Світ на дотик. Інвалідний туризм — розкіш чи необхідність?

Недавно в будинку Львівського інституту економіки та туризму відбулася незвична конференція — вона присвячувалася питанням, пов’язаним із так званим інвалідним туризмом. І це дивовижно, адже в нашій державі, де для інвалідів робиться і так досить мало, украй рідко порушуються питання, пов’язані з їхнім відпочинком. А вже тим більше одиниці вірять, що такий відпочинок може бути активним. У рамках же цієї конференції обговорювалося, наскільки корисним може стати (а для когось, може, вже став) туризм як метод соціальної реабілітації інвалідів. Організаторами заходу виступили Львівський інститут економіки і туризму, Міністерство праці і соціальної політики та Всеукраїнська профспілка працездатних інвалідів.

Як і годиться на такого роду конференціях, було виголошено чимало хороших і правильних слів про те, як мало робиться в цій галузі, і про те, що, мовляв, варто робити більше. Все це — протягом пленарного дня. Наступного ж дня було заплановано пройтися по Львову і на власному досвіді перевірити, наскільки туристичні об’єкти одного з найпривабливіших для мандрівників міст України пристосовані для людей із особливими потребами. Тим більше, це становить інтерес через участь міста в Євро-2012, коли до Львова, безсумнівно, приїдуть й інваліди.

Як з’ясувалося, тут із даною проблемою справи дещо кращі, аніж у багатьох інших містах нашої країни. Вочевидь, чимала заслуга в цьому і депутата міської ради Ярослава Грибальського, який також узяв участь у конференції.

— У 18 років я травмував хребет й опинився в інвалідному візку, — розповідає Ярослав. — Закінчив музичне училище і, отримавши диплом диригента, хотів піти на роботу (був 1975 рік), але мені сказали: «Слухай, а ти бачив колись диригента в інвалідному візку?!» На цьому вся моя кар’єра музиканта і диригента закінчилася.

Нині Ярослав працює в міській раді, яка ще 1999 року ухвалила постанову, що зобов’язує робити бордюри на вулицях доступними для інвалідів у колясках. І справді, перебуваючи у Львові, мені не трапилося майже жодного крутого бордюру, на який було б проблематично в’їхати на візку. Навіть здивувався спочатку... На жаль, про Київ і Харків, не можу сказати того ж. Так, є багато бордюрів, обладнаних в’їздами, але вони зручні не для людей у візках, а для автомобілів. На візку такий в’їзд подолати майже неможливо.

Коли казати про доступність туристичних об’єктів Києва для інвалідів у візках, то тут зауважу, що найменш пристосованими для цього є «візитки» столиці — Лавра та Софія. Напевно, хтось давно вирішив (і всі йому повірили), що інвалідів не цікавлять питання духовності, і почуття прекрасного їм чуже. Тому, шановні інваліди, всі до Львова! Там ви зможете, принаймні зовні, подивитися на шедеври архітектури. От тільки не збагну, яким чином ви туди доберетеся. «Укрзалізниця» має у своєму розпорядженні спеціально обладнані вагони купейного типу для інвалідів на візках, але таких на всю Україну — шість штук...

Під час суботньої подорожі по Львову дізнався, що на прохання громадських організацій деякі музеї міста дозволили невидющим людям вивчати свої експонати навпомацки. Сам мав змогу в цьому переконатися в знаменитому Музеї-аптеці. Кажуть, у Європі це — узвичаєна практика. Невидющим дозволяють торкати навіть найцінніші і найкрихкіші експонати.

Під час екскурсії містом ми зустріли заступника мера Львова Василя Косіва. І, звісно ж, не могли не запитати його, а що робиться міською радою для людей із обмеженими можливостями і чи планується змінити місто в плані доступності для інвалідів до 2012 року? Пан Косів відповів: змінювати місто слід не до певної дати, а просто для своїх співгромадян. Будемо сподіватися, і Львівська міськрада, й інші міські ради дотримуватимуться саме такого курсу.

Якщо казати про Харків, то тут завдяки ініціативам Олени Шингарьової і громадської організації «Креавіта» видано своєрідний путівник — список закладів міста, доступних людям в інвалідних візках. Слід сказати, що Олена (сама інвалід, пересувається з допомогою візка) недавно увійшла до складу міської архітектурної комісії і перевіряє доступність установ і будинків, які ще проектуються. Однак більшість новобудов поки залишаються недоступними для інвалідів у візках. А в більшості музеїв годі й казати про те, щоб люди із обмеженим зором могли торкатися експонатів.

От що каже з цього приводу Ярослав Грибальський:

— На мій погляд, виконання указів — не проблема влади, дер­жави, а наша загальна проблема. Наприклад, я років вісім воював із власною сім’єю, де мене всі люблять і намагаються створити найкомфортніші умови для життя, щоб у нас на городній ділянці зробили широку стежку між двома грядками, де саджають полуницю й огірки. Кажу, ну я ж теж хочу поїхати, зірвати цю полуничку і з’їсти її просто там, на грядці. Мені у відповідь: «Ми тобі краще потовчемо зі сметаною і з цукром»... Коли бачу, як будують церкви і які сходи до них роблять, мені не по собі стає. Запитую у священнослужителів, навіщо, мовляв, ви мене сходами від бога відгороджуєте? Відповідають: «А ми тебе занесемо!» Але ж це в останню путь — уперед ногами. Коли я хочу прийти помолитися, я не повинен просити, щоб мені явили своє милосердя...

Не можна не погодитися з Ярославом. Більшості здорових людей незрозуміло, навіщо інвалідові ходити вулицями, коли у нього є пенсія, нехай попросить сусідів, щоб вони йому купили чого треба. То ні ж! Йому ще й туризм подай! Цього не можуть збагнути не лише сторонні люди, а іноді навіть найближчі родичі інваліда. Припустимо, немає у людей часу замислюватися над психологією інвалідів. Але незрозуміло от що: чому власники готелів, крамниць, інших закладів досі не усвідомили, що інвалід — це теж потенційний клієнт? Він також може приносити прибуток, і треба його коли не залучити, то бодай не віднаджувати від свого закладу! В Україні інвалідів — близько семи відсотків від усього населення, і це не така мала цифра, щоб нею можна було знехтувати.

І попри все, треба дивитися в майбутнє з оптимізмом. Віднедавна процес нібито пішов трохи швидше. Згадаймо, наприклад, торішній сплав інвалідів із зору і візковиків по Дністру, торішнє ж сходження невидющих на Говерлу. Дехто з невидющих сьогодні мріє про парашутний спорт. Завідувачка кафедри фізичного виховання та спортивного туризму Львівського інституту економіки та туризму Любомира Зінь сама разом зі студентами брала участь у торіш­ньому сплаві по Дністру.

— Після сплаву, — каже Любомира Михайлівна, — велася плідна робота із внесення до програми з фізичного виховання і спортивного туризму таких розділів, як активний туризм і відпочинок із інвалідами. Крім того, студенти розробляють маршрути екскурсій, які потім планується провести з інвалідами.

За словами пані Зінь, студенти вузу самі цікавляться цими питаннями. Причому настільки, що дехто навіть присвятив свої дипломні роботи даній проблематиці. Є серед студентів вузу й інваліди. І хоча приміщення інституту не зовсім пристосовані для них, Любомира Михайлівна пишається тим, що ніхто з інвалідів не був звільнений від занять із фізкультури. А це — справді великий крок уперед.

Сподіваюся, студенти інституту зможуть зробити суттєвий внесок у справу розвитку інвалідного туризму. І хочеться вірити, перед цими людьми ніколи не постане питання «А чи потрібно це? А коли потрібно, то навіщо?»