Велика війна як прояв кризи європейської цивілізації. До 90-річчя початку Першої світової війни

Мабуть, не буде перебільшенням стверджувати, що всі нещастя ХХ століття, яке принесло людству тяжкі випробування, розпочалися саме з Першої світової війни (1914—1918 рр.) — найважливішої події століття, котра відкрила нову епоху в історії світової цивілізації. Генріх Манн назвав цю війну «матір’ю катастроф століття». Вона була відображенням корінних змін, що відбулися у світі протягом попередніх століть, одним із найжахливіших наслідків процесу розвитку цивілізації, зокрема закономірним наслідком загострення суперечностей між європейськими державами, але водночас і проявом їхньої внутрішньої кризи, міжнаціональних, соціальних та інших проблем у суспільстві.

Цій війні, що ввійшла в історію під назвою Великої, передувало, як відомо, вбивство в червні 1914 р. сербським націоналістом у боснійській столиці Сараєво австро-угорського престолонаслідника ерцгерцога Франца-Фердинанда та його дружини (докладніше читайте у «ДТ», №29 ц.р.). Однак причини Великої війни були глобального характеру.

На початку ХХ ст. явища, які супроводжували індустріальну стадію розвитку провідних європейських країн, вилилися в глобальну кризу. Матеріальною основою цієї кризи стала модернізація, а саме — швидкий розвиток ринкових відносин на базі індустріального виробництва, технічного прогресу. Це, з одного боку, дозволило провідним державам зробити різкий ривок уперед, а з іншого — вкрай загострило соціальні, міжнаціональні та інші проблеми в суспільстві й викликало явища, які загрожували західній цивілізації переродженням. З розвитком індустріального прогресу, поряд із наповненням ринків товарами й послугами, моральні й гуманістичні цінності, зокрема, дедалі більше поступалися корпоративній, технократичній, тоталітарній масовій свідомості. Ця тенденція не лише виявлялася в духовній сфері, а й сприяла небаченому посиленню ролі держави, що перетворювалася в носія загальнонаціональної ідеї, яка поступово заміняла ідеї демократії.

Логіка соціально-економічного розвитку привела до утвердження на початку ХХ ст. монополістичного режиму в економіці індустріальних країн, що позначилося на внутрішньополітичному кліматі цих країн (зростання тоталітарних тенденцій, мілітаризація), а також на міжнародних відносинах (посилення боротьби за ринки, політичний вплив у світі). Основою цих тенденцій була політика монополій, що мала виразно агресивний характер. А зрощення монополій з державою, формування державно-монополістичного капіталізму посилювало експансіоністський характер державної політики. Свідчення цього: мілітаризація (гонка озброєнь набула нечуваного розмаху — з 90-х років ХІХ ст. до 1913 р. військові бюджети провідних держав зросли більше ніж на 80%), виникнення військово-політичних союзів, зокрема найбільших із них — Троїстого союзу в 1882 р. (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) і Антанти у 1904—1907 рр. (Великобританія, Франція, Росія), локальні воєнні конфлікти, що мали тенденцію до розростання (марокканські кризи 1905 і 1911 рр., російсько-японська війна 1904–1905 рр., захоплення Італією Триполітанії та Киренаїки, анексія Австро-Угорщиною Боснії і Герцеговини в 1909 р., італо-турецька війна 1911–1912 рр., Балканські війни 1912–1913 та 1913 рр.), посилення колоніального гноблення тощо. Загострення суперництва держав визначалося значною мірою відносною нерівномірністю їх соціально-економічного розвитку, що впливало на рівень і форми їхньої зовнішньої експансії.

Цю нову еру імперського суперництва німці назвали Weltpolitik. Європа була поділена на два ворогуючих блоки держав — Антанту і Троїстий союз. Найбільш непримиренними виявилися інтереси Німеччини та Англії. Імперія Гогенцоллернів, геополітичне становище якої не відповідало її економічній могутності (перше місце в Європі за рівнем промислового виробництва у 1913 р.) й політичним амбіціям, прагнула до світового панування. В її плани входило послаблення Англії, Франції та Росії і загарбання великих територій у Європі, в тому числі України й Прибалтики, колоніальних володінь Англії, Франції, Бельгії, зміцнення позицій в Туреччині й на Близькому Сході. Головна союзниця Німеччини Австро-Угорщина прагнула встановити свою гегемонію на Балканах і панувати на Чорному, Адріатичному та Егейському морях, захопити Сербію, Чорногорію, відібрати у Росії частину польських губерній, Поділля та Волинь. Туреччина, яку в разі перемоги планували поділити країни Антанти, наприкінці 1914 р. приєдналася до Троїстого союзу; її метою було захоплення російського Закавказзя, Криму, Ірану і відновлення впливу на Балканах.

Головною спільною метою держав Антанти було «покласти край німецькому імперіалізму» (міністр закордонних справ Росії С.Сазонов). Щодо інших воєнних цілей союзників, то Англія, наприклад, прагнула зберегти свою морську й колоніальну могутність та відторгнути від Туреччини багаті на нафту Месопотамію і Палестину. Франція мала намір взяти реванш за поразку у франко-прусській війні 1870—1871 рр., повернути Ельзас і Лотарингію, захопити Рейнську промислову зону й частину німецьких колоній. Росія прагнула встановити своє панування на Балканах, в протоках Босфор та Дарданелли й відібрати в Австро-Угорщини Східну Галичину, землі за нижньою течією Німану.

На 1914 р. суперечності між військово-політичними блоками вкрай загострилися, причому головним вузлом протиріч стали Балкани, зокрема Сербія, яка перетворилася на арену боротьби між Австро-Угорщиною і Росією. Габсбурги вирішили одним ударом по Сербії утвердити свій вплив на Балканах. Рівно через місяць після вбивства у Сараєві Франца-Фердинанда, 28 липня 1914 р., Австро-Угорщина, на вимогу Німеччини, оголосила Сербії війну. У відповідь Росія розпочала загальну мобілізацію. Тоді Німеччина 1 серпня оголосила війну Росії, а 3 серпня — Франції. Згідно з планом «блискавичної війни», розробленим начальником генштабу Німеччини генералом А.Шліфеном, німецькі війська рушили на французьку територію через Бельгію. Англія, у свою чергу, стала на захист нейтралітету останньої і 4 серпня оголосила війну Німеччині. Протягом 28 липня — 4 серпня 1914 р. у війну були втягнуті всі члени Троїстого союзу й Антанти.

З боку держав обох блоків, незважаючи на пропаговані ними гасла захисту вітчизни й майбутнього своїх народів, війна була несправедливою й загарбницькою; у неї було поступово втягнуто 38 держав світу з населенням близько 1,5 млрд. осіб, а до їхніх армій було мобілізовано понад 70 млн. чоловік, близько 10 млн. з яких загине, понад 20 млн. буде поранено, а 3,5 млн. залишаться інвалідами.

Незважаючи на те, що «дух війни витав у європейському повітрі», її початок став для народів Європи несподіваним. Для багатьох незрозумілими були й цілі війни (відомий американський історик Ерік Гобсбаум у своїй книжці «Століття екстремізму» слушно зазначив, що «провідні держави з обох боків вели Першу світову як гру «пан чи пропав», себто як таку війну, що може бути або тотально виграна, або тотально програна», тобто цю війну «вели за необмежені цілі»), хоча напередодні й на початку її практично в усіх країнах різко посилилася пропаганда мілітаризму й шовінізму. З особливою силою хвиля патріотизму й націоналізму захлюпнула воюючі держави, де вона лягала на достатньо підготовлений грунт. Розвинені індустріальні держави, істотно переважаючи в економічному плані інші країни, почали відчувати і свою расову, національну зверхність, ідеї якої вже з середини ХІХ ст. культивувалися окремими політиками, а з початку ХХ ст. стають вагомим компонентом офіційної державної ідеології. Зокрема створений у 1891 р. Паннімецький союз — громадська організація шовіністичного спрямування, в основу діяльності якої лягла концепція про зверхність німецької нації, — відкрито проголосив головним ворогом народи Великобританії й закликав до захоплення її територій, а також земель Росії, насамперед України, та Франції, Бельгії, Голландії. Італія планувала розширити вплив у Середземному морі, в Туреччині культивувалися ідеї пантюркизму з визначенням головного ворога — Росії — і панславізму, в Австро-Угорщині — австрославізму та різних форм центральноєвропейського федералізму. В Англії, у свою чергу, процвітала проповідь колоніалізму, у Франції — армійського культу, в Росії — доктрина захисту всіх слов’ян та імперського панславізму.

Основні бойові дії під час Першої світової війни розгорталися в Європі, де були два головних фронти війни — Східний і Західний, а також в Азії, Африці і в басейні Тихого океану, де точилася боротьба за переділ колоній. Мабуть, ніхто з керівників держав—учасниць Першої світової війни, які розраховували на швидке тріумфальне завершення воєнної кампанії на свою користь (протягом 3—6 місяців), не міг уявити собі справжніх її масштабів та наслідків.

Втім, уже перші місяці війни засвідчили крах німецького плану «блискавичної війни», чому сприяли героїчний опір бельгійських військ під Мобежем, наступ російських військ у Східній Пруссії та Галичині і грандіозна битва на р.Марні поблизу Парижа, де німці зазнали значних втрат. Війна набула тотального характеру. На кінець 1914 р. Західний і Східний фронти стабілізувалися і воюючі сторони перейшли до позиційної війни, водночас намагаючись якомога швидше втягнути у світову бойню нових союзників.

У 1915 р. головні бойові дії розгорталися на Східному фронті; до Троїстого союзу приєдналася Туреччина, що вела бої з російською армією на Кавказькому фронті; Італія вступила у війну на боці Антанти. На Балканському фронті більше року Сербія й Чорногорія самостійно захищалися від австро-угорських та німецьких військ і лише після приєднання до останніх болгарської армії наприкінці 1915 р. балканські союзники Антанти зазнали поразки. В лютому—березні 1915 р. німецька армія витіснила російські війська зі Східної Пруссії, а на осінь спільно з австро-угорськими військами захопила Західну Україну, Польщу, Литву, частину Латвії.

Основні бойові дії 1916 р. відбувалися на Західному фронті. Головними з них були англо-французький наступ на р.Сомма та кровопролитна Верденська битва, що тривала з лютого по грудень, у ході якої французькі й німецькі війська втратили близько 1 млн. чоловік. На Східному фронті в червні 1916 р. Росія розпочала наступ у Галичині і в результаті так званого Брусиловського прориву зайняла більшу частину Галичини та Буковини. Успіхи Росії сприяли вступу Румунії у серпні 1916 р. у війну на боці Антанти, однак невдовзі вона була окупована австро-угорськими військами. Поступово стратегічна ініціатива переходила до Антанти: наприкінці 1916 р. вона відмовилася від німецької пропозиції розпочати переговори.

В 1917 році німецьке командування обрало оборонну тактику, керівництво Антанти — наступальну. На подальший хід війни суттєво вплинули вступ у війну на боці Антанти США у квітні 1917 р., антивоєнні виступи й революційні події в Німеччині та Австро-Угорщині й піднесення національно-визвольних рухів пригноблених народів регіону, Лютнева та Жовтнева революції в Росії, початок громадянської війни та іноземної інтервенції, а також підписання Брестського миру радянською Росією.

Світова війна засвідчила кризовий стан цивілізації. Вона призвела до розриву економічних зв’язків між воюючими країнами: система світового ринку була дезорганізована. Затягування війни примушувало країн-учасниць приділяти першочергову увагу зміцненню власного тилу для забезпечення постачання армії, мобілізації останніх людських, матеріальних і продовольчих ресурсів. Для розширення масштабів воєнного виробництва розпочалася перебудова економіки. Було введено жорстоке державне регулювання сфери виробництва, що суперечило основам західної цивілізації; відбувалося звуження сфери ринкових відносин, обмеження громадянських прав, згортання демократії тощо. Виник дефіцит споживчих товарів, який змусив вводити регулювання цін, нормування споживання. Дефіцит робочих рук, що був викликаний призовом майже всіх дорослих чоловіків до армії, особливо великої шкоди завдав сільському господарству. В усіх воюючих країнах зменшилося виробництво продовольчих товарів, було введено карткову систему розподілу продуктів харчування. Відтак рівень життя більшості населення країн—учасниць Першої світової війни кардинально знизився. Голод у промислових центрах Німеччини, Росії та в деяких інших країнах викликав велику смертність серед цивільного населення. Разом зі значними бойовими втратами це призвело до скорочення чисельності населення Росії (на 2,3 млн. чол.), Німеччини (на понад 2 млн. чол.), Австро-Угорщини (на понад 1,4 млн. чол.) та Франції (на понад 1,5 млн. чол.), Англії (майже на 800 тис. чол.) і т.д. Масово використовувалася праця жінок і дітей; стояння в чергах, голод і холод стали долею мільйонів європейців.

Війна негативно впливала на психологічний стан не лише цивільного населення, а й вояків. Використання нових видів озброєння (танків, літаків, підводних човнів, хімічної зброї) і нетрадиційних методів ведення бойових дій, нівелювання ролі окремого воїна та таких традиційних цінностей, як честь, слава, героїзм, привели до поширення серед солдатів і офіцерів настроїв страху, депресії, зневіри й відчаю, а також обурення на адресу тих, хто відправив їх на цю війну.

В результаті усіх цих негативних процесів і явищ хвиля патріотизму почала спадати. Дедалі більше людей усвідомлювали, що ніякі цілі не можуть виправдати тих жертв, що їх забирає війна; зростав страйковий рух, відбувалися антивоєнні виступи. В Німеччині, наприклад, у 1916 р. першотравнева демонстрація проходила під гаслами «Кінець війні», «Геть уряд!». Те ж саме відбувалося і в Австро-Угорщині, де, зокрема, на знак протесту проти війни соціал-демократ Ф.Адлер застрелив у жовтні 1916 р. голову ради міністрів графа Штюргка, і особливо в Росії, де поразки, великі втрати в армії, розвал економіки, злидні й голод налаштували проти царизму найширші верстви населення.

На початок 1917 р. ситуація в Російській імперії настільки загострилася, що в країні розпочалася загальнонаціональна криза. У лютому 1917 р. антивоєнні та соціальні виступи в Росії з активною участю більшовиків набрали небаченого розмаху і переросли в революцію. Самодержавство було ліквідоване. На початку березня влада перейшла до Тимчасового уряду; Росія стала республікою. Новий уряд не відмовився від зобов’язань Миколи ІІ перед союзниками і закликав продовжувати війну «до переможного кінця». Однак у країні невблаганно зростали чимраз рішучіші хвилі протесту проти війни, а російська армія під впливом революційної пропаганди дедалі більше розкладалася. Криза в країні неухильно наростала, і в результаті жовтневого перевороту, здійсненого більшовиками, Тимчасовий уряд було повалено.

Під впливом революційних подій у Росії посилився страйковий антивоєнний рух в Англії, Франції, Італії й особливо в Німеччині. У квітні 1917 р., зокрема, на військових заводах Німеччини страйкувало понад 300 тис. робітників, у серпні вибухнули заворушення серед матросів військового флоту, влітку на Східному фронті спостерігалися масові братання російських та німецьких солдатів. У ряді країн сталися кардинальні політичні зміни. Відбулися революції соціалістичного характеру у Фінляндії, Німеччині, Угорщині, Словаччині; в інших країнах відбувалося небувале піднесення революційного й національно-визвольного руху, а в колоніях — антиколоніального. Зрушення в суспільній свідомості європейців позначилося й на тактиці соціал-демократичних партій. Зокрема, рік у рік зростала кількість прихильників лівого крила соціал-демократії, які таврували війну як імперіалістичну, загарбницьку й закликали перетворити її в громадянську проти експлуататорів. Ще більше зміцнилася позиція соціал-демократів центру, які виступали за укладення демократичного миру без анексій і контрибуцій. Їхня позиція збігалася з позицією пацифістів.

Про глибоку кризу тогочасного капіталізму свідчили також виникнення ІІІ Комуністичного Інтернаціоналу. «Соціалістичного Інтернаціоналу 2 1/2», прихід до влади в багатьох країнах Європи соціалістичних партій і, нарешті, захоплення влади в Росії більшовицькою партією Леніна. Водночас революційні події 1917 р. в Росії, зокрема заклик Леніна до національного самовизначення, викликали, з одного боку, активізацію національно-визвольних зусиль пригноблених народів Центрально-Східної Європи, наростання хвилі вимог «права націй на самовизначення» в їх середовищі, а з іншого — посилення підтримки національно-визвольного руху народів регіону з боку держав Антанти, які вбачали в ньому альтернативу соціалістичній революції. Адже більшовицькі ідеологи виступили з планами соціалістичного переустрою Європи і розглядали можливість трансформації Габсбурзької монархії у соціалістичну федерацію. Причому головною метою Леніна було не так національне самовизначення, як створення могутньої, зорієнтованої на радянську Росію регіональної держави.

Прихід до влади в Росії більшовиків та її вихід у грудні 1917 р. з війни поставили Європу перед кількома альтернативами подальшого розвитку: або т.зв. більшовизація Європи, зокрема Центрально-Східної, або реалізація пангерманської доктрини, або ж консолідація сил Антанти і спроба демократичного устрою Нової Європи.

Багато в чому саме ці більшовицькі плани, а також дезінтеграційні процеси в багатонаціональній Дунайській монархії, що посилювалися і загрожували її існуванню, прискорили появу свого роду альтернативної мирної програми США, більш відомої як «14 пунктів президента Вільсона», оприлюдненої 8 січня 1918 р.

Перший пункт цієї програми заперечував таємні угоди і закликав до відкритої дипломатії, а останній передбачав створення Ліги Націй «з метою надання взаємних і однакових гарантій політичної незалежності та територіальної цілісності як великих, так і малих держав». В інших пунктах озвучувалися воєнно-політичні цілі США щодо конкретних країн і народів, зокрема Центрально-Східної Європи, які грунтувалися на національному факторі як визначальному. Так, щодо Росії у шостому пункті говорилося про евакуацію німецьких військ з російської території і надання ій можливості самостійно вирішувати питання свого політичного устрою. В пункті щодо турецького питання Вільсон вважав необхідним зберегти Оттоманську імперію з наданням автономії для підвладних їй народів і домагався інтернаціоналізації Константинополя та проток. У дев’ятому пункті йшлося про італійське питання, зокрема про регулювання кордонів згідно з національними ознаками, що, до речі, було запереченням права Італії (згідно з Лондонським договором) на контроль над Адріатикою та над німецькомовною частиною Тиролю.

Безпосередньо проблем народів Центрально-Східної Європи, зокрема Австро-Угорщини, стосувалися десятий та одинадцятий пункти програми Вільсона, що були, до речі, досить розпливчатими й могли трактуватися по-різному. Виступаючи й надалі проти дезінтеграції монархії як геополітичного цілого, США водночас вимагали у десятому пункті надання народам Австро-Угорщини «найвільнішої можливості автономного розвитку». У пункті одинадцятому йшлося: «Румунія, Сербія й Чорногорія мають бути звільнені; окуповані території — відновлені; Сербія має здобути вільний і безпечний вихід до моря» (останнє суперечило планам збереження Австро-Угорщини й торкалося інтересів італійців). Далі йшлося про кордони балканських держав, які повинні формуватися згідно з «історично усталеними лініями та принципами національності». Тринадцятий пункт чітко гарантував відновлення незалежної Польської держави, яка «повинна бути створена з долученням до неї територій із виключно польським населенням».

Слід відзначити, що така тактика союзної дипломатії трохи дезорієнтувала опозиційні Габсбургам політичні сили. Зокрема, мирні заяви керівників союзних держав щодо майбутньої політики в австро-угорському питанні суттєво порушували великосербські плани, радикальні наміри чеських і словацьких політиків, а також зачіпали інтереси союзників по Антанті — Італії та Румунії, які, відповідно, претендували на суміжні області монархії. Але, поряд із дедалі більшим послабленням монархії Габсбургів, під час війни нарощувався національно-визвольний рух пригноблюваних нею народів, посилювалися активність і вплив на західних політиків та громадськість їхніх емігрантських осередків. В Англії, наприклад, вони користувалися дійовою підтримкою слов’янофільського лобі на чолі з професором Р.У.Сетоном-Вотсоном та його журналом «Нова Європа», яке наполягало на поділі Австро-Угорщини й на утворенні нових етнічних держав.

За таких умов, починаючи з середини 1918 р., у Вашингтоні, як і в інших столицях Антанти, вирішили зробити остаточну ставку в Центрально-Східній Європі на політиків-емігрантів зі слов’янських земель Австро-Угорщини, намагаючись спочатку послабити суперника, а згодом завдати йому руйнівного геополітичного удару. Вже 3 липня 1918 р. Антанта виступила із заявою про підтримку утворення об’єднаної незалежної Польщі та про «найглибші симпатії до визвольних змагань чехословаків, південнослов’ян», визнавши їх пригнобленими націями, що ведуть боротьбу за здобуття свободи й незалежності. Багатьом слов’янським та балканським політикам у вигнанні роздавалися щедрі, інколи нереальні аванси й обіцянки. США взяли курс на контрольований розпад Австро-Угорщини, і з цією метою президент Вільсон та його радники неодноразово зустрічалися з представниками польської, чехословацької та південнослов’янської еміграції на Заході — І.Падеревським, Т.Г.Масариком, А.Трумбичем, які виступали за радикальне вирішення австро-угорської проблеми. І не дивно, що коли в жовтні 1918 р. Австро-Угорщина нарешті звернулася до В.Вільсона з проханням про перемир’я на основі його «14 пунктів», президент США відповів: ситуація змінилася, й самою лише автономією вже не обійтись. І це було справді так. Ще до укладення перемир’я чехи і словаки, що дійшли згоди про створення спільної держави, отримали на Заході визнання як «союзна нація»; Польщі була обіцяна незалежність; обговорювалася проблема утворення об’єднаної незалежної держави сербів, хорватів і словенців. Після нищівної поразки Німеччини біля Ам’єна 8 серпня 1918 р. командувач німецької армії генерал-фельдмаршал Гінденбург заявив кайзеру про необхідність термінового укладення миру. Болгарія капітулювала 29 вересня; через місяць попросили миру Туреччина й Австро-Угорщина. В останній уже розпочався неминучий процес розпаду: національно-визвольні рухи переросли в демократичні революції, і про свою незалежну державність заявили Польща, Чехо-Словаччина, Югославія, Західноукраїнська Народна Республіка, а також Угорщина та Австрія, в яких були повалені монархії й проголошено республіку.

Через воєнну поразку у Першій світовій війні дезінтеграційні процеси в імперії сягнули апогею, й Австро-Угорська монархія розпалася. 3 листопада 1918 р. командування австро-угорської армії підписало перемир’я з Антантою. 11 листопада, вже після того, як у результаті революційних подій 9 листопада Німеччину було проголошено республікою, німецьке командування підписало перемир’я на умовах, запропонованих союзниками.

Закінчення Першої світової війни підбивало риску під усім довоєнним розвитком людства, яке ще під час неї розпочало пошук дійових засобів для розв’язання найболючіших проблем. Ця війна довела єдність та взаємозалежність світової цивілізації й започаткувала докорінні зміни в політиці, економіці, міжнародних відносинах, культурі, а також у свідомості, поведінці та повсякденному житті людей. Розпад держав-імперій, поява на їхніх руїнах самостійних держав і нове співвідношення сил на міжнародній арені як головні наслідки світової війни не тільки суттєво змінили мапу Європейського континенту, а й принесли надії щодо нового устрою післявоєнної Європи на засадах національної рівноправності й мирного співіснування народів, демократизації та гуманізації. Ці надії виснажених війною мільйонів людей так і залишилися нездійсненими. Якщо 1918–1919 роки здавалися початком ери демократії в Європі, то невдовзі ситуація змінилася. В Старому Світі запанували автократичні, тоталітарні режими, які через двадцять років, ще за життя більшості учасників Першої світової, ввергнули народи в Другу світову війну, ще страшнішу й жорстокішу.

Причини такого розвитку історичних подій слід шукати насамперед у недосконалості Версальської системи післявоєнного устрою Європи і міжнародних відносин, що склалися внаслідок рішень Паризької мирної конференції держав-переможниць, у невдоволенні та обуренні переможених і морально принижених країн і народів довільним перекроюванням європейської мапи під лицемірним та нереальним, як виявилося, гаслом права націй на самовизначення, а також у жахливому матеріальному становищі мас, яке багаторазово погіршилося на межі 20—30-х років, під час першої світової економічної кризи.

Отже, Перша світова війна призвела до серйозних політичних, економічних і територіальних змін у багатьох регіонах світу, насамперед у Європі. Політична карта світу змінювалась на очах. Ще під час війни не витримав її випробувань державно-політичний устрій Австро-Угорщини, Німеччини, Російської та Османської імперій. Імперії Гогенцоллернів, Габсбургів, Романових і турецьких султанів розпалися й перестали існувати. Війна і революції в деяких європейських країнах спричинили крах монархій: із 41 правлячої династії в Європі напередодні війни після її завершення залишилося лише 17. На їхніх уламках постали нові держави — Польська Республіка, Республіка Чехо-Словаччина, Королівство сербів, хорватів і словенців (із 1929 р. — Югославія), Австрія, Угорщина, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія.

Відбулися радикальні зміни у співвідношенні сил в Європі та в усьому світі. Більшовицька революція в колишній Російській імперії, справжню мету якої на той час далеко ще не всі усвідомлювали і яка мала досить значний вплив на світові політичні процеси, водночас на тривалий час поставила Росію (вже більшовицьку) поза колом великих держав. Внаслідок поразки у війні стали державами-ізгоями, які багато років у європейській політиці відігравали значну роль: зокрема спадкоємці імперії Габсбургів — Австрія, Угорщина, а також Німеччина, Болгарія і Туреччина. Англія і Франція, виснажені війною, істотно поступилися своїми позиціями США та, меншою мірою, Японії, значення і вплив яких незмірно зросли. Сполучені Штати Америки почали чимдалі більше відігравати роль кредитора європейських держав (їхня заборгованість США разом із відсотками на 1923 р. становила майже 12 млрд. доларів). Активізувався національно-визвольний рух у колоніальних і залежних країнах Азії та Африки. Значно змінилися кордони європейських держав: 70% сучасних кордонів у Європі склалися саме внаслідок Першої світової війни. Відтак посилилися міграційні процеси: мільйони людей переселилися з однієї країни в іншу (наприклад, тільки з Росії та України за 1918—1920 рр. емігрувало близько 2 млн. осіб), що викликало проблему біженців.

Підбиття підсумків Першої світової війни, зокрема розробка й укладення мирних договорів між країнами Антанти і переможеними державами Четверного союзу та визначення нових післявоєнних кордонів у Європі, відбулося на Паризькій мирній конференції, робота якої тривала з січня 1919 р. по січень 1920 р. Рішення конференції заклали основи нової, т.зв. Версальської системи міжнародних відносин в Європі, яка виявилася багато в чому недосконалою, а відтак — недовготривалою. Як слушно зазначив із цього приводу відомий англійський історик Дж. Гренвілл у своїй фундаментальній праці «Історія ХХ століття. Люди. Події. Факти»: «у 1919 р. в Парижі так і не було закладено міцного фундаменту миру. Можливо, було б занадто нереалістично очікувати інших результатів».

До вад Версальської системи можна зарахувати, наприклад, і той факт, що поза нею залишилася Росія. Це стало значним дестабілізуючим чинником у Європі. Про недосконалість і несправедливість Версальської системи договорів 1919–1920 рр. свідчить також та обставина, що окремим націям, зокрема українцям, паризькі миротворці не надали шансів і можливості утворити свої держави.

Щодо українського народу — це було, мабуть, особливо несправедливо. Українці зазнали у війні особливо відчутних втрат, оскільки бойові дії велися практично на всій території України; вони воювали по обидва боки фронту і змушені були вбивати одне одного, захищаючи імперії, які ігнорували їхні національні інтереси. Наддніпрянська, або Російська Україна, де проживало понад 25 млн. українців, дала російській армії 3,5 млн. солдатів, із Західної, або Австрійської, України з 6,5 млн. українців, котрі мешкали там, було мобілізовано 250 тисяч. Ще під час Першої світової війни в результаті національної революції на Наддніпрянській Україні було утворено Українську Народну Республіку (7 листопада 1917 р.), а наслідком посилення національно-визвольного руху на західноукраїнських землях стало проголошення 1 листопада 1918 р. Західноукраїнської Народної Республіки. 22 січня 1919 р. УНР і ЗУНР заявили про своє об’єднання (Злуку).

Проте землі України були поділені паризькими миротворцями між чотирма державами – радянською Росією, Польщею, Румунією та Чехо-Словаччиною. Великий французький гуманіст Ромен Роллан писав: «Це один із тих політичних злочинів, з яких зшиті договори 1919-го і наступних років. Усі ці договори треба скасувати. Але нема чого звертатись у цій справі до Ліги Націй, бо Союз народів створений саме для того, щоб їх оберігати».

Перша світова війна спричинила людські жертви, що дорівнюють втратам у Європі протягом попередніх двох століть. Окрім воєнних дій, які тривали понад чотири роки, величезного лиха завдали хвороби й голод. Генерація молодих людей, котрі пройшли чистилище цією війною, невдовзі у європейській літературі отримала назву «втраченого (загубленого) покоління». Майже всі європейські країни зазнали неймовірних матеріальних збитків: вони становили третину національного багатства держав—учасниць війни — понад 80 млрд. доларів.

На жаль, і ті нові ідеї та плани, які виходили з досвіду Великої війни, зокрема щодо створення Об’єднаних штатів Європи на засадах національної рівноправності й мирного співіснування великих і малих народів, демократизації й гуманізації континенту, тривалий час залишалися лише предметом обговорення та дискусій у середовищі європейських інтелектуалів, які не витримали протистояння з тоталітаризмом. І лише пройшовши через випробування Другої світової війни і жорсткий ідеологічний розкол у післявоєнні роки, наприкінці ХХ — на початку ХХІ століть ми стали свідками будівництва справді демократичної єдиної Європи, яку сьогодні уособлює Європейський Союз із 25-ма державами-членами; вступ до ЄС є стратегічною зовнішньополітичною метою України.