«...УРАЗУМЕЛИ ИЗ НИХ СТРЕЛЯТИ...»

Людство парадоксальне у своєму прагненні до самознищення. Буквально кожен новий винахід, від каменя в руках пітекантропа і до сили атома, був спочатку пристосований для знищення ближнього свого, а потім уже для інших, творчих, потреб.

Загальновизнано, що порох винайшли китайці. Грунтується це твердження на письмових джерелах, які дійшли до нашого часу, зокрема на китайському трактаті 1040 року «Основи військової справи», де наводяться аж три рецепти приготування димного пороху. Однак винахід не має конкретного авторства. Понад те, фахівці вважають, що пропорційне з’єднання селітри, сірки і деревного вугілля могло відбутися природним шляхом там, де всі ці речовини є в природі. Тому цілком справедливо розглядаються версії виникнення пороху в Індії і навіть у Північній Африці, де він спочатку використовувався для феєрверків. А ось винахід власне вогнепальної зброї справді належить китайцям. 1132 року такий собі Чен Гуй набив порохом бамбукову палицю. Прагнення ефективно вкоротити віку ближньому своєму, причому на відстані і безпечно для себе, не давало спокою допитливим умам минулого. Вони швидко усвідомили, яка сила міститься в непоказному порошку. Вже 1232 року при обороні міста Кайфиня від татар китайці пустили в хід гармати, що стріляли камінням.

Історія людства — це історія воєн. Зрозуміло, такий винахід не міг пройти повз увагу можновладців: спочатку найближчих сусідів, а потім й інших держав, із якими Китай торгував. Так порох переїхав до Аравії, потім до Німеччини, Англії та інших країн Старого Світу. Достовірно відомо, що на Русі вже 1382 року під час оборони Москви від татар використовували гармати, які стріляли все тими ж кам’яними ядрами.

І тут такий парадокс: засоби масового знищення стали поштовхом до бурхливого розвитку металознавства, хімії, геології, появи нових технологій. Розвивалася і військова справа з урахуванням дедалі ширшого застосування вогнепальної зброї — спочатку громіздких гармат, а потім ручної. І, звісно, у зв’язку з цим створювалися, як зараз модно казати, нові робочі місця, допомагаючи вижити тим, хто готував смерть для інших.

Переконавшись в ефективності гармат, кулібіни перейшли до створення ручної зброї. За основу бралася коротка металева трубка — або цільно викута, або склепана з металевих смуг. Такі трубки по-різному кріпилися до дерев’яних колод. Стрілець затискав пристрій під пахвою або впирав у груди. Щоб відбувся постріл, до отвору в стінці трубки, якраз навпроти порохового заряду, треба було піднести жевріючий гніт або просто розжарений прут. Залишалося тільки навести зброю на ціль і чекати, коли порох спалахне. Такі «ручниці» нерідко вибухали, уражаючи аж ніяк не противника. Перші громіздкі й небезпечні зразки ручної вогнепальної зброї вдосконалювалися. Спочатку в дерев’яної колоди, що слугувала підпіркою для ствола, для зручності упора з’явилися загнуті кінці. Так виникли «гаківниці». Потім раціоналізатори придумали кріпити гніт до одного кінця S-видного важеля — серпентини (від латинського «змія»). В Європі такий агрегат називали аркебузою, а на Русі — пищаллю. Такі вдосконалення робили ручну вогнепальну зброю простішою в поводженні й зручнішою в бою. Хоча луки й арбалети використовувалися частіше. І не тільки через громіздкість «обладнання»: лучник за хвилину встигав випустити до 12 стріл. Крім того, пробивна сила короткоствольних пищалей і аркебуз не могла конкурувати з товщиною кірасирської нагрудної броні. І тільки мушкет із досить довгим стволом і вагою кулі в 60 грамів, що з’явився на початку XV століття, зміг скласти конкуренцію лукам та арбалетам.

Та все ж вогнепальна зброя тривалий час залишалася в основі своїй незмінною, а тому використовувалася мало. І тільки нові винаходи, що стосувалися насамперед техніки запалення заряду, зробили стрілецьку зброю вирішальним чинником на полях битв.