УТОС, «Скут» і державні гроші...

Аналогів цієї історії, мабуть, кожен може пригадати багато. Вони і є причиною того, що ми живемо не так, як на те заслуговуємо.

Мова йтиметься про таку собі фірму «Скут» і всеукраїнську організацію УТОС (Українське товариство сліпих), а також про те, куди зникають державні гроші.

Кілька років тому в Донецьку з’явилася фірма «Скут», очолювана Анатолієм Митиженком. Фірма вирішила подолати дефіцит засобів реабілітації та товарів для незрячих і людей з вадами зору, який склався на вітчизняному ринку. У Радянському Союзі такі товари можна було придбати лише в спеціалізованому магазині «Рассвет» (на вулиці Київській у Москві), який надсилав товари поштою у всі союзні республіки. Продукція там була добротною і коштувала, завдяки дотаціям держави, просто копійки. Ну а з розпадом «великого і могутнього» картина різко змінилася. Колишнім радянським республікам стало не до дотування соціальних сфер. Магазин « Рассвет» займає тепер лише один прилавок у будинку, де колись безроздільно панував.

До засобів реабілітації раніше входили: спеціальний годинник з рельєфним циферблатом і відкидною кришкою, за яким незряча людина могла навпомацки визначити час; спеціальні таймери; нитковтягувачі; прилади для рельєфного письма за системою Луї Брайля; прилади для рельєфного креслення; спеціальні прилади, які допомагають незрячим хоч якось писати звичайними буквами; книги з рельєфно-крапковим шрифтом і ще низка всякого добра, серед якого особливо корисними і незамінними були палиці. Ще раз хочу наголосити, що більше ніде ці речі не продавалися.

Але Анатолій Митиженко не дозволив цій ситуації тривати надто довго. Сам незрячий, він як ніхто інший розумів усю серйозність становища і вирішив зробити добру справу. Та й заробити трохи. Загалом, незважаючи на всі негаразди, він, як кажуть, прорвався. Організована ним фірма існує і дотепер. Крім того, її керівнику вдалося виграти деякі гранти, а також укласти угоди з вищезгаданим УТОС на закупівлю товарів, вироблених і проданих «Скут», які українські незрячі, відповідно, одержують безпосередньо від УТОС безкоштовно.

Серед решти товарів фірми були все ті ж палиці, настільки необхідні кожному незрячому, який не бажає сидіти вдома і веде який-не-який активний спосіб життя. Дуже гарні, легкі, їхню довжину можна легко змінювати – загалом, не палиці, а диво. Коштують досить мало – п’ятдесят гривень за одиницю. УТОС почав закуповувати ці палиці великими партіями і постачати їх своїм членам. Та от халепа – засоби реабілітації виготовлені з досить крихкого та цілком непридатного для недекоративних цілей пластика. А тому сказати, що вони часто ламаються – не сказати нічого.

Якось я вирішив випробувати виріб на практиці — сходити до найближчого від мого будинку магазину (близько сімдесяти метрів по прямій без особливих перешкод). Повертався вже без палиці — вона тріснула і розпалася від звичайного постукування по тротуару. І це не брак виробництва. Просто палицю так задумали, щоб вона була легшою і мала мінімальну собівартість. Проте надзвичайна ненадійність продукту навряд чи засмучує виробника – адже частіше купуватимуть. Іншого ж вибору немає. Наскільки мені відомо, УТОС донині закуповує ці палиці у великих кількостях, і вони лежать мертвим капіталом на місцевих складах. Виникає питання – чому ж ніхто не стежить за їх­ньою якістю?

У нашу комп’ютерну епоху без електронних друзів і помічників жити стало практично неможливо. Комп’ютери допомагають нам вирішувати багато нагальних проблем і відкривають нові можливості. Не дивно, що люди почали замислюватися над тим, як можна зробити комп’ютер доступним і для незрячих користувачів. Цю проблему вирішено. Існує низка способів доступу до екрана, зокрема це так звані тактильні дисплеї (дуже, до речі, дорогі). Ці апарати, приєднані до звичайного комп’ютера, виводять рельєфний текст. Є і принтери, які роздруковують тексти шрифтом Брайля, а також спеціальні сканери. Ну і найголовніше – так звані програми мовного доступу до екрана. Лідером у цій галузі є компанія Freedom Scientific, яка розробила найпотужніший на сьогодні інструмент мовного доступу JAWS (Job access with speech). Ця програма перетворює текст, а також деякі інші елементи (колір, таблиці та ін.), відображувані на моніторі, на синтезовану мову. Це – для простої роботи за комп’ютером. Слухати книгу у такий спосіб складно – занадто вже швидко і монотонно «говорить» синтезатор. Для читання книг є окремі програми. Подібні прилади дуже дорогі. Програма JAWS, приміром, коштує близько тисячі доларів.

Загалом, незрячі люди давно опанували комп’ютер і можуть повноцінно працювати за ним. Проте для тих, хто ніколи цього не бачив, повірити в таке диво справді важко. Помітивши таку тенденцію, пан Митиженко задумався про можливість зробити ще одну добру справу – обладнати УТОСи комп’ютерними комплексами. Воістину похвальне прагнення. У нашого героя з’являється ще один партнер — компанія «Квазар мікро», яка постачає фірмі «Скут» комп’ютерні комплектуючі. Розглянемо, наприклад, 2006 рік. Всеукраїнська організація УТОС закупила у фірми «Скут» дев’яносто три комп’ютерних тифлокомплекси за ціною... Не падайте зі стільця – дванадцять тисяч гривень за кожний. Не думайте, що це були надсучасні комп’ютери. Аж ніяк. (Повірте мені – на одному з них я зараз набираю цей текст.) Системний блок складається з материнської плати з інтегрованими відео- і звуковою картами, вінчестера IDE на 80 Гб, DVD-combo приводу, додаткової звукової карти, внутрішнього модему, пристойного інтелівського процесора (навіть двоядерного, треба віддати належне), 512 Мб оперативної пам’яті і вентиляторів. З периферії – найпростіші клавіатура, оптична миша, дерев’яні колонки, сімнадцятидюймовий не найдорожчий монітор з електронно-променевою трубкою, недорогий лазерний принтер і найдешевший сканер. Комплекс також оснащений програмним забезпеченням (без надмірностей) – операційна система Windows XP home edition OEM version, ABBYY Fine Reader версії 7.0, Microsoft office 2003 basic edition. Використано програму мовного доступу до екрана Virgo, яка задумувалася як значно дешевший аналог вищезгаданої JAWS. Останню умову розробникам вдалося виконати блискуче – програма для п’яти установок коштує близько 300 доларів. Нею ніхто не користується, тому що вона кон­фліктує з усім, чим можна і, крім того, істотно поступається своєму старшому брату щодо функціональності. Цією програмою не бавляться навіть любителі експериментів, бо для того, щоб повністю видалити її із комп’ютера, потрібно заново встановлювати операційну систему. Проте такі подробиці, очевидно, не надто хвилювали фірму «Скут».

Повернімося до цін. Нагадаю, що так звані тифлокомплекси були продані УТОСу за один лише 2006 рік кількістю 93 одиниці, ціною за кожну – 12 тисяч гривень. І от що цікаво: фірма-виробник, певне турбуючись про спокій системних адміністраторів, яким доведеться цими машинами користуватися, у супровідній документації навіть не згадала про вартість комплексів. Я також за сумісництвом працюю системним адміністратором на одному з харківських підприємств УТОС. А оскільки будучи людиною досить допитливою, усілякими манівцями я дізнався, яка вартість того, на чому я працюю. Дізнався й ойкнув. Знайшов в Інтернеті кілька прайсів комп’ютерних магазинів середньої руки і, озброївшись калькулятором, почав робити незалежний підрахунок. Я брав роздрібні ціни, проте комплектуючі закуповувалися у компанії «Квазар Мікро» оптом. Крім того, фірма «Скут» зареєстрована на інваліда й одержує деякі податкові пільги.

Підрахунок виявився нелегким, тому що багато комплектуючих, які входять до складу комплексів, були відсутніми у прайсах, і, здебільшого, через те, що вже зняті з виробництва. Шукаючи їхні аналоги і постійно округляючи у бік збільшення, у сумі я одержав близько шести тисяч гривень і був здивований. Хіба може людина, яка на собі відчула усі труднощі життя без зору, наживатися на своїх побратимах по нещастю? Точніше, наживатися він, звичайно, може, але ж не в таких масштабах. І куди дивиться УТОС, який закуповує ці комплекси за такою надзвичайною ціною? Адже «Скуту», відповідно, вони коштують чотири-п’ять тисяч! Накинемо відсотків 30—35 за роботу – це шість із половиною тисяч. Але ж не 12!

Нещодавно з виробництва знято спеціальну клавіатуру для незрячих. Спасибі тим, хто цього домігся. Цей витвір наукової думки призначався для того, щоб незрячим користувачам-початківцям було комфортніше працювати за комп’ютером. Але поясніть мені, нерозумному, навіщо вчити початківця тому, чим він ніколи не скористається на практиці? Хоча, мабуть, я і сам знаю відповідь на своє запитання – щоб Анатолій Митиженко міг одержати за клавіатуру, яка в будь-якому магазині коштує 30 гривень, цілих 500. Саме стільки коштувала ця диво-клавіатура.

Однак на цьому фірма «Скут» не зупиняється. Вони мають на меті створити спеціальні флеш-плеєри, щоб незрячі могли слухати MP3-книжки. Ці плеєри будуть стаціонарними, хоч як не абсурдно це звучить. Адже кожному відомо, що суть флеш-технології полягає в портативності. Проте пан Митиженко вирішив, що зі звичайними флеш-плеєрами незрячі впоратися не зможуть. Я, як і більшість моїх знайомих тотально незрячих, із легкістю обходжуся з середньостатистичним плеєром. Боюся навіть припустити, скільки коштуватиме такий воістину непотрібний агрегат...

У планах пана Митиженка на цей рік значиться й електронний читець. Це, по суті, сканер, тільки трохи товстіший, ніж звичайний; він працює автономно і може синтезованим голосом прочитати щойно відскановану сторінку. Коштуватиме це диво техніки близько 36 тисяч гривень, а закупити його, обсягом приблизно 300 екземплярів, планується у поточному році. Як його можна застосовувати? Цей пристрій призначається, знову ж таки, для тих користувачів, які не вміють працювати на комп’ютері. Він встановлюватиметься у комп’ютерних класах УТОСів. Як показує досвід, незрячі не користуються комп’ютером переважно через те, що не можуть або не хочуть навчитися сприймати синтезовану мову. Питання – як їм допоможе електронний читець?

А втім, грошима, виділеними на закупівлю палиць, комп’ютерних комплексів, електронних читців, можна було б забезпечити ноутбуками якщо не всіх, то дуже багатьох незрячих студентів та людей інтелектуальної праці. Це допомогло б їм і працевлаштуватися. Адже роботодавець, навіть погодившись узяти на роботу незрячого, вряд чи захоче мати клопіт з приводу виділення для нього комп’ютера зі спеціалізованим програмним забезпеченням. Проте в цьому разі хтось втратив би додатковий заробіток. От і маємо те, що маємо.

Лише одна думка не дає спокою – чому ж державні фонди та інші структури, які фінансують митиженківські проекти, не стежать за тим, що в результаті виходить? Напевно, думають, що хто, як не людина позбавлена зору, може вирішити проблеми таких самих, як і вона. От і покладаються на Митиженка у всьому, забуваючи, що моральні принципи незрячих людей теж дуже різні.

Мораль така: панове можновладці, перш ніж скаржитися з приводу нестачі коштів, подивіться, як використовуються уже виділені. У такому разі, як мені здається, потрібно створити комісію, яка б стежила за продукцією фірми «Скут» і приймала б рішення щодо її доцільності. Насамкінець можна було б запитати у системних адміністраторів – чи дійсно комп’ютерний комплекс, який їм нещодавно встановили, коштує 12 тисяч гривень. І ще: до складу цих комплексів входить низка бракованих комплектуючих, а механізм їх повернення нікому не відомий. Країна знаходить колосальні кошти на придбання таких комплексів, читців, палиць – чого завгодно. Проте я рік поспіль домагався, щоб мені виділили кошти для пишучого DVD-приводу (200 гривень), який дозволяє створити бібліотеку mp3-книжок на базі власної колекції.

Я розумію, що системний адміністратор цілком може не відповісти відверто на запитання, наскільки доцільно витрачаються кошти фонду, виділені на придбання апаратури. Адже він ризикує втратити свою роботу... Але мало просто сподіватися на краще майбутнє – нехай кожен, хто до нього прагне, зробить для цього хоч щось. Схожі ситуації, як я вже писав, будь-який громадянин нашої країни може пригадати багато. Але про це ми говоримо, на жаль, хіба що з друзями. Тому віз і нині там. Я закликаю не мовчати, а всюди відстоювати власні інтереси.