Уроки потьомкінських революцій

Легко уявити, з якою помпою відзначали б у недавньому минулому дві «круглі» дати, що випали на цей рік: 100 років тому завершувалася перша російська революція, яка дев’яносто років тому не зовсім плавно перейшла в штурм Зимового палацу. Нині на слуху інші революційні рухи, і на пам’ять із тієї пори приходить хіба легендарний броненосець «Потемкин», та й то лише тому, що був увічнений Сергієм Ейзенштейном у фільмі, визнаному всесвітнім шедевром.

До речі, створення фільму також пов’язане з ювілейним підгрунтям: готувалися відзначити 20-річчя повстання, вибір сюжетів був величезний, але за основу не випадково взяли саме цей епізод. Оскільки сам вождь світового пролетаріату назвав броненосець «Потемкин» непереможеною територією революції і трактував його дії як спрямовану знизу, із самісіньких глибин народних, ніким не спровоковану спробу створення ядра революційної армії.

Велике бачиться на відстані. Дистанція величезного розміру (цілий вік і який вік!) дозволяє спокійно, без ювілейного ажіотажу повернутися в минуле і розглянути питання, що досі не втратили своєї актуальності і на які так і не зуміла достовірно відповісти офіційна історія.

Буря в мисці борщу

Погортаємо вахтовий журнал легендарного корабля, аби коротенько відновити в пам’яті хід подій. Улітку 1905 року готувалися навчання всієї Чорноморської ескадри. Однак перш ніж вивести її в море, потрібно було привести в бойову готовність артилерію та мінні апарати, встановлені на щойно спущеному на воду найсучаснішому броненосці «Князь Потемкин Таврический». З цією метою 12 червня корабель у супроводі доданого для зв’язку з берегом міноносця №267 вирушив із Севастополя до Тендрівської коси, де був обладнаний морський полігон для пристрілювання гармат.

Уночі на посильному судні ревізор — мічман Макаров — доставив з Одеси м’ясо для матроського камбузу. Вахтові помітили, що продукт був «із душком». Уранці ця звістка облетіла корабель, почалися заворушення. Командир броненосця Голиков викликав суднового лікаря, той визнав м’ясо придатним до вживання, зварили борщ, але матроси від їжі відмовилися. Спроба командування вдатися до примусу закінчилася кров’ю, команда вбила сімох офіцерів, решту арештувала і захопила корабель.

Зав’язка сама по собі вже наводить на сумніви: чи так це схоже на осмислену політичну акцію, на «незаперечний і знаменний факт створення ядра революційної армії»? Це радше скидається на банальний бунт на кораблі, безглуздий і жорстокий. І спроба видати потьомкінські події за свідчення всенародного збурення мимоволі нагадує про потьомкінські ж села, котрі князь, чиїм ім’ям названо броненосець, представляв свого часу як свідчення всенародного благоденства.

Подібних конфліктів через погану їжу і раніше виникало чимало. Проте ніколи при цьому нижні чини не йшли на вбивство своїх командирів і на самогубні безперспективні заколоти. Особливо цікавими в цьому плані є свідчення одного з офіцерів «Потемкина» інженера-механіка Олександра Коваленка. Ця людина, котра стала на бік повсталих і пішла з ними до Румунії, залишила за гарячими слідами спогади, опубліковані у Львові 1906 року і які не перевидавалися в радянські часи. Зокрема Коваленко писав: «1903 року Голиков командував крейсером «Березань». Під час переходу із Сухумі до Севастополя матроси відмовилися їсти м’ясо, яке виявилося червивим; команда навіть погрожувала потопити корабель. Однак командир наказав видати доброякісну їжу, і інцидент було вичерпано».

Виникає запитання: чому всього через два роки той же Голиков у подібній ситуації не зумів подібним мирним чином погасити конфлікт? І чим пояснити настільки агресивні дії команди — адже не могли матроси не розуміти, що самотужки проти всієї ескадри, не кажучи вже про берегові гарнізони, їм не вистояти. Та й усі їхні подальші дії свідчать про стихійність і неусвідомленість цієї кривавої «бузи».

Блукання «летучого голландця»

Дивно, чому матроси, які добре знали свого ватажка, раптом назвали його таким подвійним прізвищем: Петров-Стопані, котре не зустрічається в жодному іншому документі? Цей кінчик дороговказної нитки привів до професіонального революціонера Олександра Митрофановича Стопані. Його дід, італійський музикант, покинув батьківщину в середині XIX століття й емігрував за політичними мотивами до Росії. Онук пішов тим же шляхом. Його було виключено з того ж юридичного факультету Казанського університету і з тієї ж причини, що й Володю Ульянова. Ось тільки партквиток свій під номером 13 одержав 1893 року, коли майбутній Ленін ще ходив у безпартійних.

Напередодні першої російської революції ми виявляємо Олександра Митрофановича на Кавказі, у Баку, де навколо очолюваного ним комітету РСДРП зібралася непогана компанія. Досить просто назвати поіменно: Прокіп Джапарідзе (Альоша), Авель Єнукідзе (Золота рибка), Леонід Красін (Вінтер), Симон Тер-Петросян (Камо), а також рядовий агітатор партії Йосиф Джугашвілі (Коба). Збиралася ж ця могутня купка на квартирі скромного викладача Бакинського реального училища Михайла Васильєва-Южина, того самого ленінського гінця.

На третьому з’їзді РСДРП, котрий взяв, як відомо, курс на революцію, було ухвалено секретну резолюцію, що має до нашого розслідування прямий стосунок: «Підготовка до загальноросійського повстання має складатися з проведення пробних збройних виступів. Терор повинен зливатися з рухом мас. Особливі військові організації можуть бути корисні залежно від обставин».

Можна не сумніватися, що при цьому враховували позиції і досвід делегації Кавказу — одного із найактивніших революційних центрів Російської імперії. На нафтових промислах Баку, у портах Батумі й Одеси, на верфях Миколаєва та бастіонах Севастополя ця резолюція, хоча і не з однаковим успіхом, але неухильно втілювалася в життя. І очолювана Олександром Петровим матроська Централка Чорноморського флоту могла бути ледь не головною ланкою у справі «пробних збройних виступів», тієї самою особливою військовою організацією, про яку йшлося вище. Ось тільки що пов’язувало юного машиніста з одним із членів Південного бюро РСДРП?

Найпряміші зв’язки між ними відшукалися в Каза­ні. Виявляється, дружиною Олек­сандра Стопані була Ма­рія Петрова — рідна сестра нашого матроса. Сашко Петров виховувався в їхній родині. Олександр Стопані згадував: «Чорнявенький невисокого зросту симпатичний хлопчик з інтелігентним обличчям швидко став загальним улюбленцем. Під впливом старших брата і сестри Сашко з дитинства почав перейматися революційними ідеями. І з десяти років допомагав нам доставляти нелегальну літературу в робітничі квартали».

Чи тривало таке співробітництво пізніше, у Севастополі? Тут знову назустріч виходить випадок. У Центральному історичному архіві України є документ, що впадає в око уже своїм зовнішнім виглядом: це лист, порваний на клаптики. Історія його така: під час нальоту на одну з явочних квартир в Одесі поліції вдалося перехопити ці шматки, акуратно склеїти й таким чином зберегти для історії. У цьому частково зашифрованому листі міститься найдетальніший аналіз стану справ у Кримському союзі та Севастопольському комітеті РСДРП, а також у Мелітополі та Миколаєві. Після чого йде: «Привіт усім. Карпо».

«Карпо» — це партійний псевдонім Стопані. Як бачимо, у Південному бюро партії він курирував весь регіон, де намічалося повстання, від Одеси до Кавказу. Чому ж ім’я такого видатного революціонера випало як із короткого, так і з повного курсів радянської історії? Нащадка гарібальдійців підвела чесність: у своїх мемуарах, описуючи події першої російської революції, він стверджував, що першу скрипку тоді на Кавказі грав Альоша Джапарідзе, а Джугашвілі перебував на других ролях. На лихо цю цитату в запалі своєї полеміки з генсеком навів у одній зі статей Лев Троцький. Від неминучих репресій Стопані врятувало лише те, що він помер своєю смертю 1932 року, і його прах було поховано в кремлівській стіні. Репресовано було лише пам’ять.

«В котлах не сдержать больше пару»

Отже, бунт на «Потемкине» був одним із не зов­сім вдалих «пробних збройних виступів», які, однак, набули великого, зокрема й міжнародного, розголосу. Він не став і не міг стати непереможеною територією революції, оскільки й завдання такого не було. Ленін був раціональним реалістом і ставив перед соратниками досяжні завдання: «Нехай ніхто не уявляє собі, нібито ми повинні неодмінно перемогти. Для цього ми ще занадто слабкі. Річ зовсім не в перемозі, а в тім, щоб повстаннями потрясти самодержавство і призвести до збурень народні маси. А вже потім залучати ці маси до себе».

Співставляючи «севастопольську пожежу з петербурзькими іскрами», вождь відкрито закликав збурювати, провокувати подібні, нехай і приречені на поразку, кровопролиття з тим, щоб «утилізувати» їх, використовувати для нагнітання в країні атмосфери крайньої нетерпимості. Не тільки з ленінської «Искры», а й ?з сотень нелегальних видань, прокламацій, відозв, промов агітаторів роздувалося полум’я загального відчуження, недовіри, протистояння. Чіткі, вагомі клини вбивалися між робітниками і роботодавцями, матросами й офіцерами, селянами і поміщиками, обивателями і чиновниками. Окремий упор робився на підтримку всіляких невдоволень, пов’язаних із обмеженням прав і гідності так званого «інородницького населення імперії» — у Князівстві Фінляндському, Царстві Польському, Білорусі, в Україні і на Кавказі.

Скажімо, той же Олександр Стопані з товаришами, готуючи повстання на півдні, уміло використовували економічні, соціальні, міжетнічні проблеми та протиріччя. У результаті їм удалося не лише організувати потужний страйк на нафтопромислах Баку, змусити магнатів піти на поступки, а й уперше залучити до соціал-демократичного руху мусульман — заснувати спілку робітників-азербайджанців.

Якої ж стратегії у відповідь дотримувалися ревнителі самодержавства? Хоч як парадоксально, але вони діяли в тому ж самому деструктивному напрямі, що й їхні противники. Намагаючись запобігти повстанню, поліція та жандарми провокували погром в Одесі, нацькували в Баку азербайджанське населення проти вірменів. Розпалюючи міжнаціональну ворожнечу, охранка намагалася гасити осередки пожеж зустрічним вогнем — на барикадах Лодзі та Москви, під час самозахоплень земель у Приазов’ї, на бастіонах Кронштадта.

«Огидна внутрішня політика російських титулованих міщан-імперіалістів, — писав Максим Горький, — залишила в серцях людей важкий спогад про той мерзотний прийом зміцнення влади, що виражається словами «поділяй і владарюй».

Ця політика виявлялася навіть стосовно таких безневинних культурних акцій, як, скажімо, збирання коштів на користь українського культосвітнього фонду «У школі — наша будучність», не кажучи вже про гоніння на такі організації, як товариство управлінців-мазепинців. Навіть такий реформатор, як Столипін, на закид про те, що в Царстві Польському скорочується число шкіл, відрізав: «Там не тільки мало шкіл, а й немає і вищого навчального закладу, оскільки громадяни не хочуть користуватися загальнодержавною російською мовою!»

Із ревністю, гідною кращого застосування, влада й опозиція, як два величезні компресори, нагнітали тиск у країні загальним роз’єднанням із усіх мислимих і немислимих приводів. Копіюючи практику нігілістів, департамент поліції під своїм «дахом» організував мережу... підпільних друкарень для друкування контрреволюційної провокаційної літератури.

Навіть спроба влади випустити нагнічену до межі пару за рахунок поступок маніфесту 17 жовтня 1905 року, виборів Державної думи вже не могла нічого змінити. Адже всякий парламент — це зліпок суспільства, де жодна політична сила не ставила за мету зупинити безумність, припинити і білий, і червоний терор і приступити до планомірного формування толерантного середовища в усіх сферах життя. При тому що не тільки загальна теорія систем і теорія катастроф, а й простий здоровий глузд переконують: стабільність усякої системи прямо залежить від узгодженості її елементів. Коли ж одні розділяють людей, аби панувати, а інші, аби захопити владу, — такого накачування нетерпимості не витримає навіть найстійкіша державна система. Якою, до речі, і була на початку XX століття, всупереч багаторічним домислам, Російська імперія.

Економічний бум у Росії не на жарт тривожив європейців, через що французькому експертові-аналітику Едмону Террі була доручена урядом місія, яка межувала з промисловим шпигунством: розслідувати причини настільки швидких успіхів і дати прогноз на майбутнє. Висновок, зроблений експертом, був шокуючий: «Якщо у великих європейських народів справи й надалі підуть так, як вони йшли між 1900-м і 1912 роками, то до середини цього століття Росія домінуватиме у Європі як у політичній, так і в економічній та фінансовій сферах».

В одному лише поступалася тоді Росія багатьом державам континенту — за показником, важливість якого ми не усвідомили ще й сьогодні: за індексом толерантності. Що й призвело досить швидко від маніфесту 17 жовтня до декретів жовтня 1917-го.