У «дружніх» обіймах Кремля. До 50-річчя Угорської революції 1956 року

20 жовтня, 2006, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 40, 20 жовтня-27 жовтня 2006р.
Відправити
Відправити

Пам’ятні і трагічні події осені 1956 року в Угорщині залишили незабутній слід не тільки в угорській, а й європейській історії ХХ століття...

Танк на боці учасників революції. Угорський національний музей.
Танк на боці учасників революції. Угорський національний музей.
Танк на боці учасників революції. Угорський національний музей.

Пам’ятні і трагічні події осені 1956 року в Угорщині залишили незабутній слід не тільки в угорській, а й європейській історії ХХ століття. Вони стали відображенням складних суперечностей повоєнного світу часів розгортання холодної війни та наслідком глибокої соціально-економічної, політичної та духовної кризи в Угорській Народній Республіці, першим і, безсумнівно, найгострішим проявом системної кризи світового соціалізму. Революція поклала початок краху прорадянських тоталітарно-комуністичних режимів у Центрально-Східній Європі, який успішно завершили народно-демократичні революції кінця 80-х років минулого століття.

Переважна більшість літератури, що була опублікована гарячими слідами тих подій, а також та, яка виходила до краху комунізму, має тенденційний характер, що пояснюється передусім політичними умовами, в яких працювали угорські і радянські дослідники, відсутністю доступу до першоджерел. Існування ідеологічних табу та жорсткої цензури примушувало істориків висвітлювати й оцінювати події в Угорщині тільки з «узгоджених» партійних позицій як «контрреволюцію», а військову інтервенцію СРСР і збройне придушення народного повстання в Угорщині як «братню допомогу» СРСР тощо.

І лише новітні дослідження останніх 15 років (з урахуванням попередніх здобутків західної історіографії, зокрема праць угорських емігрантів та публікацій угорського самвидаву 70-х — 80-х рр. ХХ ст.) дають можливість скласти достатньо повну і об’єктивну картину та глибше проаналізувати механізм спроб радянського керівництва політично врегулювати угорську кризу; розкрити характер, особливості й наслідки збройного втручання Кремля і показати реакцію на це провідних держав світу, ООН та світової громадськості. Важливим кроком стала передача угорському урядові в листопаді 1992 року президентом Росії Б.Єльциним (який у виступі перед депутатами Державних зборів Угорщини офіційно вибачився перед угорським народом за радянську інтервенцію) секретних документів, які потім у 1993 році були видані в Будапешті.

Так що ж саме, чому і як відбувалося в Угорщині у жовтні—листопаді 1956 року? Чому 50-річчя угорських подій широко відзначається світовою громадськістю? Чому їм присвячені міжнародні наукові конференції, зокрема й в Україні — на базі Ужгородського національного університету (2—3 листопада 2006 р.)? Чому 2 травня 1990 року Державні збори вже демократичної Угорщини ухвалили спеціальний закон «Про значення жовтневої революції 1956 р. в боротьбі за свободу», в якому підкреслено, що «революція 1956 р. прирівнюється за значенням до революції і визвольної боротьби угорського народу в 1848—1849 рр.», а день 23 жовтня було оголошено національним святом Угорщини?

Після Другої світової війни на основі ялтинських домовленостей між лідерами країн антигітлерівської коаліції (США, Велика Британія та СРСР) про розподіл впливу на Старому континенті Східна і частина Центральної Європи опинилися у сфері впливу Кремля. За прямої участі Москви в другій половині 40-х років у країнах цього регіону, зокрема і у визволеній радянськими військами Угорщині, до влади прийшли комуністи, які зламали щойно створені структури народно-демократичного ладу і створили політичні режими за радянським зразком. Ухвалена в Угорщині в серпні 1949 року Конституція, згідно з якою держава отримала назву Угорська Народна Республіка, проголосила встановлення в країні «диктатури пролетаріату» та початок «будівництва соціалізму». Лідер Угорської партії трудящих (УПТ) Матяш Ракоші — один із колишніх комінтернівських функціонерів та найвідданіших сталінських сатрапів — мав по суті необмежену владу (поєднував посади генерального секретаря УПТ і прем’єр-міністра УНР, керував органами держбезпеки тощо).

Сліпо копіювався радянський «досвід» 30-х років ХХ століття. Було схвалено перший п’ятирічний план на 1950—1954 роки, основним завданням якого була інтенсивна розбудова важкої індустрії. На селі почалося примусове кооперування, здійснювалися масові насильницькі виселення людей з міст, зазнала гонінь католицька церква... З 1952 по 1955 роки судовим і поліцейським переслідуванням піддано понад мільйон громадян (при населенні країни 9,5 млн.). У країні назрівала системна криза, зростала кількість підпільних організацій.

Увечері, у день початку Революції 23 жовтня 1956 року будапештці-мітингувальники зруйнували статую Сталіна. Музей воєнної історії
Увечері, у день початку Революції 23 жовтня 1956 року будапештці-мітингувальники зруйнували статую Сталіна. Музей воєнної історії
Увечері, у день початку Революції 23 жовтня 1956 року будапештці-мітингувальники зруйнували статую Сталіна. Музей воєнної історії

«Відлига», що почалася в СРСР після смерті Сталіна у 1953 році, через низку історичних, національних та геополітичних причин вплинула на угорське суспільство значно глибше і серйозніше, ніж на сусідні країни соцтабору. Під тиском Москви, стривоженої назріванням суспільного конфлікту в Угорщині, М.Ракоші був змушений погодитися на певну лібералізацію політичного курсу. Він залишився першим секретарем ЦК УПТ, але посаду прем’єр-міністра отримав член політбюро Імре Надь, уряд якого намітив програму сміливих реформ. Зокрема було зроблено акцент на прискореному розвиткові сільськогосподарського виробництва, легкої та харчової промисловості. Почалася реабілітація незаконно засуджених, активізувалася діяльність громадських організацій.

Консервативне керівництво УПТ якийсь час було змушене миритися з реформаторською діяльністю І.Надя. Однак коли в Кремлі відбулися чергові зміни серед правлячої верхівки, М.Ракоші та його оточення, користуючись цим, вдалося до контрманевру. Надя звинуватили «у серйозному порушенні принципу колегіальності» і у квітні 1955 року усунули з усіх урядових та партійних посад і невдовзі виключили з партії. Більшість його реформ скасували або призупинили. Втім, подальші події в СРСР, зокрема ХХ з’їзд КПРС і засудження «культу особи» Сталіна, дали поштовх новим змінам у правлячій верхівці Угорщини. В самій УПТ формувалася опозиція.

Москва, бувши добре поінформованою про загострення обстановки в сусідній країні завдяки донесенням посла СРСР в Будапешті Ю.Андропова та повідомленням членів радянського політичного й державного керівництва, які неодноразово відвідували Угорщину, знову ініціювала зміну політичних фігур. У липні 1956 року Ракоші довелося піти у відставку з поста першого секретаря ЦК УПТ (він разом з дружиною, радянською громадянкою, виїхав до СРСР), на який було обрано його вірного соратника Ерне Гере.

З кожним днем ситуація в Угорщині ускладнювалася: загострювалася соціально-політична криза, зростав демократичний рух. Противники режиму вимагали повернути Надя на керівні посади в партії та уряді, притягнути до судової відповідальності Ракоші та його соратників і вивести з керівництва УПТ членів, винних у масових репресіях. У середині жовтня радянське посольство передало до Москви чергову тривожну інформацію, в якій повідомляло, що «внутрішньополітична обстановка в Угорщині різко погіршилася, і тепер уже мова йде про серйозне становище не тільки в партії, а й у країні в цілому... Якщо 3—4 місяці тому невдоволення висловлювала тільки інтелігенція, то тепер ці настрої починають проникати в середовище робітників, не кажучи вже про селянство…». Крім того, «нездорові настрої стали поширюватися серед частини працівників держбезпеки та ряду керівних армійських працівників…».

Ще в липні 1956 р. радянський посол в УНР попереджав командування Особливого корпусу (до складу якого входили чотири радянські дивізії, дислоковані в різних населених пунктах), що угорське керівництво може найближчим часом попросити військової допомоги. Тоді ж командування радянських військ в Угорщині отримало з Москви військовий план дій щодо підтримання громадського порядку в Угорщині і спеціальні інструкції для військ у Будапешті, завдання щодо охорони і захисту об’єктів, порядок взаємодії з угорськими частинами та органами влади. План, затверджений командиром Особливого корпусу генерал-лейтенантом П.Лащенко, дістав умовну назву «Компас». Отже, в Кремлі були готові не лише до політичного врегулювання кризи в Угорщині, але, в разі необхідності, й до більш жорстких дій — від демонстрації до застосування воєнної сили, що підтверджується й опублікованими протокольними записами засідань Президії ЦК КПРС з обговорення питання «Про становище в Угорщині».

23 жовтня в атмосфері суспільного вибуху, що назрівав, і під впливом подій у Польщі в Будапешті почалася мирна студентська демонстрація. Ще напередодні в ЗМІ було повідомлено про мету демонстрації — проявити солідарність угорських студентів з польським народом та оголосити вимоги молоді до уряду — так звані 16 пунктів. У числі цих вимог: негайне виведення з Угорщини радянських військ; обрання нового уряду на чолі з Імре Надьом; публічний судовий процес над Ракоші та його спільниками; демократичні вибори до Державних зборів на багатопартійній основі; проведення економічних реформ, реорганізація промисловості та сільського господарства і забезпечення права робітників на страйки; демонтаж монумента Сталіну і зведення на його місці пам’ятника героям визвольної боротьби 1848—1849 років.

Влада розгубилася, особливо після того як надвечір 23 жовтня до студентів під час їхнього руху від пам’ятника революційному поетові Шандору Петефі до пам’ятника польському генералові Йозефу Бему, герою угорської революції 1848—1849 років, а потім до будинку парламенту на площі імені Сталіна, де було повалено восьмиметрову статую «батька всіх народів», приєдналися до 200 тисяч людей. Е.Гере, зателефонувавши, звернувся до уряду СРСР з проханням ввести в Будапешт радянські війська, а потім звернувся по радіо до народу з гнівною промовою, в якій кваліфікував те, що відбувається, як «неонацистський страйк, прояв шовінізму та націоналізму» і погрожував демонстрантам рішучими діями у відповідь. Це ще більше розгнівало й обурило маніфестантів, яких уже не зміг зупинити й відвертий виступ біля парламенту Імре Надя на прохання членів політбюро ЦК УПТ.

О 8 годині вечора розпочався штурм радіостанції, під час якого пролунали перші постріли. Уже під вечір 23 жовтня під час перших сутичок із силами охорони правопорядку змінився характер мирної маніфестації, яка переросла в збройне повстання. Створювалися загони не лише в Будапешті, а й в інших містах країни. Озброєні групи повстанців, до яких входили переважно студенти, службовці, представники інтелігенції, захоплювали державні об’єкти, казарми та військові склади. Потім до них приєдналися понад три тисячі звільнених політичних в’язнів. Запеклі бої точилися в різних районах столиці.

Керівництво СРСР у свою чергу відреагувало на дзвінок Гере про допомогу негайно й рішуче. О 23-й годині 23 жовтня начальник Генштабу маршал В.Соколовський віддав командиру Особливого корпусу розпорядження про введення в дію плану «Компас», і розташовані в Угорщині радянські з’єднання й частини розпочали 75—120-кілометровий марш на Будапешт. За розпорядженням міністра оборони СРСР маршала Г.Жукова, в бойову готовність було приведено дві дивізії, дислоковані поблизу угорського кордону в Закарпатті та Румунії. Була розроблена операція під назвою «Хвиля», що мала на меті покласти край виступам опозиції насамперед шляхом залякування, а саме демонстрацією радянської військової сили. Головна роль у наведенні внутрішнього порядку відводилась угорській поліції та армії.

У ніч з 23 на 24 жовтня пленум ЦК УПТ обрав нове політбюро, створив новий уряд на чолі з І.Надєм і при його мовчазній згоді ухвалив рішення звернутися до СРСР по допомогу. Проте наступного дня, коли на світанку радянські війська вже ввійшли в столицю, прем’єр відхилив прохання посла СРСР підписати відповідне звернення. Цю «місію» виконав колишній глава угорського уряду А.Гегедюш, усвідомлюючи, як пізніше він писав у своїх спогадах, що його політична кар’єра закінчилася. Це звернення, датоване 24 жовтня 1956 року, надійшло до Москви тільки через чотири дні, коли, зокрема, питання про брутальне втручання Совєтів в угорські події було поставлене на порядок денний засідання Ради Безпеки ООН, а радянські війська вже придушували революцію.

24 жовтня новий уряд Угорщини оголосив надзвичайний стан, а в Будапешті було запроваджено комендантський час. Того ж дня до Будапешта прибули члени президії ЦК КПРС А.Мікоян, М.Суслов, а також голова КДБ І.Сєров і заступник начальника Генштабу генерал армії М.Малінін, які обговорили з новим керівництвом країни питання про кадрові зміни та дії проти «підбурювачів і організаторів заворушень» і зрештою поінформували Москву про те, що угорське керівництво «перебільшує небезпеку з боку ворожих сил і недооцінює власні можливості». Наступного дня було сформовано національний уряд на чолі з І.Надєм, а першим секретарем УПТ замість Гере, який подав у відставку, став Янош Кадар.

Події в Угорщині розвивалися з карколомною швидкістю, і 25 жовтня революційний рух охопив усю країну. У Будапешті точилися запеклі бої між повсталими, кількість яких щоразу зростала, та військами державної безпеки, підтримуваними радянськими частинами. Цей день, коли, зокрема, в перестрілках, за активної участі радянських військ, біля парламенту та будинку ЦК УПТ було вбито майже 100 демонстрантів, увійшов в історію як «кривавий четвер». З Будапешта революція поширилася всією країною, на бік повстанців переходили частини угорської армії, розвалювалися державні та партійні структури, відновлювали діяльність традиційні політичні партії. У ході революції в містах і селах створювалися нові органи народної влади — національні і революційні комітети, а на підприємствах — робітничі ради.

26 жовтня ЦК УПТ звернувся до угорського народу із закликом припинити конфронтацію. Оголошувалася амністія всім, хто складе зброю. Але звернення комуністів народ уже не сприймав. 27 жовтня до уряду Надя були введені представники некомуністичних партій, але і це не змінило ситуації в країні. Серед повстанців почала лунати критика і на адресу Надя за непослідовність і навіть зраду, бо він усе ще прагнув «оновлення соціалізму» і не виступив рішучо проти введення радянських військ до столиці. Але поступово змінювалася і позиція Надя. Це засвідчив його виступ уранці 28 жовтня на засіданні політбюро ЦК УПТ, в якому прем’єр рішуче засудив сприйняття нинішнього народного руху як контрреволюцію. Ця урядова заява Надя була схвалена ЦК УПТ, а під час вечірнього виступу по радіо він привітав угорський народ з перемогою революції і оприлюднив програму «великого демократичного, національного, народного руху, мета якого забезпечити національну незалежність і суверенітет країни, розвиток демократії у всіх сферах життя». Він наголосив, що нікого і ніяким чином не будуть переслідувати за участь у збройній боротьбі, оголосив про амністію і початок переговорів з повстанцями, розпуск органів держбезпеки і створення Революційного комітету оборони, а також поінформував угорців, що уряд країни домовився з урядом СРСР про негайне виведення радянських частин з Будапешта. 28 жовтня відбувся докорінний перелом у ході угорських подій 1956 року. Уряд Імре Надя фактично проголосив перемогу народної революції, а сам 60-річний прем’єр став її вождем.

Для Кремля різкий поворот Надя був несподіванкою. Відчуваючи неефективність спроби силового варіанта вирішення кризи й під впливом міжнародних чинників він вимушено змирився з новим політичним курсом прем’єра на перемир’я з повстанцями. 30 жовтня 1956 року на засіданні президії ЦК КПРС було ухвалено рішення про виведення радянських військ з Будапешта. До кінця того ж дня вони справді залишили місто, зосередившись на військових аеродромах в 15—20 км від столиці Угорщини. На цьому ж засіданні було ухвалено «Декларацію уряду Союзу РСР про основи розвитку і подальшого зміцнення дружби і співробітництва між Радянським Союзом та іншими соціалістичними державами», поява якої була зумовлена не лише угорськими повстанням, а й трагічними подіями 1953 році в НДР, кризою в Польщі та реакцією Заходу, окремих союзників по соцтабору та світової громадськості на характер взаємовідносин СРСР з країнами соціалізму. Надалі вони мали будуватися, як декларувалося, «тільки на принципах повної рівноправності, поважання територіальної цілісності, державної незалежності і суверенітету, невтручання у внутрішні справи одна одної».

Другий етап угорських подій розгорнувся одразу ж після виведення з Будапешта радянських військових частин. Розпочався він трагічною подією в столиці Угорщини, яка викликала великий резонанс у всій країні та за її межами. 30 жовтня в Будапешті повстанці атакували будинок міському партії, після захоплення якого всіх його захисників розстріляли. Водночас почалася жорстока вулична розправа над працівниками органів держбезпеки та комуністами, в яких найактивнішу участь брали злочинці-рецидивісти з числа понад восьми тисяч звільнених у ході революції ув’язнених. І хоча в цих подіях ще багато нез’ясованого, сам факт розгортання «білого терору», насторожив не тільки угорську, а й світову громадськість і був, зокрема, використаний Москвою як безпосередній привід для другої військової інтервенції.

Загалом перемир’я, яке настало в Угорщині, було схвально сприйняте населенням, почався процес стабілізації політичної ситуації, відновила свою роботу низка організацій, масовим тиражем вийшли газети. В останні дні жовтня зазнав докорінної еволюції уряд Надя, набравши врешті коаліційного характеру: поряд з комуністами-реформаторами до нього ввійшли представники від «старих» партій — соціал-демократів, партії дрібних сільських землевласників і націонал-селянської партії. Було оголошено про розпуск УПТ, яка фактично розпалася, а замість неї була створена Угорська соціалістична робітнича партія (УСРП) на чолі з Яношем Кадаром, який у своїй програмній промові 1 листопада заявив, що нова партія захищатиме справу демократії і соціалізму з урахуванням особливостей країни, і закликав угорський народ підтримати зусилля уряду щодо консолідації суспільства.

Втім рішення, яке визначило подальший хід подій в Угорщині, було ухвалене в Москві 31 жовтня 1956 року на засіданні президії ЦК КПРС, що проходило під головуванням М.Хрущова. Він вважав, що блок НАТО спрямовує зусилля на те, «щоб розпалити боротьбу, розпочати громадянську війну, ліквідувати революційні завоювання, повернути Угорщину на капіталістичні рейки», а тому історична місія СРСР полягає у «підтриманні прогресивних рухів, допомозі народам у переході від капіталізму до соціалізму». Радянське керівництво дійшло висновку: якщо переможе «контрреволюція», то виникне загроза Чехословаччині, Югославії, Румунії і безпосередньо СРСР. У Кремлі були переконані, що в умовах Суецької кризи, яка почалася 28 жовтня 1956 року і переросла у війну на Близькому Сході, США та західні країни, втягнуті до неї, не наважаться на серйозні заходи (на які розраховували угорські патріоти) проти авантюристичних дій СРСР в Угорщині. Саме тому на засіданні президії ЦК КПРС було ухвалене рішення про масштабне застосування воєнної сили і дана вказівка міністру оборони СРСР «розробити відповідний план заходів щодо подій в Угорщині», який дістав кодову назву «Вихор». Щоб заручитися підтримкою своїх союзників, радянські лідери провели зустрічі з лідерами Китаю, Польщі, Чехословаччини, Болгарії, Румунії, НДР та Югославії, які погодилися з необхідністю збройного втручання СРСР.

Протягом 30 жовтня — 3 листопада 1956 року, незважаючи на протести угорського уряду, під приводом передислокації радянських військ, до країни вводяться нові військові з’єднання з території СРСР. У відповідь 1 листопада уряд І.Надя оголосив про вихід Угорщини з Організації Варшавського договору і обрання нею статусу нейтральної держави. Кремль усе ж таки дав згоду на переговори про часткове виведення своїх військ з Угорщини, для чого пропонувалося створити по дві комісії з кожного боку. Однак ці переговори, що розпочалися 3 листопада в штабі об’єднаного командування радянських військ під Будапештом, були лише ширмою для приховування справжніх намірів Кремля і завершилися віроломно — арештом представниками КДБ угорської урядової делегації з міністром оборони Угорщини Палом Мелетером включно. У цей же день з Москви до Солнока прибув сформований за вказівкою Кремля так званий угорський революційний робітничо-селянський уряд на чолі з Я.Кадаром, який звернувся до командування радянських військ з проханням допомогти «розбити чорні сили реакції та контрреволюції й відродити народний соціалістичний устрій, відновити порядок і спокій у країні». Це звернення було не чим іншим, як прикриттям відкритої агресії.

У перші дні листопада з ініціативи Надя було вжито заходів щодо укріплення Будапешта на випадок «можливого зовнішнього нападу». Збройні загони займали найважливіші об’єкти, патрулювали вулиці. Чисельність особового складу угорських частин у Будапешті досягла 50 тис. людей. Крім того, до 15 тисяч громадян входило до національної гвардії та озброєних загонів. У повстанців було до 100 танків. Революційний комітет оборони очолив генерал Бела Кіраї.

Операція «Вихор» розпочалася 4 листопада 1956 року. Перед її початком до особового складу радянських військ, які призначалися для воєнних дій в Угорщині, було доведено наказ головнокомандувача об’єднаних збройних сил, у якому йшлося: «...Згідно з проханням уряду Угорської Народної Республіки..., на підставі укладеного країнами соціалістичного табору Варшавського договору... радянські війська починають виконувати союзницькі зобов’язання». Справжньою метою повторної радянської інтервенції в Угорщину було захоплення Будапешта і повне придушення збройного опору повстанців, повалення уряду І.Надя, створення необхідних умов для утвердження в Угорщині маріонеткового уряду. Завдання операції «Вихор» уже покладалися цілковито на радянські війська, які разом із підрозділами особливого корпусу, двома арміями та частинами підсилення (була задіяна авіація та повітряні десантники) налічували до 60 тисяч військовиків, близько шести тисяч танків і САУ.

Підступний арешт керівництва угорської армії, блокування основних гарнізонів, які через відсутність відповідних наказів по суті не чинили серйозного опору інтервентам, значна перевага військ вторгнення, рішучість дій дала змогу окупантам протягом 7—8 діб оволодіти найбільшими містами Угорщини, встановити контроль над переважною частиною її території. Зокрема в інформації, надісланій до ЦК КПРС, міністр оборони СРСР маршал Г.Жуков повідомляв, що вже станом на 12 годину 4 листопада радянські війська «оволоділи основними опорними пунктами реакції в провінції, якими були Дьєр, Мішколц, Дебрецен, а також іншими обласними центрами Угорщини», що під час штурму Будапешта, «зламавши опір заколотників, зайняли будинок парламенту, ЦК УПТ, радіостанцію», захопили «три мости через р. Дунай... і арсенал зі зброєю та боєприпасами», а також про те, що «увесь склад контрреволюційного уряду Імре Надя зник. Ведуться розшуки».

Героїчний опір повстанців у Будапешті і деяких містах тривав до 11 листопада. Під час боїв загинуло до чотирьох тисяч угорських патріотів; найбільші втрати припадають на Будапешт — близько 2700 громадян. В історію революції золотими сторінками вписано запеклий опір повстанців у районі кінотеатру «Корвін» і в центрі Пешта, на площі Москви в Буді, у промисловому районі столиці Чепелі. Залишки озброєних загонів пішли в підпілля. Після закінчення воєнних дій за ними почалося справжнє полювання радянських спецслужб, що розв’язали масовий терор проти «контрреволюціонерів». До середини листопада радянські органи безпеки заарештували 1372 особи, серед яких були чимало невинних угорських громадян, частину з яких, насамперед молодь, усупереч міжнародним правовим нормам вивезли до СРСР. В Угорщині розпочалися військово-польові суди. Серед засуджених до страти був і лицар Угорської революції Імре Надь.

Втрати з радянського боку (офіційні дані) становили 2260 осіб, з яких у боях загинуло 660 солдатів і офіцерів, 51 — пропали безвісти, а 1450 — поранено. Прах багатьох радянських воїнів і до сьогодні спочиває на території Угорщини. Таким є кривавий підсумок подій. А політичний підсумок було зроблено на ХІ сесії Генасамблеї ООН: 12 грудня 1956 року більшість держав ухвалили резолюцію, якою СРСР засуджувався в «порушенні політичної незалежності Угорщини».

Незважаючи на героїзм повстанців і безмежну віру в торжество свободи волелюбного угорського народу, який не став на бік окупантів, революція 1956 року зазнала поразки вже вранці 4 листопада, коли по радіо було передано два звернення. Перше з них — звернення Імре Надя до угорського народу та світової громадськості від імені «законного демократичного уряду Угорщини», яке пролунало за кілька годин перед тим, як йому і ще 12 його соратникам було надано політичний притулок у посольстві Югославії в Будапешті. Друге звернення пролунало із Солнока, що перебував під радянським контролем, у ньому громадян закликали до боротьби проти «контрреволюції» від імені «робітничо-селянського уряду». З ним виступав Янош Кадар, який був обраний Москвою для проведення прийнятного для СРСР політичного курсу. І Кадар 7 листопада 1956 року разом зі своїм «урядом» в’їхав до Будапешта «на броні» радянських танків. Почалася нова, не така трагічна, але й не менш драматична сторінка новітньої угорської історії.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК