Василь Слапчук: «Я радий, що я це побачив!»

Василь Слапчук народився 1961 року у селі Новий Зборишів на Волині. Після закінчення школи і технічного училища працював шліфувальником на заводі «Комунар» у Запоріжжі. Закінчив філологічний факультет Луцького педінституту ім.Лесі Українки.

Воював в Афганістані, був тяжкопоранений. Мешкає у Луцьку, пише вірші, прозу, літературну критику. На сьогодні є автором шістнадцяти поетичних і прозових книжок.

2003 року став лауреатом Національної премії ім. Тараса Шевченка за поетичну збірку «Солом’яна стріха Вітчизни».

Презентацію нової книжки письменника Василя Слапчука «Дикі квіти», що мала відбутися наприкінці листопада, відкладено на невизначений термін, як і багато інших презентацій, концертів і культурно-мистецьких акцій в Україні — через революцію. Колектив видавництва «Факт» відмінив заплановану поїздку до Луцька, де практично безвиїзно мешкає письменник, і пан Василь погодився: дійсно, зараз навпаки — треба їхати до Києва… Він, інвалід афганської війни, не міг фізично бути присутнім на Майдані. Але душею, хоч це й звучить занадто пафосно, був там, з усіма учасниками помаранчевої революції.

На знак солідарності з людьми на Майдані шевченківський лауреат Василь Слапчук оголосив голодування, яке тривало десять діб і було припинене на категоричну вимогу лікарів. Пан Василь про це шкодує: він волів би голодувати до повної перемоги Віктора Ющенка. З чого і розпочалася наша телефонна розмова.

— Письменник в Україні не є такою публічною особистістю, як, скажімо, естрадна зірка. Чи вважаєте ви, що ваш вчинок може вплинути на ситуацію?

— Я пішов на це з інших міркувань. 28 листопада розпочався піст, а піст і молитва мають велику силу. Зрозуміло, що моє голодування водночас було і політичною акцією, але набагато важливіше для мене — постити і молитися. Молився за Ющенка, за Україну, за людей на Майдані, з якими я не маю можливості бути разом. Це спроба якось доєднатися до цього руху. Швидше за все, людям і не потрібні оці мої маленькі жертви, це радше моя власна внутрішня потреба.

— Минулого року ви отримали Шевченківську премію. Відомо, що ця відзнака у мистецьких колах трактується неоднозначно, деякі вважають її визнанням заслуг митця перед владою. Яка ваша точка зору з цього приводу?

— Зрозуміло, указ про присудження Шевченківської премії підписує президент, але на самому дипломі стоїть підпис Івана Дзюби. Це, на мою думку, надзвичайно світла постать в українській культурі. Я його дуже поважаю і люблю. Отже, вважаю, мені нема чого соромитися, що я прийняв цю відзнаку.

— Чи можна сказати, що поета і письменника Василя Слапчука зробила афганська війна?

— Певною мірою так. Писати я розпочав вже після Афганістану. До того я ніколи літературних спроб не робив, і не знаю, чи колись прийшов би до цього, якби у мене не вивільнилося стільки часу. Спочатку я лежав у шпиталі, потім повернувся додому, і мені треба було якось увійти в цей світ, займатися чимось повноцінним. А я був обмежений у всьому: і в просторі, і в засобах. І мимоволі прийшов до літературної творчості. Але це був дуже довгий шлях. Я не став письменником одразу, щонайменше років десять на це витратив.

Я і тепер не дуже люблю казати: я — письменник. Це якесь відчуження, ніби етикетка на мені. Не знаю, чому саме виникає таке відчуття, але так вже я збудований.

— Якби вам була надана така можливість, ви б викреслили сторінку війни зі свого життя?

— Це складне питання. Мабуть, що ні. Не впевнений, чи був би я ліпшим, якби не пройшов цього. Війна мене великою мірою сформувала, я зазнав величезних змін, переживань… Думаю, вона підштовхнула мене в правильне русло.

Якщо брати взагалі, я б не хотів, щоб мій син навіть краєчком доторкнувся до війни! Але сам я її не боявся, і зараз теж не втік би від цього. Зрозуміло, мені прикро за багато речей, які там відбувались, але, незважаючи ні на що, це мій окремий досвід. Складно про це говорити…

— Еволюція поета в прозаїка — це традиційний, навіть класичний шлях. Як вона відбулася у вас?

— Власне, в мене як такої еволюції не було. На початку я також писав прозові твори, і для дорослих, і для дітей, видав книжечку чи дві прози. Але мене захопила поезія. Я писав дуже багато віршів, віддавався повністю, і в той час мені не вистачало ні сил, ні снаги займатися ще й прозовими творами. А тепер… мабуть, вже вік підштовхує до прози. Я навіть вирішив після сорока років, що зовсім не писатиму віршів. Але поки що поезія також мене тримає, і кинути її не вдається. Але зараз я пишу набагато більше прози, ніж віршів.

— Тепер в українській літературі, та й у світовій теж, дуже популярні теми потойбічного, містики, що межує з реальністю, і ваш роман «Сліпий дощ» — підтвердження цієї тенденції. На вашу думку, звідки вона походить?

— Мені здається, ця тенденція існувала завжди, людей завжди лоскотало оте потойбічне, ірреальне. Я взагалі-то не дуже тим захоплююся. Роман «Сліпий дощ» я розпочав писати у 1993 році: тоді я багато читав про маньяків, цікавився містичними речами, і перша частина була написана на хвилі зацікавлення усім цим. А потім це захоплення в мене пропало, і роман я закінчив набагато пізніше. Втім, мені й досі цікаве поєднання містики з реальністю, це дає можливість показати людину в іншому ракурсі.

— Ваш новий роман, «Дикі квіти», неймовірно веселий, іронічний та дуже оптимістичний навіть на тих сторінках, де йдеться про сумні речі. В чому джерело вашого оптимізму?

— Я, мабуть, від природи оптиміст, хоча подекуди можу виглядати й песимістом. Іноді людям здається, ніби я вкрай песимістично налаштований, вони починають мене вмовляти, вести відповідні бесіди… Але внутрішньо я завжди лишаюся оптимістом.

— Пишете щось зараз?

— Наразі ні. В мене є розпочаті шматки одного, другого й третього, але такого, над чим би я цілеспрямовано працював, нема. Недавно закінчив дитячу повість «Парасоля для риби», а після неї ні до чого поки що нормально не взявся.

У мене завжди багато планів. Я просто напханий ними: може, якби в мене було менше планів, то було б більше творів. А так воно одне одному заважає, і я, може, реалізую один процент із задуманого, і так без кінця.

— Чи погоджуєтесь ви з твердженням, що під час революцій музи мають мовчати?

— Ні. Тільки, мабуть, голос має бути іншим. Без сумніву, творчість відходить на другий план, може, і на десятий, але мовчати не можна. Ніщо не повинно мовчати, коли відбуваються такі події! Тим паче, що наша революція дуже своєрідна, вона проходить на всезагальному піднесенні, це, я б сказав, любовна революція. Всі налаштовані мирно, всі стали добрішими.

— Може, ви плануєте написати щось (чи вже написали) про революцію або принаймні на враженнях з неї?

— Поки я голодував, написав десять віршів на революційних враженнях. Мабуть, більше і не зможу чогось написати про це, бо це вийшло саме на такій ноті піднесення.

— Прочитайте, будь-ласка, щось з тих віршів.

— Минає осінь. Пада й пада сніг,

А звук такий, мов падають

окови,

Козацький кінь,

вся грива у вогні,

Копитом вдарив,

загубив підкову.

Хай нині Бог цю осінь береже,

Аполінер моливсь

за осінь хвору,

Крилатий кінь у небесах ірже,

Розправив крила

ангел непокори.

Минає осінь… Скільки поколінь!

Вже кінь козацький

виріс із лошатка.

Згубив підкову на Майдані кінь,

І все спочатку.

Знову все спочатку.

— У романі «Дикі квіти» ви багато цитуєте Конфуція. Захоплюєтеся цим мислителем?

— Він мені цікавий. Я не є фанатом Конфуція, але мене цікавить східна філософія: не як модний предмет для розмови, а в тому сенсі, наскільки я можу використати її для власного вдосконалення. Власне, все, що я читаю, слугує насамперед для внутрішнього використання.

— Чи визнаєте справедливість древнього китайського прокляття: «Щоб ти жив у добу перемін»?

— Взагалі визнаю, бо якщо ті переміни ще й затягуються надовго, то насправді того можна побажати лише ворогові. Але коли існує потреба у цих перемінах, і велика потреба! — то, звичайно, я не можу погодитися з китайцями. Наскільки Україна змінилася, наскільки пожвавилася останніми днями! Правду кажучи, я не чекав від нашого народу такого піднесення. Це мене дуже приємно вразило, і це дійсно хороша переміна. І я радий, що я те побачив.