Усьо буде Донбас!

Побувати в Донецьку мріяла давно. Цікаво було побачити місто, в якому живе найбагатша людина держави і побудовано один із найкращих готелів України (згодна, останнє — з розряду, радше, професійного, і все ж). А головне — бодай спробувати зрозуміти цих загадкових «донецьких».

Оселю головного олігарха всієї країни побачити не вдалося: маршрут жодного разу не збочив у потрібному напрямку. А от у «Донбас-Паласі» побували. Ну що можна сказати? Пафосно, із претензією. Але, як то кажуть, на колір і смак товариш не всяк: недавно донецький «п’ятизірковик» визнали, ні багато ні мало, — найкращим бізнес-готелем світу. Що ж до якихось особливостей тамтешнього менталітету, то їх просто... немає. (Що ще раз доводить, яка ж усе-таки навол... непорядні люди політики, котрі насаджують мерзенні й облудні стереотипи.) Так, тут практично всі розмовляють «великою і могутньою». От, мабуть, і все. А так — милі, відкриті, привітні люди. Такі ж, як і в Києві, Тернополі, Полтаві, Луцьку, Ялті... А якщо і є у донеччан якісь «фішки», то це лише плюс. Пам’ятаймо: у розмаїтті — наша сила!

У автора цих рядків уже кілька років спостерігається «пунктик»: усі міста — байдуже, українські чи закордонні, — обов’язково порівнюю з нинішнім виглядом старого Києва. Точніше, намагаюся визначити: більше чи менше за нас «пощастило» об’єктам спостереження із градоначальниками? Наскільки безцеремонним і безжальним або навпаки — грамотним й інтелігентним — було їхнє втручання в архітектурний образ міста? Чи є умільці, котрі переплюнули наших останніх мерів у справі «містоспотворення»?..

Гостям міста настійно раджу відвідати єдиний у Європі парк кутих скульптур. Чудово — слів немає! Помилу­ватися на подаровану москвичами Цар-гармату — точну копію встановленої в Білокам’яній (до речі, унікальний випадок, тому що речі, котрі знаходяться на території Кремля, не можна копіювати). І зазирнути до відомого торгового центру «Білий лебідь»: там розташований шоколадний бутик, де можна не тільки накупити смачнючих ласощів, а й, за бажання, замовити, скажімо, свій портрет. Життя у шедевра кулінарного мистецтва буде, звісно, недовгим, зате яким солодким!..

Усі знають, що Донеччина — це важка промисловість і шахти, але далеко не всім відомо, що область володіє й потужним туристично-рекреаційним потенціалом: за кількістю туроб’єктів вона посідає друге (після Криму) місце в країні! Національний парк «Святі гори», національний заповідник «Кам’яні могили», солоні озера карстового походження, 110 км узбережжя Азовського моря... Словом, є всі можливості для процвітання фактично всіх «підвидів» туризму. Звісно, казка стає бувальщиною не за помахом чарівної палички. Донбасу дуже багато — передусім у плані розвитку інфраструктури, поліпшення якості доріг і встановлення покажчиків — ще потрібно зробити. Але, повторюся, багато чим можна похвалитися й сьогодні.

Узяти хоча б Горлівку. Чи багато людей знають, що в місцевому художньому музеї зберігаються понад сто робіт Мико­ли Реріха? Що саме в Горлівці виявили ну якщо не всіх, то левову частку знайдених у країні половецьких кам’яних баб?.. Так отож.

Цікава й екскурсія в соляну шахту міста Соледара (у ньому видобувають 90% вітчизняної солі). Запам’яталася чудова акустика велетенського соляного залу. Містичні хвилі візерунків на стінах. А додому до Києва приїхав «сувенір» — знайдений у шахті шматок солі. Важкий такий, солідний. Одразу видно, що донецький.

А от сувеніри, придбані у фірмовому магазині Артемівського заводу шампанських вин, доїхати до столиці не мали ані найменшого шансу. До купання ж у місячних доріжках Азовського моря, розпивання на нічному пляжі шампанського й спричинених ним веселощів було цікаве знайомство із заводом. Під час якого ми довідалися, що з вітчизняних шампанських вин лише два — «Артемівське» і «Новий Світ» — виготовляють за класичною технологією. Що донецькі шампанських справ майстри — «найкрутіші» не лише в країні, а й у всій Європі: виробляють 12,5 млн. пляшок іг­ристого напою на рік і мають намір збільшити обсяги до
20 млн. Що на заводах шампанських вин працюють люди рідкісних і незвичних професій. Зокрема ремюори. Їхнє завдання — протягом одного робочого дня прокрутити (вдумайтеся в цифру) 85—100 тисяч пляшок шампанського, вкладених рядами в так звані пюпітри. Робочий день у ремюорів триває вісім годин, 45 хвилин — перерва на обід. І в такому темпоритмі — шість із семи днів на тиждень. Уявляєте?..

Територія заповідника «Кам’яні могили» займає 400 га, із них 40% — граніти, яким близько двох мільярдів років і котрі не мають аналогів у світі за хімічним складом. Саме тут ростуть і два види рослин, яких немає ніде більше на планеті, — волошка несправжньолускова і деревій голий. Кам’яні могили — місце легендарне, сакральне, із дуже потужною енергетикою. Яка, стверджують, дуже сприятливо впливає на творчих людей. А хто з нас, скажіть на милість, таким не є?..

Зовсім недалеко від заповідника розташоване унікальне село Кременівка, де живуть приазовські греки — люди веселі, хлібосольні, які дбайливо зберігають свої традиції та звичаї. Свідками одного з них — колоритного обряду сватання — стали й ми. Під час його наречений і наречена мають переломити спеціально спечений до цієї події хліб: кому дістанеться більша частина, той і буде главою в домі. Хоча, напевно, головним у будь-якому домі має бути все ж таки щастя. Тоді, погодьтеся, де саме знаходиться цей дім, — на Київщині, Львівщині, Донеччині, Одещині чи Луганщині, — не матиме жодного значення.

За організацію прес-туру автор дякує управлінню культури та туризму Донецької облдержадміністрації та Державній службі туриз­му та курортів України.