«УБИТИ ДРАКОНА...»

Я вбив Дракона, — вимовив Ланцелот,

задумливо дивлячись на Мандрівника, —

але парадокс у тому, що я його не переміг…

Євген Шварц

Одночасно зі здобуттям незалежності перед Україною, як і іншими пострадянськими країнами, виникла воістину філософська дилема: як стати цивілізованою країною, не маючи кваліфікованих кадрів, і як виховати ці кадри в «новонародженій» країні? Де взяти управлінців та економістів із європейською освітою, котрі вільно володіли б англійською, а також мовою дипломатії й міжнародних переговорів?

Але якщо інші країни колишнього соцтабору насамперед створили систему такої освіти, то Україна пустила процес на самоплив, за принципом «зроби себе сам». І нині веде діалог із Європою багато в чому завдяки тим одиницям, котрим це все ж таки вдалося. Люди, які становлять «золотий фонд» нашої інтелектуальної управлінської й бізнес-еліти, затребувані в комерційних структурах і, на жаль, набагато менше — в державних.

Один із цих небагатьох — наш гість, заступник голови правління Укрексімбанку, колишній Надзвичайний і Повноважний Посол України у Фінляндії, доктор економічних наук професор Ігор Валентинович Подолєв, якому, за власним визнанням, «у процесі «творення себе» в чомусь повезло, а в іншому — «сам повіз».

— Ігоре Валентиновичу, економістом ви стали ще за радянських часів, коли ця професія була «не престижною». Такий вибір ви вважаєте «завуальованою» удачею?

— Нині можна вважати й так. Але тоді я керувався іншими міркуваннями. Вирішив стати економістом... стоячи в нескінченній черзі по молоко і білий хліб. 1962 рік. Маріуполь. Мені 10 років, у мене щойно народився брат. Чергу займали ще вдосвіта, вистоювали всією сім’єю. Але мама мусила бути вдома, батько весь час працював, тому левова частка «відстійного» часу випадала бабусі й мені. Черга рухалася дуже повільно й жила за своїми законами. Згодом я пристосувався в ній читати, їсти, мріяти й навіть дрімати (іноді), але примиритися з її вбивчою повільністю мені, живому непосидючому хлопчику, було просто неможливо! Як я її, цю чергу, ненавидів! Але вдома чекали втомлена матуся й брат, який без того молока й булочки кричав гучніше за міліцейську сирену. Я стояв і думав: «У нас країна багата, поля пшениці — до обрію, корів не злічити — сам у колгоспах бачив, тож чому в магазинах усе — дефіцит?! Напевно, річ у поганих економістах, які не можуть правильно всім багатством розпорядитися. Ось виросту — стану економістом хорошим». Це рішення зміцнювали розповіді друзів батьків, котрі побували за кордоном. Про те, що там усе є, а поняття «черга» взагалі немає.

Потім — із відзнакою закінчив відому в ті роки фізико-математичну школу №17 у Донецьку. Вона дала Союзові багато відомих математиків. Але я в математиці не був настільки сильний і вступив до університету на економічний. Попри засилля ідеологічних предметів, навчатися було цікаво.

— Але для того, щоб «боротися з чергою», треба було за ці ідеологічно-планові рамки якось виходити...

— Творчі люди завжди примудрялися це робити. Тим більше що саме тоді, у 70-х — на початку 80-х років, з’явилися перші паростки економічної самостійності підприємств, зокрема в складі нового напряму — регіональної економіки. Ставши аспірантом, я почав займатися економікою всерйоз. (За плечима був університет, служба в армії та рік роботи на кафедрі економічної кібернетики.) Працював із задоволенням. Якість продукції й самостійність підприємств — це були саме ті проблеми, які дозволяли «виходити за рамки».

— І як далеко?

— Певна річ, у розумних межах... Це були лише окремі елементи економічної самостійності. Але кожен із них був прорахований, науково обгрунтований на основі всебічного глибокого аналізу.

Інша річ — бракувало простору для розвитку «в ширину», кожен крок гальмували бюрократична або ідеологічна машина. Але якщо вже щось вдавалося — за «прорахованість» і надійність можна було ручатися. Нині мені не трапляються такі масштабні, глибокі дослідження, як у ті роки, навіть у цій сфері!

— Отже, економічну самостійність було «посіяно» наприкінці сімдесятих. А на які роки припали перші «сходи»?

— На другу половину 80-х, часи Горбачова. Саме тоді на рівні регіонів з’явився термін «економічна самостійність», який доти використовувався виключно стосовно підприємств. Моя докторська була присвячена економічній самостійності союзних республік.

— Процес пришвидшувався, і треба було не лише його науково обгрунтувати, а й узяти під контроль?

— Бодай спробувати. Спочатку зусиллями передових економістів це вдавалося. Я безпосередньо брав участь у підготовці програми союзного уряду, яка увійшла в історію як «програма Рижкова», працював у складі груп очолюваної академіком Леонідом Абалкіним державної комісії з економічної реформи. Тоді було запропоновано дуже багато хорошого в плані реформування. Приміром, 16-й розділ програми, присвячений проблемам економічної самостійності союзних республік. Сьогодні ми можемо ставитися до тих програмних документів із певною часткою іронії, але якщо говорити про регулятивний механізм, то багато елементів, закладених тоді, не реалізовано й досі. Візьмімо, приміром, існуючий механізм державного регулювання економіки: він, як і раніше, далекий від необхідного раціонального рівня, адекватного умовам нормального ринкового середовища. Та й працює він не завжди в потрібному ритмі, а то й напрямі: не стимулює, а пригнічує малий і середній бізнес; протекціонізм національного товаровиробника мирно сусідить із податковим зашморгом — і таких прикладів не злічити.

— Коли ж ми випустили з рук ці управлінські віжки?

— Після здобуття незалежності. Розвал Союзу став економічним і громадсько-політичним колапсом. У той момент усі напрацювання на кінець 90-го року тодішнім політикам здавалися неможливими для практичного використання. І вони заходилися азартно руйнувати стару економічну систему, не маючи на руках не лише креслень нової, а й навіть її ескізних начерків. Сьогодні, гадаю, більшість розуміє пагубність тієї помилки, плоди якої народ, на жаль, продовжує пожинати й зараз.

— Перед вами ліг білий аркуш незалежності. Що ви на ньому написали передусім?

— «Далі буде». Адже цей аркуш в економічному плані білим не був. Ще за кілька місяців до здобуття незалежності Верховна Рада республіки одноголосно проголосувала за дуже правильний документ — «Декларацію про економічний суверенітет УРСР». Я тоді був помічником голови Ради міністрів республіки і в складі групи Ігоря Юхновського брав особисту участь у його розробці. Україна стала незалежною, і ми зіштовхнулися з надзвичайно складною проблемою побудови національної економіки. Газети рясніли гаслами про те, що нині, коли Союз перестав нас «обкрадати», ми почнемо жити краще. Тим часом усі уряди, зокрема й уряд Кучми, стверджували: економічна ситуація важка й допомоги очікувати нізвідки. На жаль, точка зору виконавчої влади взагалі не бралася до уваги.

Народ виявився не готовим до того шоку, який ми пережили в період інфляції чи гіперінфляції. Це справді був шок, причому без будь-якої терапії. Якби людям сказали правду, напевно, ці процеси проходили б не так гостро.

— Але був же в економіці Америки період «дикого» капіталізму...

— Так, був. Але якщо розумна людина вчиться на власних помилках, а мудра — на помилках розумного, то ми з 1 січня 1992 року взагалі перестали вчитися й почали будувати державу навмання, як вийде.

— Це ви про себе кажете?

— Про всю систему, характерну для нашого раннього періоду незалежності. Тоді більшість законів, декретів, постанов ліпилися поспіхом і так само ухвалювалися — інколи по сотні щомісяця! Для порівняння: фінський парламент протягом року приймає, в щонайкращому разі, два-три десятки законів, більшість яких за обсягом можна порівняти з хорошими романом. У такому законі виписано всі нюанси, деталі, і як наслідок — вони не потребують підзаконних актів! Країна створила законодавчу систему прямої дії. На жаль, у нас про це поки що можна лише мріяти.

— Фінляндія — знову удача?

— Для себе вважаю, що так. На той час я вже мав достатній досвід: був помічником голови Ради міністрів України Вітольда Фокіна, працював в адміністрації Президента, з 1994 по 1997 рік був першим заступником міністра зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі. Плюс до цього — співголовою чотирьох міжурядових комісій, включно з українсько-фінською. Тому, приїхавши до Фінляндії, досить непогано орієнтувався в обстановці, мав знайомих серед політиків та бізнесменів.

Доти я багато разів бував за кордоном, але системних знань, а головне— розуміння менталітету ведення західного бізнесу, стосунків між людьми мені дуже бракувало. Адже за кілька днів відрядження його не надбаєш. А тут випав такий унікальний шанс у це середовище зануритися. Мені пощастило подвійно. По-перше, тому що я потрапив до такої країни, як Фінляндія. А по-друге, тому що потрапив туди з родиною, передусім із дружиною. Моя дружина — також професор міжнародної економіки — мала досвід не лише викладацької і наукової діяльності, а й роботи в Торгово-промисловій палаті України. І цей досвід, помножений на чудову англійську і справжній талант спілкування з людьми, виявився для мене воістину неоціненним. Завдяки їй термін входження нового посла України у фінське суспільство скоротився мінімум утричі. Та й потім, без удаваної скромності можу стверджувати, працювали ми з максимальним ККД. Я дуже вдячний їй за це.

— Чи корисно, на вашу думку, економістам, політикам іноді ставати послами? Чи все ж таки посол — це кар’єрний дипломат?

— Дипломати повинні бути кар’єрними, я в цьому впевнений. А ось посли — питання спірне. У США, приміром, дипломати кар’єрні, а посли — ні. Вони найчастіше політики чи бізнесмени. І кожен американський посол у своїй першій промові по прибутті в країну акредитації підкреслює, що робитиме все можливе для обстоювання інтересів американського бізнесу. Мені здається, для нас американська модель у цьому плані може бути досить привабливою.

Стосовно послів і керівників торговельних місій, то таке «дипломатичне стажування» за кордоном дозволяє політикам і економістам прискорити процес їхньої психологічної й фахової «еволюції». З власного досвіду знаю. Так роблять у багатьох країнах постсоціалістичного табору. Після повернення ці люди для системи держуправління, що називається, «на вагу золота».

А в нас, буває, такі призначення негласно називаються «засланням».

На жаль! І все тому, що системи роботи з кадрами як такої в нас немає. Людина через кілька років повертається, — а з політичного розкладу вона вже «випала» і серйозної роботи їй не пропонують. На щастя, я в цьому плані не втратив, а надбав. Колись був безпосередньо причетний до банківської сфери (працював радником із банківської та кредитної політики в президента Кравчука). Після повернення найкраща пропозиція надійшла від Ексімбанку. Я й раніше знав, що Ексім володіє однією з найкращих систем менеджменту серед українських банків, а зіштовхнувшись із ним ближче, переконався: у банку працює команда професіоналів. Отож над пропозицією навіть не роздумував. А ось за інших колишніх послів — образливо. Хотілося б, аби вони були затребувані не лише комерційними структурами, а й державою, якій можуть принести реальну користь. Зокрема і в плані економізації зовнішньої політики держави.

— А що, ця економізація в реальному житті є?

— Мабуть, таке поняття як економізація зовнішньої політики можна розглядати в двох ракурсах: як мета і як процес та вид діяльності. З цілями, як завжди, в нас усе гаразд. А ось що стосується реального процесу, то досі економізацію найчастіше використовують залежно від ситуації: або як «піратський прапор», або як «бункер для бюрократів». Прикро, однак...

— Якою ви побачили Фінляндію й узагалі Скандинавію? Адже майже два роки пропрацювали в усіх п’яти країнах регіону: Швеції, Норвегії, Данії, Ісландії, Фінляндії.

— Пропрацювавши багато років у Фінляндії, я досі не можу сказати, яка це країна. За веденням господарства та рівнем втручання держави в економіку — абсолютно ринкова, але за рівнем соціального захисту — соціалістична. Доходить до парадоксів. При рівні безробіття до 10% багатодітні безробітні живуть не бідніше від декого, хто має роботу. У країні безплатна середня та вища освіта, практично немає приватних шкіл, безплатні підручники й обіди для школярів. При високій вартості послуг в охороні здоров’я, завдяки досконалій системі страхування, фіни сплачують трохи більше 10%. Кожен громадянин Фінляндії по досягненні 18 років може отримати однокімнатну квартиру та, якщо фінансове становище його родини низьке, до 24 років сплачуватиме за неї копійки.

Усе це — результат величезної праці всього народу. Країна на сьогодні має один із найвищих у світі рівнів оподаткування, але вкрай рідкісні випадки ухиляння від сплати податків, а якщо вони трапляються, то ця тема довго не сходить зі шпальт газет, і комерсант, чия структура уникала сплати податків, автоматично стає майже ізгоєм суспільства. Вони знають: якщо ти сплачуєш податки — робиш добре і країні, і собі, і своїм дітям.

— Але Фінляндія ніколи не була соціалістичною.

— Політично й економічно— ні, а ось окремим інструментарієм (економічне програмування та планування) фіни послуговувалися і продовжують послуговуватися вельми успішно. Чомусь у нас ніхто ніколи не вивчав досвіду економічного відродження Фінляндії. Вона також чимало постраждала від краху СРСР, куди, станом на 1989 рік, надходило більше половини фінського експорту. Пік кризи припав на 1991—92 роки. І за динамікою падіння показники перевищували навіть українські. Але в нас термін виходу з кризи розтягнувся на роки, а в них був стиснутий до півтора-двох років. 1992-го, на найнижчій екстремальній точці економічного падіння, новий уряд ухвалив рішення інтегруватися до ЄС. І за три роки країна повністю відновила виробництво, диверсифікувала експортний потенціал, більш як удвічі знизила рівень безробіття. А з 1 січня 1995 року — ввійшла до ЄС.

— Отож не ми, а фіни виявились народженими для того, «чтоб сказку сделать былью»?

— Просто вони все детально прорахували, оформили у вигляді відповідних урядових програм та планів і не відступали від накресленого шляху. Держава завжди допомагала й допомагає розвиткові національного бізнесу. У країні існує чітка система підтримки експорту. Тут не «душать» малий і середній бізнес, який посідає істотне місце в економіці країни. На чолі коаліції уряду Фінляндії давно стоять соціал-демократи, а вони сильні в розробці планів з соціального захисту й підтримки національного бізнесу. Приміром, північні території Фінляндії до 2006 року отримали особливий статус, зокрема й у плані бюджетних відносин, як із Хельсінкі, так і з Брюсселем.

— У чому подібність і відмінність філософії ведення бізнесу в Україні та в скандинавських країнах?

— Суть однакова — одержання прибутку. А ось стиль і манера ведення бізнесу різні. Приміром, у скандинавів слово означає те саме, що й розпис під документом. У них, швидше, політик може сказати, а потім забрати своє слово, а ось бізнесмен — ні. Він може довго думати, але сказавши — виконати зобов’язаний.

Величезну роль у формуванні такої психології відіграє система підготовки кадрів. Приміром, бізнесменів вищої ланки готують кілька спеціалізованих шкіл економіки. Школи приватні, а ось навчання — безплатне. Джерела фінансування — корпорації та спонсорські внески колишніх студентів. Повірте, становище цих шкіл анітрохи не гірше, ніж у державних вузів. А вже останнім держава мало в чому відмовляє. Скажімо, річний бюджет лише Гельсінкського політехнічного університету наближається до двох мільярдів євро.

— При такому бюджеті кількість вчених, напевно, зростає як на дріжджах?

— Звісно. І наші мізки туди по змозі пливуть також. Але зараз не про це. Там навчаються студенти з усього світу. Навчання переважно ведеться англійською, і студент, провчившись п’ять років, знає кілька сотень людей із різних країн. А це в подальшому — потенційні партнери. З третього курсу до програм підключається й уряд Фінляндії. Приміром, у будь-якому вузі студентові дозволено відкрити фірму. Плата суто символічна. Цій фірмі безплатно надається право користування кімнатою протягом певного часу (скажімо, щовівторка та щоп’ятниці, з 2-ї до 3-ї години), Інтернетом, комп’ютером. Тобто створюються всі умови для занять бізнесом. До речі, кілька студентів, використовуючи ці можливості, за час свого навчання стали мільйонерами.

— Із підготовкою кадрів ми розібралися, перейдімо до ролі дружніх контактів.

— Переконаний: дружні стосунки, якщо їх правильно використовувати, можуть давати користь державі. Природно, якщо це вигідно обом сторонам, бо ніяка дружба не змусить діяти на шкоду національним інтересам. А ось пояснити, чому саме ті чи інші кроки можуть бути вигідними й досить надійними, та певною мірою стати їхнім гарантом, якщо впевнений у своїх силах і в обгрунтованості заходу, цілком можливо.

Мені просто пощастило в тому плані, що ще послом я зумів, як мені здається, заприятелювати з багатьма фінами. Там дуже непросто стати другом, але якщо ти ним усе-таки став, то це надійно й надовго. Причому дружба ця не голослівна, а підкріплена реальними фактами взаємовиручки та підтримки. Ось один із прикладів.

Вересень 1999 року. Україна проводить у Ялті перший саміт із питань балто-чорноморського співробітництва. Очікується широке коло гостей на найвищому рівні. І раптом, починаючи з серпня, виявляється, що керівники Греції й Туреччини не приїдуть, там були землетруси. Німеччина відмовляється, інші також під різними приводами не можуть. Винною, як завжди, виявилася політична ситуація: саміт призначили напередодні президентських виборів. І, з огляду на рівень розвиненості демократії в європейських країнах, навряд чи можна було розраховувати, що приїде хтось із лідерів ЄС. Це розцінювалося б як підтримка конкретного кандидата в президенти. Політичний глухий кут! Залишається днів десять до саміту. Є домовленість у Брюсселі, що ніхто з глав держав і урядів країн ЄС не братиме в ньому участь.

А Фінляндія, плюс до всього, тоді головує в ЄС. І ось я пропоную перенестися на територію українського посольства. У сауні, на березі Фінської затоки, кілька чоловіків, один із яких — український посол, другий — високий чиновник Міністерства закордонних справ Фінляндії, «сушать голову» над питанням, що ж робити. І таки знаходять вихід! А коли зробити так: офіційний візит президента Фінляндії неможливий, робочий візит з цієї ж самої причини також виключений. І ось з’являється унікальна формула: «робочий візит президента Мартії Ахтісаарі як особистого друга президента Кучми». Культпохід до цієї сауни відбувся буквально за чотири-п’ять днів до саміту.

У результаті, коли я зателефонував міністрові закордонних справ і керівникові управління зовнішньою політикою адміністрації Президента, то ні перший, ні другий мені не повірили, а міністр взагалі по-дружньому просто послав мене «до всіх чортів». І лише отримавши від фінів офіційну ноту, взяв свої слова назад. Президент Фінляндії прилетів у Сімферополь у супроводі кількох людей: ад’ютанта та двох-трьох дипломатів.

—На сьогоднішній посаді наскільки успішно особисто ви використовуєте ці дружні контакти? І як саме?

—У мене збереглися добрі стосунки з багатьма політиками цих країн, і особливо з бізнес-колами, що дуже допомагає. Природно, я намагаюся використовувати ці зв’язки з максимальною результативністю, зокрема з низкою провідних скандинавських банків ми намагаємося запустити систему підтримки експортно-імпортних операцій з допомогою інструментів торгового фінансування. Це різко підвищить ефективність таких угод. І якщо суто політичні причини, на кшталт скандалу з «Кольчугами», не перепинять шлях проектам, ми віримо в його успіх.

— Чим цікавий наш ринок для фінів і скандинавів?

— Узагалі для європейців він «великий і жахливий», але дуже привабливий. Скандинави, хоч і довше «розкачуються», лякаються його менше. Оскільки з тією ж таки Росією завжди були пов’язані традиційно. Нині зв’язки істотно розширилися, зокрема й завдяки програмі прикордонної співпраці, в якій беруть участь фіни, норвежці, шведи, датчани та німці. Отож у них є певний досвід співробітництва, а це як щеплення від кору — на пострадянському ринковому просторі можуть бути різні симптоми, але хвороба одна й та ж сама.

Нещодавно я повернувся зі Стокгольма, де, крім ведення переговорів у банківських колах, зустрічався з керівництвом ряду компаній, дві з яких — «Сааб» і Вольво». У корпорації «Сааб» у нас було заплановано зустріч на годину, а ми розмовляли близько двох із половиною, причому не лише з фінансовим директором компанії, а й із президентом, який приєднався до нас із власної ініціативи. Ось ще одне свідчення інтересу до нашого ринку. Український ринок цікавить Захід, незалежно від того, наскільки кризовою нині видається ситуація з інвестиціями. Але на які угоди вони підуть — урешті-решт, залежатиме від нас.

— Як ви використовуєте свій досвід у роботі банку для того, аби цю ситуацію поліпшити?

— Наш банк — державний. І цей статус водночас підвищує його надійність, але, з другого боку, трохи звужує можливості для оперативного маневру. Проте, попри це, банк робить досить багато. Приміром, одна з основних проблем нашої української кредитної системи — робота на «коротких» грошах, тобто частка довгострокових кредитів у середньому становить менше 30%. А в кредитному портфелі нашого банку таких кредитів понад 52%. Отож Ексімбанк у цьому плані, швидше, виняток із правил. Правда, є ще кілька великих банків, які намагаються підтримувати цю тенденцію, і їхні успіхи можуть мене лише тішити.

— Що дає вам змогу видавати такі кредити?

— Передусім — стратегічні пріоритети. Крім того, ми працюємо не лише на своїх грошах, а й на грошах, залучених ззовні. Приміром, грошах Світового банку реконструкції та розвитку, тому нам частково легше в цьому плані.

У співпраці зі Світовим банком ми успішно реалізували програму підтримки вітчизняного експорту. Це не дуже велика програма — 60 мільйонів доларів і 15 мільйонів дойчмарок. Гроші кілька разів прокрутилися, і вона реалізувалася чудово. Сам Світовий банк визнав: у Східній Європі цей проект був одним із найкращих. Така оцінка покращує не лише імідж банку, а й передусім імідж країни, що на сьогодні особливо актуально. У ньому всі кредити були «довгі» й мали інвестиційну спрямованість. Це було пов’язано з ноу-хау — устаткуванням, капітальними вкладеннями, спрямованими на зростання можливостей національних експортерів.

— Ви підтримуєте національних експортерів?

— Так, звісно. Хоча одного банку замало. Повинна працювати чітка державна система, яка базується на бюджетних грошах, але має стовідсотковий ринковий механізм реалізації. При налагодженому контролі за напрямами використання коштів успіх гарантовано.

— Що ви зарахували б до переваг вашого банку, а що — до вад?

— Перше — статус банку, який багато важить для багатьох наших іноземних партнерів. Сильна чи ні, але за нами стоїть держава.

Друге — культура ведення бізнесу. Як «банк — агент уряду», ми так чи інакше приймали істотну допомогу від Світового банку. Нині, приміром, оновлюватимемо програмне забезпечення й частину комп’ютерної техніки знову-таки за його гроші. Загалом, якщо полічити, близько п’яти мільйонів доларів.

Третє — ми адаптованіші до світової культури ведення банківського бізнесу. Так, нам допомагав японський банк міжнародного співробітництва, зокрема й у низці освітніх програм. Іншим важливим результатом цієї співпраці стало те, що на сьогодні Ексім має одне з найкращих програмних забезпечень.

Четверте — ми державний і тому не ризиковий банк. З одного боку, це наша вада, але з другого... Чим більше навколо революціонерів від бізнесу, тим більше виграє банк розумний, спокійний і в міру консервативний. Понад те, державний статус відкриває перед нами хороші перспективи. Дозволю собі спрогнозувати: через кілька років переважна частина вкладів фізичних осіб концентруватиметься саме в державних банках — Ексімбанку чи Ощадбанку. Це вже є в Польщі, розпочалося в Росії... Причому чим вищий рівень довіри населення до держави, тим вищий показник концентрації його коштів на рахунках у державних банках.

І ще одна перевага, яка частково є результатом як нашого статусу, так і дуже хороших зв’язків. У нас найвищий рівень інтеграції з міжнародними банківськими структурами. Ми маємо кореспондентські відносини майже з 700 банками. Працюємо з будь-яким видом валют, у будь-якій країні світу. На сьогодні в нас півтора десятка двосторонніх кредитних ліній із найкращими банками в Лондоні, Нью-Йорку, Мадриді, Парижі, Римі, Стокгольмі, Франкфурті, Москві тощо.

— І все-таки, на вашу думку, чи «потепліє» до зими інвестиційний клімат?

— Боюся, ні. Більше того, якщо до 15 грудня Верховна Рада не ухвалить закон про заходи з протидії легалізації всім зрозуміло яких доходів, то розраховувати треба, швидше, на початок «льодовикового періоду», причому не лише в інвестиційній сфері. Окремі погані симптоми є вже зараз: ціла низка західних банків закрила частину кореспондентських рахунків українських, причому великих, банків. Поки що це не торкнулося рахунків Ексімбанку та наших банків з іноземним капіталом. Але чим менше часу залишається до середини грудня, тим вища ймовірність того, що наша банківська система, м’яко кажучи, буде з великим пробуксовуванням забезпечувати міжнародні розрахунки з істотною частиною світового ринку.

Тому дуже важлива наявність у парламенті дієздатної більшості, яка сформує уряд і візьме відповідальність за ухвалені ним рішення на себе. Аби такий уряд працював ефективно, я порадив би узаконити суміщення міністерської посади зі статусом депутата. Міністри мають бути членами парламенту, інакше як вони та партії, які вони представляють, відповідатимуть? Це моя особиста думка, та вона підкріплена європейським досвідом.

Друге — стабільне законодавство. Якби мене запитали, що для України краще — мати хороше, але таке, що постійно змінюється, чи погане, але стабільне законодавство, — я вибрав би останнє. Поки що погане, але стабільне. І поступово, виходячи із ситуації, модифікував би його. По суті, стабільність — один із «китів» інвестиційного клімату.

— Але те, про що ви говорите, найближчим часом нереально. Отже, в плані інвестицій, як мовиться, «на нема, то й суду нема»?

— На жаль, усе залежить від нас. Від того, коли саме й які ми ухвалимо закони, наскільки приборкаємо чиновницький безкрай... Навіть усмішка на вустах митника певною мірою впливає на інвестиційний клімат країни! Сила та привабливість держави не лише в надійності армії, пильності фіскальних органів, розсудливості парламенту, професіоналізмі уряду, а й у ефективності малого та середнього бізнесу, у свободі громадян, у хорошій екології, у вихованих дітях, загальному рівні культури, здоров’ї народу тощо.

Так, живемо ми не на тому рівні, на якому хотілося б, але коли наші люди за кордоном скаржаться на свій парламент, президента й країну — для іноземців це дико. Адже хоч би які вони були — однак це твоя країна, і твій президент, твій уряд, твій парламент. Ти сам усе це вибирав.

— Це гарні, але все-таки загальні слова.

— Хоч як це дивно, але з цього, загального, очевидного, на перший погляд, і складається наше життя й наше майбутнє. Ми маємо навчитися шанувати державу так само, як і держава має навчитися шанувати нас. А то нам ще довго доведеться червоніти за поведінку окремих наших співвітчизників за кордоном.

— Коли особисто ви востаннє особливо гостро таке на собі відчули?

— У тій-таки Фінляндії. Уявіть собі країну, де в уряді більше жінок, ніж чоловіків. І те, що, при частці жіночого населення майже 52%, їх представництво в парламенті сягає лише 48%, вважається неправильним. Протягом ряду років та ж сама проблема стоїть і перед Швецією. У Фінляндії свого часу навіть міністром оборони була жінка, причому хорошими міністром. Отож, кілька років тому приїжджає до Фінляндії висока парламентська делегація. Усе йде, як заплановано. Останній день візиту. Прийом у спікера фінського парламенту, до речі, також жінки. Один наш високопоставлений депутат розмовляє з цією милою дамою про проблеми парламентаризму. Скільки у вашому парламенті жінок? — цікавиться фінський спікер. «Штук 17, —лунає негайна відповідь, — і нам їх ось так вистачає!!!» Добре, хоч перекладач не переклав «штуки».

— Черга... Чи можете нині з цілковитою впевненістю сказати, що її перемогли?

— Остаточно — ні. Та це й неможливо. Адже, по суті, вона — частина мене. Вона — у пам’яті, у вихованні, а іноді — в способі мислення, у реакції на навколишню дійсність. У кожному, чия молодість припала на Союз, і тим глибше, чим більший відтинок життя в цьому Союзі прожито. Але я її в собі приборкав. Виробив подобу імунітету, як проти вірусів, які живуть у кожному, але проявляються лише в тих, чий імунітет перестає боротися.

— Отож битву програно?

— Аж ніяк. Просто розтягнуто на кілька поколінь. А для остаточної перемоги, впевнений, треба вдатися до «формули успіху», яку впродовж останніх кількох десятиліть використовують ті ж таки фіни. Держава — а це не лише уряд і парламент, а й бізнес — мають розпочати процес постійного інвестування в своє майбутнє — у дітей, молодь. Розумію, що складно. Але можливо вже сьогодні, як і було можливо ще вчора. Для цього просто потрібно більше й розумніше працювати і менше, але правдивіше, говорити.