Нічого, крім правди...

За півстоліття життя в журналістиці на мою долю випадало безліч різних завдань. Одне з них запам’яталося особливо.

— Нині в Ялтинському будинку творчості письменників відпочиває Сергій Смирнов, — сказав якось редактор. — Треба зробити з ним інтерв’ю для кримського телебачення...

Саме тоді Сергій Смирнов працював над книжкою про оборону Лієпаї. Під час бесіди він підвівся з-за столу, підійшов до шафи й висунув величезну нижню шухляду, вщерть заповнену листами.

— Хто б і скільки не писав про війну, — сказав він, — нікому не зрівнятися ось із такими творами. Коли пише фронтовик, кожен рядок вивірений життям і смертю.

Ці слова пригадалися мені, коли нещодавно розгорнув книжку С.Смолянникова і В.Михайлова «Веду бой за правду», в основі якої спогади гвардії капітана Олексія Яковича Лещенка, командира легендарної 35-ї батареї, одного з тих, хто останнім залишив Севастополь трагічного липневого дня 1942 року. І хто потім дотримався своєї клятви, повернувся на мис Херсонес, установив на місце символічний заповітний камінь. І, головне, повернув із забуття всі — до єдиного! — імена і мертвих і живих своїх батарейців, тих, чиєю кров’ю омитий цей камінь: комісара батареї Арема Сунгур’яна, комендора Мико­ли Шевцова, кулеметника Олек­сія Семенюка, радиста Якова Шейкіна, командира гармати Романа Чападзе і багатьох інших.

Усі вони заступили на чергування з бойового забезпечення берегової оборони флоту в ніч із 21 на 22 червня 1941 року. І потреба в такому забезпеченні виникла вже «рівно о четвертій ранку».

Із щоденника комбата: «Проводячи роботу за сигналом «Розгортання», я й гадки не мав, що це справжня бойова тривога, а не навчальна. Про те, що напала фашистська Німеччина, навіть думки не було, адже недавно було укладено договір про дружбу та ненапад».

Бойове чергування батареї затяглося майже на рік, а для багатьох — на ціле життя. Скупі, чесні, вистраждані рядки, унікальні фотографії, фотокопії документів і схеми відкривають картину одночасно героїчну і трагічну, яку не здатний відтворити жоден художній вимисел. Це треба пропустити через серце. За 65 років рукопис комбата так і не був оприлюднений. Неважко зрозуміти, чому. Він ніс у собі нічим не закамуфльовану кровоточиву правду про війну. А тому в прокрустове ложе «стислого курсу» не вкладався.

Дуже вже незручні факти наводив комбат. Про те, наприклад, як проспала перший ворожий наліт вахтова служба Херсонеського маяка, чиє світло послужило орієнтиром для асів люфтваффе... Або як у розпал бою гігантський ствол крупнокаліберної башти, яка відбивала новий штурм, не витримав непосильного вогневого навантаження — стався спонтанний вибух.

Із щоденника комбата: «Я побачив страшну картину, всю горизонтальну броню башти зірвано, обслугу вбито, і трупи горять у розбурханому полум’ї...»

Уже через дві години на місце вибуху прибули особісти, і ніщо не врятувало б ні в чому не винного командира від розстрілу на місці, якби не втручання флагмана артилерії Чорноморського флоту Августа Рулля. На кінець червня 42-го наближалася розв’язка, одна за одною виходили з ладу батареї Північної сторони.
35-та залишалася останнім бастіоном великого калібру. І в Лещенка було в наявності лише шість шрапнельних снарядів.

Із щоденника комбата: «Я навів гармату туди, де виднілося особливо велике скупчення ворогів. Пострілу не чув, але на тому місці, куди цілив, німців раптом як вітром здуло. Неможливо передати словами, що це таке: стрілянина картеччю з 12-дюймових гармат! Кожен постріл коштував фашистам сотень солдатів і офіцерів».

Снаряди закінчилися. Наостанок приберіг командир надійний запас вибухівки: з десяток потужних глибинних бомб і кілька кілограмів тротилу. Коли кільце оточення зімкнулося, він дав наказ на знищення. Батарея загинула, але не здалася. А батарейці, які залишалися живими, трималися ще два тижні, відбиваючи атаки переважаючих сил противника, з надією позираючи на море: чи не прорветься до них через суцільний вогневий заслін рятувальний катер. І диво сталося, пробилися-таки до Херсонеса кілька сторожовиків. Жменька бійців у ніч на
2 липня 1942 року зуміла пробити собі штиками дорогу до причалу, ще й пораненого командира винесли на руках.

У книжці «Веду бой за правду» вміщено фотокопію послужного списку комбата. Із властивою йому безкомпромісною прямотою в сакраментальній графі про родичів за кордоном він чесно зазначив: «Двоюрідний брат батька Лещенко Петро Іванович емігрував із білими 1920 року». Такий-от компроматище! Тінь опального співака, чий «Чубчик кучерявый» потай наспівували навіть самі правовірні особісти, тоді цілком могла занапастити долю радянської людини. І Олексія Яковича притягали, виключали з партії, поновлювали. Що не заважало йому після госпіталю взяти участь у героїчній обороні Кавказу й зробити для перемоги все, що було в його силах.

До останнього подиху Олексій Якович Ле­щен­ко уперто надсилав свої записки в газети, журнали, отримуючи ввічливо-ухильні відмови. І все ж такі рукописи, вивірені життям і смертю, не горять. Два капітани першого рангу, два письменники — Сергій Смолянников і Віктор Михайлов — продовжили громадянський і творчий подвиг Сергія Смирнова, створили цю книжку, надавши нарешті слово фронтовикові, яке є словом правди. Їхній вчинок цінний подвійно, оскільки за плечима двох капітанів не було ні центрального телебачення, ні державної підтримки. Видання позначено ремаркою: «Книж­ка не реалізується через торгову мережу». Залишається сподіватися, що вона потрапить бодай у бібліотеки — останній бастіон «найбільш читаючої у світі» країни.