«Український арт-соціум нагадує Елочку-Людоїдку»

На Першій Київській міжнародній бієнале сучасного мистецтва Arsenale 2012 (24 травня - 31 липня) буде представлено новий спільний проект Антона Соломухи, Віктора Сидоренка, Олега Тістола, Романа П’ятковки та Андрiя Супруненка пiд назвою «Перспектива Дюрера, Лабіринт, Календар».

Антон Соломуха - знаний живописець і фотограф українського походження. З 1978 року живе і творить у Парижі (працює у сфері наративно-фігуративного живопису). З 2000 року займається фотопроектами. Відомий «фотоживописом», в якому у багатофігурних мізансценах об’єднує фотографічне зображення із живописними пошуками.

Його батько, Павло Давидович, був інспектором педагогічних кадрів України в секретаріаті Микити Хрущова. Художник-початківець Антон мав «усе», але йому бракувало найважливішого - свободи самовираження. І в 70-х він вирішив емігрувати до Франції. Маючи ґрунтовну підготовку в художній майстерні Тетяни Яблонської, Соломуха легко влився в середовище паризького бомонду. Сьогодні його знають і шанують в Європі, він працює з відомими галереями, робить успішні проекти.

- Ви живете у Франції, проте підтримуєте тісний зв’язок з Україною. Якою бачите нашу нинішню країну?

- В моєму житті, як і моїй свідомості, «співіснують» кілька різних сутностей. Радянське дитинство, хрущовська відлига, мистецтво як гра, гра в мистецтво... Потім - Париж і нова земля, нова мова, інші люди, гра - як правило, правило - як гра... І ще одна країна - Історія Мистецтва. Mоя майстерня і Лувр, вернісажі, поїздки, країни, КАРТИНИ. Потім прийшла, якось дуже природно, фотографія і заповнила майстерню моделями, об’єктами, перуками тощо. Через тридцять років приїхав в Україну, і ось уже п’ять років регулярно працюю з друзями над спільними проектами. Разом із Сидоренком і Тістолом, іншими митцями без зайвого галасу зробили 12 спiльних виставок у Києві, Парижі, США…

- Чим відрізняється естетична, мистецька позицiя в Українi i в Європi?

- Рiзниця очевидна. Солідним європейським галереям важко нав’язати мистецтво, яке з успiхом експонується в Киевi. Регулярно телефонують паризькi друзi-галерейники i розповiдають про «вiзити» українських колег з пропозицiєю виставити «важливих» митцiв з космiчними цiнами - 100 тисяч доларів... за один десь проданий твiр. Митець, який у Європі не вiдомий нi музеям, нi колекцiонерам, нi пресi, але, бачте, продав один твiр на Sothebiy’s! Mало хто пропонує справді цiкавий проект. Cьогодні треба навчитися побудувати Проект і вирішити його в матеріалі, у формi, яка є мовою саме цього проекту. Це може бути вишивка бісером 20 м на 50 см, викладені яйця або відлита з шоколаду скульптура, може бути, на крайнiй випадок, і живопис.

Мистецька, творча ідея може нагадувати каструлю, в якій вічно вариться один і той самий суп, а може бути річкою, що тече й наповнюється.

Насправді живопис, тим більше твори невiдомих авторiв, приміром, 7 х 3 м, дуже важко експонувати в захiдних галереях, музеях або на фестивалях. Стіна в музеї дуже дорога, тож такий великий твір має належати дуже вiдомому майстровi i (на жаль) коштувати великих грошей, щоб публіка його оцінила. Українська арт-критика стоїть на тому, що все українське недооцiнене, що Україна - це країна живописців, і невдовзі весь свiт радiсно вiдкриє наші шедеври, а то й почне їх копіювати! Це мені нагадує Елочку-Людоїдку, котра намагалася копіювати американську мільйонерку.

Хоч як прикро, але українське мистецтво поки що не стало бажаним брендом. Шкода, бо тут справді багато талановитих художників. Та коли вони привозять свої виставки за кордон, дуже швидко з досадою розуміють, що, крім «своїх», з діаспори, ними мало хто цікавиться! Український же покупець мистецтва зазвичай шукає знайоме, технічно нескладне. Важлива не креативність, а презентабельність. Йому coлoдкий не «заборонений плід», а «зрозумілий». Український «споживач» мистецтва (а це, до речі, небідні люди), за поодинокими винятками, не дуже освічений, з поганим смаком, мистецтвом не цікавиться, тим більше його сучасними формами. Доля такого «поціновувача» прекрасного - придбання підробного антикваріату.

В Україні можна назвати B.Сидоренка, який працює і з американськими, і з європейськими галерeями, є Тістол, який експонується в усьому світi без жодних проблем. Я роблю спiльнi проекти з Р.П’ятковкою (якого, до речі, запросили до Х’юстона), I.Гайдая дуже люблять, зокрема, в Арлі, він - друг багатьох фотографів. Загалом в Українi є з десяток «iнтернацiоналъних» творцiв. Інші, хоч тут i знаменитi, за кордонoм мало кому відомі й цiкавi.

Але братія критиків бачить одне: «найдорожчий митець», «найважливіший митець». Це мені нагадує спортивні олімпіади: «Хто швидше, хто вище, хто далі?».

Коли один твір художника продається за 100 тисяч євро, чи означає це, що перед нами найдорожчий митець світу? Всі ці статті, замітки про «ціни», «аукціони», про які жодна людина на Заході не знає... Мене турбує ця ситуація. Чому один твір може бути проданий за 100 тисяч? Що - цьомy художникові вдалося створити тільки один шедевр? Це як продавати стадо корів по тисячі доларів, а одну продати за 100 тисяч. І хвалитися, що у вас найдорожчі корови. Український арт-ринок часом нагадує африканське плем’я: цвях обмінюють на дзеркальце, дзеркальце - ще на щось. І тоді кажуть: він дуже успішний, бо в нього є дзеркальце, а цей успішний, бо в нього є три цвяхи.

Ніхто не питає у Франції, за скільки ти продаєш свої твори. Тебе питають: з якими галереями ти працюєш? Це важливо. Адже може бути, що це галереї, які беруть українців, бо беруть усіх про всяк випадок - а раптом українці ж і куплять або сам митець викупить, щоб гарно виглядати. Ці салони не працюють з митцями, щоб виростити їх, зробити відомими, допомогти з проектами.

- Чи можна сказати, що за роки незалежності відбулися якісь зрушення в цій царині?

- Ні. Можливо, у найперший період, у 90-х роках, коли практично всі митці, навіть у Москві, були українці. Відтоді не сформувалися ні школа, ні рух, ні угруповання, ні тенденції. Тобто всі, хто став більш-менш відомим, сьогодні, як на мене, роблять гірше, ніж робили десять років тому. Підкреслюю ще раз: крім досить рідкісних - як, наприклад, O.Тістол, B.Сидоренкo, P.П’ятковка. Заради них я фактично сюди приїжджаю і роблю з ними та архітектором А.Супруненком проект для Arsenale.

- Може, в цьому «винна» освіта художників? Може, Академія мистецтв (випускником якої є і ви) дає знання, не адекватні часу?

- Річ у тому, що сьогодні в Європі дуже небагато молодих митців, котрі в останні 20 років стали відомими. Hаприклад, у Росії всі знані митці одною ногою, або й двома, - все ще в совєтській культурі. Тому про те, чим є нинішня школа, що вона дасть згодом, сказати дуже важко. Це як вино: воно має постаріти, і тільки тоді можна сказати, чи воно хороше.

Сьогодні в Україні добре ставляться до молодих митців. І Соловйов, і Заболотна, і багато інших підтримують їх. Проте вони більш-менш відомі в Україні і Росії, на Заході ж - ні. І не стануть найближчим часом. Щоб зробити людину відомою - є спеціальна технологія, якою тут не володіють. Хоча загалом я не настільки добре знаю молодих українських художників. Деякі мені подобаються, деякі видаються адептами створеного на Заході, але це не страшно. Один китайський мудрець сказав: «Якщо почати в шість років і пройти всі необхідні сходинки в мистецтві, то в 104 роки зробиш першу акварель, яка здивує мудреців».

І це чудово, це прекрасно, на відміну від театру, музики. Музикант може втратити техніку, актор старіє, а в живописі практично у всіх митців останні твори сильніші, ніж перші.

- А чия думка для вас важлива? Ви кажете, що трикутник - митець, твір, публіка - вигадано. Але ж якоїсь реакції від публіки ви очікуєте?

- У кожний період розвитку мистецтва очікувана реакція - різна. Тривалий час усе мистецтво Європи було ілюстрацією дуже маленької, дуже цікавої, дуже насиченої i сміливої книжечки під назвою Євангеліє. Всі твори, всі філософії були побудовані за чи проти Євангелія. Деякі гасла Маркса - приміром «Хто був ніким, той стане всім» - узято з нього (чим Маркс підтверджує, що читав Євангеліє). Починаючи з нового періоду - модерну, мистецтво вiдходитъ від ілюстрації релігійних сюжетів. Із середини ХІХ століття живопис стає цивільним, а вже імпресіоністи наблизили його до наукового пошуку.

Сезанн і Пікассо ставлять його на інший рівень, вибудовують соціальний спротив. Тобто мистецтво руйнує табу, які гальмують соціальний прогрес. І цю систему руйнування табу дуже потужно запустили ліві сили, які на той час були енергійними і позитивними. Наприклад, для Гойї було дуже важливо, щоб люди про його твори сказали: «Боже, як гарно!». Інша ситуація - з так званою жінкою-скандалом, коли Мане малює повію, яку Наполеон ІІІ б’є хлистом, і називає її Олімпією. Bиник Скандал. Це вже була ПОЗИЦІЯ. Мане викликав на себе агресію, а як результат - його «Олімпія» і він сам стали відомі. Всі зрозуміли, і перший Пікассо, що треба викликати на себе якнайбільший вогонь, тоді твоя точка зору матиме найбільший резонанс!

А що важливо сьогодні - треба подумати...

Українська публіка (за дуже поодинокими винятками) купує тому, що це «гарно», тому, що «весело». Досить часто буває зібрано 20-
30 творів одного митця. Дуже добре, що меценат його підтримує, але нерідко це посередній митець. Багато колекцій безсистемні, зібрані «на свій смак», «завдяки дружбi» з художником або галеристом - без допомоги експертів, критиків. Це особливість України. От, наприклад (це протилежна перверзія), співачка Мадонна збирає колекцію щоп’ять років. Tвори, тільки тому, що були купленi Мадонною, коштують у рази дорожче. Отже, вона продає частину старої і збирає нову колекцію.

- Попередні покоління митців проти чогось протестували, а що зараз? Адже багато табу, як на мене, вже зламано.

- Табу, за потреби, вигадують самі митці. В 90-ті роки зійшлися 30 великих кураторів і сказали: ми не знаємо, що робити, був уже «поганий живопис», був «дуже поганий» і навіть «найгірший», була творчість з нічого... І до всього цього не було критичного підходу, а це теж зламане табу. І от у 90-ті роки в контемпоральному мистецтві виникла тенденція поглянути на все це як на: 1) соціальне мистецтво; 2) неокласику; 3) нео-поп. Якщо мені скажуть, що це дурниця - добре. Але я так бачу - разом з моїми друзями-критиками і багатьма світовими критиками. Річ у тому, що досі ніхто не може від початку до кінця сформулювати програму контемпорального мистецтва. Позиції різних ідеологів часто різко суперечливі.

- А які ваші стосунки з кураторами?

- Я працюю з галереями. Галерист або запрошує куратора, або сам виступає куратором, або пропонує митцям галереї. Куратор - не професія, це місія. Куратором може бути який завгодно експерт у мистецтві. Якщо він вигадав цікаву тематику, якщо знайшов місце, де зробити виставку або показати проект, знайшов (що ще краще) спонсорів, - він дуже добрий куратор, оскільки в результаті - вдала виставка, каталог, закупівлі, преса тощо.

Професійні куратори сьогодні необхідні. Після розвалу, який стався наприкінці 90-х (в усякому разі в Європі), коли вже було незрозуміло, що це: «настільки погано, що, може, навіть добре?», цей кураторський вибух - скорше панацея. Часто кураторами стають експерти в галузі мистецтва, критики, журналісти, навіть філософи. Кураторами нашого проекту Arsenale є архітектор А.Супруненко i директор лондонської галереї Art:SENSUS Джуліан Фарроу! Чому останній добрий куратор? По-перше, тому, що абсолютно не знає українського мистецтва. По-друге, тому, що живе в Лондоні, знає всю супер-арт-еліту. А найголовніше - він закохався в наш проект.

- Ви якось сказали, що мистецтво безглузде, як і життя. Відносите це і до своїх творів?

- Якби я сказав, що мистецтво не має жодного змісту, це було б одне. Я сказав «як і життя». Ця аксіома - як початок розмови про мистецтво. Аби довести, що заангажованість чи незаангажованість проекту, вкладені в нього кошти, його відомість чи невідомість не мають ніякого значення. Мистецтво має смисл само по собі - тільки тому, що воно існує. Один філософ сказав: «життя настільки не має смислу, що вже через це є сенс жити, бо самогубство дасть йому смисл». І Ніцше казав: «якщо ми надаємо смислу якимось речам, це не означає, що вони насправді його мають».

- Ви погоджуєтеся із цим?

- Під впливом філософії постніцшеанства (коли я познайомився з працями Андре Массонa, П’єрa Клоссовскі, Жака Дерріда, Роже Кайуа, Жоржа Батая, хоча мені зовсім не близький їхній огляд містичних персонажів) я захопився розробкою візуальних сюжетів, які можна назвати «базовими», «вічними», що пройшли всю історію мистецтва.

В якийсь момент виникла потреба у парадоксальному їх прочитанні, в якому дійсність і причинно-наслідковий зв’язок втрачають сенс на користь безмежних можливостей артифіса ментального дійства. Цей метод зустрічає сильний опір свідомості, з’являється якийcь внутрішній протест: то здається, що все зрозуміло і не треба ніяких пояснень, то, навпаки, все настільки безглузде й абсурдне, що не має сенсу.

Для дестабілізації моральних, естетичних та етичних підстав необхідно відкинути протистояння піднесеного і низького на користь парадоксальної концепції, яка знищує табу. Втім, вoнa (парадоксальнa концепція) кидає виклик строгому визначенню сюжетів, що передбачає подвійність субстанції свідомості та матерії і залишається в зоні ірраціонального світовідчуття.

Для мене завжди було проблемою: коли зупинитися? Зробивши сім творів серії? Дев’ять? П’ятнадцять? Сто сорок? Усі числа мають смисл. Мiй колега О.Тістол зробив колосальну серію «ЮБК». І він не зупиняється і не зупиниться. Бо бачить у цьому розвиток - і свій, і сюжету. Для нього - світ відповідає пальмам, пальми відповідають свiтовi. Сидоренко має дуже серйозні проекти, всі вони базуються на одному: вихід людини з одного простору (в даному разі - совєтського) в інший (у даному разі - невідомий).

Мені, навпаки, цікаво - як, скажімо, композиторові, писати не одну оперу все своє життя, а різні опери. Як письменникові - писати не один роман, а багато
романів.

1980 року в Бостоні я через зміну часу не спав ночами і довго розмовляв з незнайомцем на ім’я Роман. Якось сказав, що його мрія, якби був артистом, - створити шедеври в усіх жанрах мистецтва, не зупиняючись лише на одному. Коли він поїхав, я запитав господаря будинку, де ми гостювали: «Хто цей симпатичний Роман?». «Роман Поланський, він хотів залишитися інкогніто»! - була відповідь.

Ось вам іще одна версія стратегії творчості!