ВЕРЕСЕНЬ. НОВИЙ СОНЧ

На єврейський Новий рік я вирішив зробити собі маленький подарунок — відвідати знамениті галицькі містечка Новий Сонч і Старий Сонч. Все ж таки який дивний регіон — Галичина: і східна, українська, і західна, польська. Тут і українські — православні та греко-католицькі — дерев’яні церкви в околицях Криниці, і польські костьоли, і синагоги, які мали таке містичне значення для місцевих євреїв, що навіть після переселення до Ізраїлю вони створили в Нетанії район Кір’ят Сонч — ну просто Новий Сонч на івриті... Пригадуючи все це, я доблукав до старої новосончської синагоги. Звісно, сьогодні це вже не синагога — єврейського населення у Сончі практично не залишилося, про те, що воно було, нагадує хіба що ця синагога з меморіальною дошкою пам’яті загиблих мешканців міста... В синагозі тепер галерея, проте будинку вдалося якось повністю зберегти й архітектурну «зовнішність», і атмосферу синагоги. Тільки для того, щоб потрапити до давньої синагоги, треба придбати квиток на виставку, присвячену діяльності католицьких орденів у Новому Сончі...

Виставка несподівана: ти заходиш у приміщення синагоги і бачиш ікону Богоматері. Звичайно, можна скільки завгодно переконувати себе, що це вже не синагога, а тільки галерея у польському місті, що це тільки тінь синагоги. А атмосфера проте інша, не галерейна. І якось дивно відчуваєш себе, бо потрібно ще звикнути до ікон у синагозі. І знову переконатися, яким мінливим і синтетичним є наш світ, у якому давно вже немає «свого» й «чужого». Усвідомлення цього залежить тільки від твого власного вибору: можна, звичайно, з нерозумінням поставитися до кумирів у синагозі і гордо вийти геть. А я, навпаки, відчував себе людиною, якій уперше вдалося відсвяткувати Новий рік з Богоматір’ю — тим паче що за своє життя вона знала про це свято набагато більше, ніж я, і чекала його, як єдиного Нового року, — для іншого їй потрібно було ще народити. Особливе відчуття мене заполонило — відчуття крихкості, тендітності й прозорості світу. Такий світ можна або любити таким, як він є, або ненавидіти, створюючи цивілізаційні кордони, роз’єднуючи людей різних вірувань та різних національностей. Ненависть — можливо, навіть сильніше почуття, ніж любов: я подумав, що рік тому, 11 вересня, ми бачили на наших екранах модель загибелі нашого світу, розділеного, підірваного й жорстокого у своїй невблаганній реальності. А тут, у давній синагозі маленького польського міста, поруч з іконою Богоматері, я несподівано побачив модель його народження...