Велика Європейська Стіна

Днями я невдало пожартував. Хоча хто знає, може, саме вдало. Це залежить від того, під яким кутом зору подивитися. Згадав, що в Китаї при Мао Цзедуні в революційних червоних хуліганів були дуже популярні книжки-цитатники "великого кормчого" у твердих пластикових палітурках. Гопники-"хунвейбіни" дуже любили ними бити надміру грамотних розумників, оскільки "Не треба мудрувати!" стало партійною директивою, а порушення карали катуваннями та каліцтвами (їх пропонувалося 9 способів) чи смертю. Окремі завзяті навіть заточували пластикові краї книжок, для більшої переконливості аргументів.

У рамках іронічної критики я й припустив, що "Кобзар" буде ваговитіший і для таких потреб дуже навіть може підійти. Припускаючи, що жарт оцінять саме як жарт на межі фолу. Розвинуть цей абсурд у запропонованому постмодерністському ключі.

Але на пропозицію надійшло безліч прямих схвалень. Ні, з гумором теж на загал усе було незле. Читачі розуміли, що "аффтар трохи є жартувати". Але мислить він, безперечно, в цілому правильно. І надходили навіть рацпропозиції.

Я ж мав на увазі, що тепер будь-яка раціональна складова в соціальному діалозі все частіше має шанси потрапити під прес гучного патріотичного окрику будь-якого ідіота. Переважно корисного. Вульгарність і невігластво, культивовані телевізійними ток-шоу, присмачені патріотичною риторикою, стають трендом.

Складно, мабуть, вимагати від людей пам'ятати, що в Китаї в 1960-х під час "культурної революції" було вбито й покалічено, у тому числі цими ж таки цитатниками, мільйони освічених людей, і було взагалі заборонено продавати книжки, крім книжок Мао та теоретиків марксизму-ленінізму. Вони й власну поведінку 10–20-річної давності не дуже вже пам'ятають, бо буває трохи незручно.

Але ж і лицемірно - повчати людей якоїсь абстрактної книжної моралі під час війни, тоді як самому інколи, попри весь вивчений гуманізм, не те що "Кобзар", а все Пересопницьке Євангеліє хотілося б у міцний пластик оправити. У ньому, мабуть, півпуда ваги буде. Щоб уже напевно, якщо напоумляти й окормляти.

Тут оцінки, і там оцінки. Яскраві, чого вже там. До речі, пробиваються вже молодими ростками, москалям на втіху, і несміливі молоді пагони антисемітизму, і заявки на власну - поки що лінгвістичну - перевагу. Ну культура в нас така. Не в сенсі міністерства-пральні, а побутова, поведінкова. Задушевна, емоційна, барвиста і з гумором. Усе, що ми переживаємо, неповторне, цього ніхто ніколи в житті не переживав.

"Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання", ага. Та тільки глаголить нам наука, що оцінні судження нічого спільного з об'єктивною реальністю не мають. А отже, і з практичною вигодою. Ні, коли є традиційне бажання просто помирати за країну замість того, щоб за неї помирали твої вороги (та якомога більше, а краще - щоб із глузду з'їхали від заздрощів) - діло хазяйське. Тарас Бульба вам у мануали та в поміч.

Але коли говорити про те, з чого, власне, починався Майдан, якщо хтось призабув, - із чіткого європейського вибору та бажання за всяку ціну розпрощатися зі спадком "совка", - то тут є низка проблем. І чим далі, тим більше вони вкладаються рівними нездоланними рядами, як знаменита система оборонних укріплень, бастіон HESCO. Укладка перетворюється в сильну і міцну стіну.

Ось тільки Європа опиняється з її зовнішнього боку.

Описувана ситуація збіглася з трьома чинниками - відносним затишшям на фронті, таким-сяким продовження реформ та загальною фінансовою понурістю.

Затишшя виявило неприємне й водночас очевидне: мишаче вовтузіння в коморах Батьківщини весь цей час ані на хвилину не вщухало Проте ці ж мишки, жалібно попискуючи, мусять виконувати вимоги цивілізованого світу - привести рештки пострадянської державної системи хоч до якоїсь подоби ефективної.

Рубайте ж гілляку нарешті, рубайте, кажуть їм спонсори й донори, нічого тут, досить уже. Задовбали.

Ну вони й шукають щосили, кого б зарубати. Але постійно страшнувато, бо самі від кандидатів на рубку нічим особливо не відрізняються.

Ця робота забирає в них усі сили і час, та й грошей немає ні в кого, оскільки колишня фінансова система, яка на три чверті складалася з тіньових схем, не те щоб розвалилася остаточно, але дуже сильно зносилася. А три ж чверті країни, самі того не підозрюючи, годувалися за рахунок цих-таки схем. Навіть якщо отримували виключно свої легальні соціальні копійки.

У психології це називається "сенсорна депривація": коли якісь органи відчуттів примусово відключаються, то решта за їхній рахунок посилюються. А коли відключаються всі, то посилюються всілякі приховані досі можливості. Це ще різні там йоги практикували, замуровуючи себе в печерах.

Так і в нас - із відключенням або применшенням зовнішніх, поєднаних із об'єктивною реальністю, чинників назовні вилазять раніше приховані риси національного характеру.

Повторюю ще раз - самі собою вони не мають жодного значення; цей соціальний капітал нині те саме що антикваріат, якась старовинна монета "талант", про яку ще в Біблії згадується.

Тільки ми з цією монетою норовимо на світові ринки.

Усі вже забули, з чого починалося. Договір про Асоціацію з ЄС. Документ, власне, на 90% складався з опису процесів стандартизації, перших несміливих кроків приведення пострадянських економічних руїн до нульової позначки сучасного європейського будівництва.

Тільки громадяни самі собі ще в головах дописали про європейські цінності як незаперечний пріоритет. Лише звучало це (й реалізовувалося!) у форматі гасла Великої французької революції - "свобода, рівність, братерство". Сформульованого на основі Декларації прав людини і громадянина у 1789 р. Відтоді європейські цінності зазнавали неймовірної кількості змін, перш ніж на базі "Об'єднання вугілля та сталі", Маастрихтських угод та іншої суперкомпромісної байди не сформували досить хитку економічну основу ЄС. Зі спільною конституцією спробували, але почалося таке, що вирішили того, що поза шлунком, взагалі не чіпати.

Отож Договір про Асоціацію з ЄС і є практичною квінтесенцією європейської духовності, звивистим шляхом навколо безлічі історичних граблів. Хто розуміє, що таке європейськість сучасна, як наші східноєвропейські сусіди, той цією кривою стежечкою, нарікаючи й охаючи, все-таки шкутильгає. У ногу з часом.

Ми, звісно, чекати не можемо. Криві стежки - для боягузів. Енергія й натиск, багато років стримувані, з нас пруть. Чого дивишся так насторожено, так кривувато, Європо? Відчиняй ворота, та ширше, свої йдуть! Чи москалі зазомбували?

Звісно, куди ж без москалів, та тільки всі наші найчудовніші, найпатріотичніші й найдушевніші тексти європейськими мовами перекладаються кепсько. Тобто слова перекладаються, а смисл поза українським контекстом втрачається. Бо контекст наш полум'яний - часів Великої французької або близько того. Слабка втіха - що в росіян це взагалі не політична мова, а вузликове письмо або наскальний живопис у жанрі "Мисливці нашої печери тикають ядерними списами тушу американського мамонта".

І поведінка наша, гігієна, звички, кухня, вміння навчатися, працьовитість та інші приземлені, абсолютно неідеологічні риси не змінилися ніяк. Ось узяти той-таки згадуваний маоїстський Китай. Там було здавна заведено кланятися батьку-матері, бабусі з дідусем, прокинувшись вранці. Комуністи цю справу стали викорінювати, і народ дослухався - почав вранці кланятися портрету Мао. Тобто поклони ранкові як суть залишилися, це незнищенне.

Коли українці кажуть, що вони хочуть нового, радикальних змін, то насправді виявляється, що вони хочуть дуже поліпшеного старого. Однак не можна хотіти невідомого, до нього можна бути постійно готовим, але це має бути вже інший національний характер.

Вроджена й виховувана скромность породжує низький поріг соціальних запитів, звідси й виникає тваринна жадібність, коли людина допадається до якихось відносно серйозних грошей. Бо аристократ або еліта - люди з великими соціальними запитами - впродовж поколінь вивчили: великі придбання передбачають витрати, а щоб їх робити, треба виготовляти й продавати те, на що є попит, а не те, що ти собі про себе уявляєш.

Наші люди хочуть продавати державі та світові цінність свого особистого часу й борються за це як за право. Хоча ніхто у світі не розуміє сакрального смислу цієї боротьби, а розраховує на очікуваний продукт, який за цей час вони можуть виготовити.

Комерційна схема європейських цінностей украй проста. Будь-який політик, хоч би що він говорив уголос, орієнтується на базові цінності свого електорату,своєї країни. І якщо він обстоюватиме свободу громадян іншої країни, а при цьому є шанс, що рівності й братерства в його країні від цього трохи поменшає, - його електорат більше за нього не проголосує. Тому політику треба переконати своїх виборців, що більше свободи для "хороших хлопців" у чужій країні - це насправді вигідна інвестиція. Від якої свободи, рівності та братерства у вигляді підвищення зарплат і зниження податків для виборців його країни додасться. "А які гарантії?" - поцікавляться його виборці. "Та це точно такі самі люди, як і ми з вами, вони європейці, принаймні так стверджують, просто ви про них колись не знали, а тепер ось дізнаєтеся".

Ще для простоти порівняння: весь цей шлях визнання, включно з "труднощами перекладу", пройшли поляки та країни Балтії чверть століття тому. Для нас цей час повністю втрачений, ми знову в
1991 р., з тими самими фантазіями, забобонами, амбіціями і без копійки в кишені.

Всі валізи культурно-духовного антикваріату ми з собою в Європу не втягнемо. Бо це не великий віз, як нам здається, де можна скраю прилаштуватися й доїхати, а авіалайнер, у якому жорсткі обмеження стосовно багажу та ручної поклажі, однакові для всіх.

Тепер уже навіть не стоїть питання вибору, як чверть століття тому. Бо ми давно й нахабно живемо на гроші Заходу, наполягаючи, що робитимемо це й далі, оскільки віримо в європейські цінності.

Тут саме той важливий момент, у якому об'єднуються всі ревні захисники української ідентичності, одночасно віруючі в європейські цінності. Це - віра. А віра - це, згідно з Письмом, "доказ речей невидимих". Релігійна свідомість не конче потребує церкви, вона споглядальна, несамовита, самовіддана - і вірить у конвертацію цього символічного капіталу в матеріальні блага.

Європейці хорошою і перспективною поведінкою вважають не віру в цінності, а демонстрацію робото- і договороспроможності. Усе. Понад те, в їхніх країнах найгучніше про традиційні цінності говорять консерватори, яких, особливо не криючись, фінансує Росія.

Якщо ми - країна консервативних традиційних цінностей і будемо на них наполягати, то нам не місце в Євросоюзі. Це російська мрія - щоб замість ЄС там виникло двадцять вісім різних містечкових націоналізмів, а вони, в Кремлі, певна річ, усі в білому і всім рулять.

Якщо ми європейська країна, то три чверті того, що в нас у головах і в суспільному дискурсі, - це безнадійно застарілий, з європейського погляду, політико-культурний мотлох, досить агресивний і самовпевнений.

Це не питання Конституції або якихось підзаконних актів, хоча з їх адаптацією до європейських стандартів несамовиті крики "Зрада!" лунатимуть із найнесподіваніших місць. Це питання відмежування раціональної й освіченої частини суспільства від ледарів та дармоїдів. Цей соціальний конфлікт - проблема найближчого майбутнього, тому що він неминучий і викликаний цілком об'єктивними, глобальними обставинами, політико-економічними катаклізмами, у яких ми - не величина, а погрішність.

Безжалісність ситуації ще й у тому, що ніякі додаткові жертви, страждання та біди - а вони ще будуть - знижок у ЄС не дають. Увагу - так, звертають, ми вже набачилися "глибокої занепокоєності", але не більше. Смерті на війні - це взагалі безповоротні втрати, в найширшому сенсі слова.

Сили, які прийшли після Майдану до влади, отримали безліч політичних та економічних можливостей і фактично утворили новий правлячий клас, орієнтований на Захід, який починає заходити в конфлікт із народом, орієнтованим переважно кожен сам на себе. Війна пом'якшує цей конфлікт, але не усуває. Народ, сповідуючи філософію бідних, ненавидить багатих, олігархів уже за визначенням, і не проти знову повалити правлячий клас та утворити новий - із себе. Проблема полягає в тому, що наші високі народні ідеали в такій імовірній динаміці Європі й близько не потрібні. Своїм "ле пенам" ледве дають раду. Це вам кожен гастарбайтер підтвердить.

Зростатимуть і далі внутрішня нетерпимість, взаємні обвинувачення та роздратування, кривди - як вагомі, так і цілком необґрунтовані. Це як температура при грипі - доведеться перехворіти, але без різких рухів, інакше неминучі ускладнення.

А маоїзм у Китаї минув, тепер колишні хунвейбіни їздять просити вибачення до родичів своїх жертв, а то й взагалі до пам'ятників. І їм навіть інколи вибачають. Усе-таки мільйон людей загинули від фанатиків однієї книжки. Та то Азія. Але ми ж європейці, правда?