Україні потрібен психотерапевт?

Аналізуючи за родом колишньої діяльності, як працевлашовуються випускники психфаку, виявила: ті, хто хоче працювати за фахом, влаштувалися непогано — директорами і менеджерами з персоналу, організаційними психологами, тренерами, у службах рекрутингу та піару... Викладають на тому ж психфаку, як і я колись. У школі психолога вдень зі свічкою не знайдеш, студенти погоджуються на таке співвідношення зарплати і навантаження тільки заради колосального професійного досвіду і витримують максимум кілька років. І зовсім мало я чула про успішних психотерапевтів-практиків. Ви особисто знаєте таких?

«Я не псих»

Страшенна забобонність українців щодо можливості використати для особистих потреб досягнення психологічної науки — спадщина тоталітарних часів, коли психіатрія часто слугувала знаряддям тортур, а практичну психологію було повністю замінено комуністичним вихованням дітей і дорослих. Величезний попит мають популярні, а подеколи й наукові тексти на відповідні теми будь-якої якості, але часто доводиться мати справу із задавненим і зрозумілим страхом співвітчизників перед приставкою психо-, якщо йдеться про психологічні консультації або психотерапію. Приємний молодик, котрий за віком може бути мені за сина і не знає, ким я працюю, просто на вечірці довго скаржився на цілковиту нездатність порозумітися з подружками. Коли я, перейнявшись його стурбованістю і бажаючи допомогти, запропонувала: «Може, варто порадитися із психологом?», він відскочив, мов ужалений: «Із психологом? Навіщо мені до психолога? Я ж не псих!».

Усе, що стосується внутрішнього світу, людина прагне захищати й берегти, економлячи душевні сили — а раптом неперевірене нове виявиться небезпечнішим за старе, обридле, але звичне? Це нормальний механізм нормальної людини. Проте, як будь-який механізм, він усе-таки зношується і потребує ремонту або заміни. Мене тішить (а хтось каже про розчарування), що залишений нам у спадок старою ідеологічною системою механізм очікування дива, віра у мудрість керівної і спрямовуючої сили функціонує вже нерегулярно і зі збоями. А ось, наприклад, на комунізм, після оголошення його швидкого пришестя 1961 року, чекали цілком серйозно. Батько розповідав, що тоді в шахтарських селищах безплатно роздавали ділянки та будматеріали всім, хто хотів побудувати для сім’ї приватний будинок, але багато начеб і досвідчених чоловіків відмовлялися — навіщо напружуватися, коли скоро настане комунізм, і всім усе дадуть.

І буде вам щастя

На хвилі очікування щастя й добробуту в нашій країні особливою популярністю та авторитетом користуються директивні напрями практичної психології, зокрема різні кодування, гіпнози і просто грамотні й напівграмотні психологічні поради. Це має в нас попит, як ніде у світі. Хіба що в Африці, але там шамани використовують особливі підходи і психотерапевтами себе не позиціонують. Згідно із західними напрямами різних психологічних практик, що різняться лише методиками, так званою розмовною терапією (гордий і дорогий психоаналіз претендує на особливу позицію), сенс і кінцева мета будь-якої психологічної роботи — уможливити для людини вільний відповідальний вибір, розкриття власної унікальності, довіру до себе, радість і задоволення. А як цього можна досягти з позиції «ти — великий і могутній гіпно- або психотерапевт, а я — слухняний нерозумний клієнт, готовий дослухатися твоїх мудрих рекомендацій»?

До такого «гіпнотизера», що подеколи претендує на роль супермена, остережеться прийти людина, котра себе поважає, навіть із конкретною проблемою, аби не втратити добрий шмат здобутої чесною працею у життєвій боротьбі позитивної високої самооцінки і впевненості в собі. Хіба що приведе родича, який відчайдушно опиратиметься...

Країна порад

Сама грішна, бо кілька разів брала участь у телепередачах на кшталт «запитуйте — відповідаємо». І запитують, запитують! Звісно, що не від доброго життя, але що дивно — відчувається наївна щирість запитань — ось зараз мені дадуть відповідь, і все буде гаразд. Зрозуміло, хтось просто обговорює неоднозначну ситуацію, хтось ділиться досвідом, радістю, турботами. Та більшість — саме запитує: «Що робити? Що мені робити?». Не тільки обговорювала, а й поради давала, каюся.

Чому каюся? Бо будь-який психолог вам скаже, що слово «порада» у практичній психології — заборонене й лайливе. Штибу матюка. Уже першокурсник психфаку знає — психолог не дає порад! У давнину теж лаяли порадників і їхні поради за будь-якої слушної нагоди: і не варті вони нічого, і не потрібні нікому — розумному, бо він і так розумний, а дурень все одно не зможе ними скористатися. Оптимістичний погляд на людську природу передбачає, що за наявності безумовної позитивної уваги, розуміння і здатності безоціночно прийняти іншу людину створюються оптимальні умови для її особистісного зростання, впевненості, здоров’я. Психотерапевт лише створює ці умови, даючи якісний зворотний зв’язок, може навчити навичок саморегуляції, із ним можна обговорити особисту і міжособистісну проблему максимально конфіденційно, компетентно, безпечно. Як жити і що робити, людина після такої спільної роботи здатна зрозуміти й відчути сама. Психологічний захист, що з’являється у процесі боротьби «Я» з болючими, нестерпними думками і бронею, що вкриває людину (а наскільки ефективна людина в броні, показало ще Льодове побоїще), послаблюється, частково зникає, і з’являються нові можливості для розвитку. Це загальна схема, на практиці ж — завжди захопливо, непередбачувано, важко, дивовижно. Сучасний підхід підкреслює пріоритетність і цінність саме особистого досвіду, а інтелект як суму знань ставить на рівень нижчий за корисністю застосування, ніж так званий емоційний інтелект. До речі, позиція «мені психолог не потрібен, у мене все гаразд» — поширений вид психологічного захисту.

Безплатні почуття

Завдяки досягненням сучасних наук про людину, розум і почуття нарешті мають шанс існувати рівноправно, бодай теоретично. Адже нині практично інерційно сили, гроші, зокрема державні, витрачаються лише на розум. Наприклад, дитячо-юнацький інтелект протягом десяти—п’ятнадцяти років розвивають і примножують державним коштом плюс зусиллями армії репетиторів, батьків, з допомогою олімпіад, з’ясувань, хто найрозумніший і що, де, коли (нічого особистого — ці рядки пише мати чемпіона України в цьому виді змагань). А світ почуттів, емоцій, переживань і дитини, і дорослого залишається майже без нагляду.

Вважається, що цим займа­ється сім’я. Проте вона сама неабияк переобтяжена тоталітарними традиціями (або пережитками) нешанобливого ставлення до індивідуальних психологічних потреб і дорослих, і, звісно ж, дітей. По-іншому багато хто просто не вміє, хоч і хотів би. Не знає, не розуміє, не звертає уваги — передусім на себе, на власні душевні запити, потреби, незадоволеність, страхи. Немає звички бути в доброму гуморі, на напружені обличчя наших людей зав­жди звертають увагу іноземці. Піти до психолога — або часу немає, або грошей. Але знайдуть і те, і інше на операції, тонни пігулок, заїдання і запивання стресу, витягування дітей із різних маній. Організм адекватно відповідає на ігнорування своїх запитів та інтересів. Тим часом будь-яка бабця на лавці пояснить вам причину всіх ваших неприємностей.

Усі хвороби — від нервів

Людський фактор — причина більшості аварій і катастроф; дослідження свідчать про вирішальну роль психічного складника, просто характеру людини, її реагування на подразники, що надходять іззовні, у виникненні більшості суто соматичних захворювань. Адже медицина, хоч яка вона потрібна й незамінна, не береться назвати, а тим більше усунути причину виникнення серйозних хвороб, а профілактику вбачає в ранній діагностиці та непереконливих порадах не пити, не палити й нездійсненній — не нервуватися.

Іноді наші доблесні медики дуже дивують цілковитим ігноруванням психіки своїх пацієнтів. Їх можна зрозуміти: професійне емоційне вигорання в них — як ні в кого іншого. Та й століттями освячена традиція уважно дивитися тільки на тіло... На Заході (під це широке поняття підпадає частково і наш рідний Львів), почувши від пацієнта скарги на напади серцевої аритмії, різноманітні симптоми, що визначаються як вегетосудинна дистонія, і переконавшись у відсутності органічної природи цих проявів, лікар пише діагноз на кшталт панічної атаки і відправляє до психотерапевта. У нас — спочатку лякає (гадаючи, що заспокоює) пацієнта тим, що «кардіограма в нормі» (але ж стан нестерпний), причина незрозуміла (невизначеність змушує схильну до страху людину панікувати ще більше), а потім виписує заспокійливе.

Багато співвітчизників, не маючи навіть разового досвіду спілкування із психологом (зов­сім нещодавно він з’явився у шко­лі, та й то не в кожній), уявляють розмову з ним як взаємодію або вчителя і учня, або парафіянина і пастиря. Ці моделі не придатні для процесу психологічного консультування. «Не звертайте уваги, опануйте себе, не переживайте» — таких слів ви на консультації не почуєте. Порад, пропозицій, моралізаторства, тим більше тиску — усього, з чим так часто маємо справу в повсякденному житті, — тут не буде. Реакція на таку свободу може бути дуже різною — від розгубленості й неприйняття до цілковитого розкриття внутрішніх ресурсів, але зрештою людина з’ясовує, що їй не потрібні звичні способи захисту для виправдання власних вчинків, бо тут ніхто не збирається ні хвалити, ні оцінювати, ні сварити. Тільки слухати, прояснювати, розуміти, відчувати. І в такій безпечній атмосфері вже можна самому оцінити свої колишні й нинішні наміри, конфлікти, поведінку, набути унікального досвіду свободи і буття самим собою.

У галузі практичного застосування психологічних знань і навичок ми відстаємо від розвинених країн не менше, ніж в організації елементарного комфорту для власного народу (за його ж гроші) чи впровадженні енергозберігаючих технологій. Як мовиться, для мук прийшов у світ, тому не потребую щастя. Чи потребую?