барбарано приймали групу лікарів із Київського інституту травматології і ортопедії Академії медичних наук України на чолі з відомими хірургом професором Сергієм Страфуном. Протягом місяця українські та італійські лікарі-травматологи робили разом операції, ділилися досвідом та вмінням.

Чотири роки почесного консульства Гамбарделло припадають на доленосний часовий відрізок в українській історії. Його власна програма-максимум на цій посаді — охопити якомога більше українських проблем і якомога більше їх розв’язати. Це минулого серпня за його сприяння та неапольського регіонального координаційного центру інвалідів 16 українських дітей-інвалідів провели літні канікули на березі Тірренського моря. «Подаруй усмішку життю» — лише один з проектів цього глибоко гуманістичного задуму. Голова неапольського центру інвалідів, ініціатор проекту Джованні Бембо, котрий переймається здебільшого долею чорнобильських дітей, з радістю зустрів пропозицію Джузеппе Гамбарделло започаткувати традицію оздоровлення інвалідів-сиріт. День інвалідів він зустрів в Україні.

Лист-подяку від батьків дітей, що побували на оздоровленні в його країні, читав, не приховуючи схвильованості. Адже це він вже у Києві воював із бюрократами, які особливу пильність і ревність демонструють саме там, де вона найменше потрібна, — проти незахищених та упосліджених. «Ми дякуємо за комфортні умови проживання в лікувально-оздоровчому комплексі «Антарес» у Козерті, за любов і турботу медперсоналу, за цікаві свята, теплі зустрічі в почесному консульстві і домі Джузеппе Гамбарделло, ігри, подарунки та гостину у Джованні Бембо, консультації італійських лікарів, що підібрали дорогі слухові апарати дітям, поїздки в історичні міста — Рим, Неаполь, Козерту…»

У Києві Джузеппе буває щомісяця. І як більшість киян, шлях від свого помешкання до Італійської амбасади долає пішки. Повз нього мчать дорогі «джипи», різні іномарки, все рідше — «Жигулі» і зовсім рідко «Запорожці». І він, представник облаштованої країни і спадкоємець відомої родини, розгублений: у нього на батьківщині дуже рідко побачиш ось такі розкішні авто. У цій країні-Україні відбуваються справжні дива: велика частина людей купається в розкошах, здобутих фантастично швидко, не трудами поколінь предків, а набагато більша — миє італійські чи португальські унітази, заховавши дипломи лікарів, інженерів, учителів. А «князі недорослі», здається, готові поміняти вивіски на буцегарнях — ще донедавна у них мали перебувати бандити-крадії, а нині вони перевели подих, звільнилися від нетривалого переляку і знову освоюють владний олімп. Злодіїв немає, глобального розкрадання держави теж, є ті лише українські капіталісти, з якими радяться і просять кидати кістки з їхніх столів під стіл — для помаранчевої челяді…

Джузеппе Гамбарделло знає, що і на його землі не все так рівно й чітко, але знає й те, що є та вогняна межа, до якої ніхто не наближається впритул, а тим більше не ступає на неї. То мораль, моральність у рамці суворого закону.

В Україні це ще далеко не так. От тому-то йому доводиться двічі-тричі на тиждень опускатися в український Везувій і дивитися у виплакані й хронічно сумні очі українців, які про щось його просять, які несуть такий огром людського болю, страждань, що інколи губиться почесний консул. І найприкріше — він, молодий, вродливий, матеріально незалежний, — вбирає їх у себе як частину своєї долі. Інколи страждає, коли не може допомогти конкретній людині у її біді, бо законодавство його країни працює для своїх громадян і держави, а не в інтересах тисяч чужих громадян.

Однак долає всі випробування заради гнаних. Він потрібен тим, кого відторгнула батьківщина, але яку вони не забувають ні на мить. І в цьому можна було пересвідчитися в день президентських виборів, коли вони злетілися до Ватикану і там утворили, як ми на Майдані, помаранчеве людське море. Адже хоч як це парадоксально, він став їхнім захисником на чужині, бо на прабатьківській землі їх зрадили й ошукали. Адже у літописі поневірянь наших заробітчан-«італійців» сторінка «Почесний консул України в Італії Джузеппе Гамбарделло» — одна з найсвітліших, найцінніших і найпотрібніших. На цю посаду його призначало міністерство, а затверджував і благословив народ.