УБИТИ В ЛЮДИНІ МОЖНА І ЛЮДИНУ, І ЗВІРА — ЗАЛЕЖИТЬ ВІД МЕТИ

* * *

Квітень 98-го року. Свідок аварії на ЧАЕС, колишній житель Прип’яті, розказує: «Я дуже часто згадую ту першу ніч. Це була не звичайна пожежа, а якесь диво. Малинове світіння, а потім блакитне світіння — не земне... Всю ніч ми простояли на балконі. Дехто виносив на руках маленьких дітей: «Подивися! Запам’ятай!» Ми не знали, що смерть може бути такою гарною».

* * *

Раб навіть лає хазяїна по-рабськи.

* * *

Дуже давній запис. Один з перших міжнародних кінофестивалів у Москві. Стенлі Крамер, який одержав приз за картину «Нюрнберзький процес», зустрічається з журналістами. Через день-другий у газетах з’явилися його роздуми про важке життя митця в Голлівуді, про американську систему зірок, про засилля реклами... але жодна газета не надрукувала його відповідь на запитання: «Чим же відрізняється американське кіно від радянського?» А він був лаконічний: «І в американському фільмі, і в радянському — все починається із зустрічі. Але... У нас — хлопець зустрічає дівчину, а у вас — хлопець зустрічає трактор».

* * *

Є дивна властивість прочитаної книги — будити серед ночі благополучну людину і змушувати її передумувати все життя спочатку, набіло, вважаючи минулі роки лише чернеткою.

* * *

Запис 78-го року. Поїздка в групі артистів, письменників і журналістів на БАМ. Виходжу з вагона-ресторану разом із Ріною Зеленою, йдемо уздовж поїзда до останнього вагона. Один із пасажирів зраділо: «Товариш Зелена! Я вас упізнав! Розкажіть щось смішне». Ріна Василівна зупинилася, оглянула пасажира і сказала зі своєю неповторною інтонацією: «Пробачте, товаришу, але я вже давно не виступаю по вагонах».

* * *

Зізнаюся, все анкетне життя на запитання: «Якими іноземними мовами володієте?» я пишу: англійською, читаю зі словником. З роками можна вже додати — «з трудом».

* * *

Таке враження, що в житті справді все врівноважено: жінки легкі на падіння, чоловіки важкі на підйом.

* * *

Історія кохання. Він був гульвіса і забіяка. Вона — розпещена дочка знатних громадян міста і неумійко. Він лазив до неї у вікно. Вона брехала батькам. Його ізолювали. Її хотіли видати заміж за іншого. Вона ледве не отруїлася. Але він устиг... І тоді її і його батьки, що спочатку не погоджувалися на їхній шлюб, махнули рукою: «Нехай, одружуйтеся!» Вони одружилися і народили купу дітей. В їхньому домі завжди було весело, завжди товклися друзі, і вікна світилися далеко за північ. Усі були щасливі, і тільки ошуканий драматург бродив під їхніми вікнами, немов у воду опущений. Шкода його, звісно. Тому що звали чоловіка і дружину — Ромео і Джульєтта.