У пошуках симфонії

Проблема стосунків між владою і релігійними інституціями існувала в усі часи. Спокуса одержати підтримку такої впливової сили, як Церква, підштовхувала носіїв влади шукати шляхи порозуміння з ієрархією. У тих випадках, коли Церква відмовлялася підтримувати стосунки з одіозними правителями, ті вдавалися до примусу. Гармонія між владою і Церквою (у сакральній термінології — «симфонія») в українській історії спостерігалася хіба що в період раннього Середньовіччя. У новий і новітній часи владні структури, як правило, диктували свою волю релігійним об’єднанням, а то й нищили їх. Справжня атеїстична вакханалія чинилася більшовиками в радянський період. Але коли це було вигідно владі, вона використовувала Церкву як політичний інструмент, адже йшлося про контроль над свідомістю людей. А за це можна було й заплатити незначними поступками…

Спокуса владою: кандидати і релігійний фактор

Звивисті віражі партії влади у взаєминах із Православною церквою — від загравання і помпезних архітектурних проектів до неприхованого викручування рук — впадали у вічі тим більше, чим ближчим був час «Х» — вибори Президента України.

Вибори стали викликом, який мала прийняти офіційна Церква. На жаль, Церква не втрималась на висоті, на якій мала бути, причому однаковою мірою це стосується всіх її складових: і архієреїв, і рядового кліру, і ченців, і мирян. Стихія політиканства затопила проповідь Царства Божого на небі, і з вуст священнослужителів дедалі частіше стали лунати слова про тих, хто обіцяє «рай на землі». Та якщо штаб В.Януковича відразу покладався на допомогу УПЦ-МП, то команду його суперника окремі ієрархи і цілі конфесії підтримували з власної ініціативи.

Опозиція постійно не встигала за продуманими до дрібниць і змодельованими заздалегідь ходами влади. Виразно, але надто лаконічно як для такого питання, В.Ющенко висловися в кінці останніх телевізійних дебатів зі своїм суперником, пообіцявши, що у випадку його приходу до влади жодна конфесія не зазнаватиме утисків.

Штаб В.Януковича на цьому векторі передвиборної і виборчої кампанії діяв набагато успішніше (ось тут далися взнаки російські політтехнології). Основними етапами реалізації широко закроєної стратегічної акції стали поїздка В.Януковича на священну гору Афон, надання Святогірському монастирю (Донецька обл.) статусу Лаври і взяття благословення у митрополита Володимира на президентство. В єдиних лавах виступили проти В.Ющенка активісти одіозних антиукраїнських об’єднань «Единое Отечество», «Союз православных братств Украины» і вже названа «Держава». Включивши на всю потужність адміністративний ресурс та фінансові важелі, штаб провладного кандидата гарантував собі підтримку більшості священнослужителів і чернецтва УПЦ-МП. На митрополита Володимира та єпархіальних архієреїв чинився шалений тиск (куди братися колишнім ЦК і обкомам партії!) До того ж В.Януковича відверто підтримував патріарх РПЦ Олексій (Рідігер).

Складніше виявилося з місцевим, рядовим духовенством і парафіянами. Розрахунок на те, що вони не посміють порушити волю митрополита і єпископів, не справдився. Стався поділ парафіяльних священиків та віруючих на два табори. Навіть у тих селах Центральної і Західної України, де діяли приходи УПЦ-МП, перемогу здобув кандидат від опозиції. Та й на Лівобережжі й Слобожанщині картина виявилася далекою від прогнозованої.

Недвозначну позицію зайняла Українська греко-католицька Церква: ще 24 червня Синод єпископів Києво-Галицької митрополії Церкви ухвалив «Передвиборну інструкцію для душпастирів» і звернення до всіх людей доброї волі з приводу виборів, головний наголос у яких ставився на проведенні чесних, нефальсифікованих виборів, забезпеченні прав кожного громадянина на вільне волевиявлення. При цьому керівництво УГКЦ не закликало підтримувати одного з кандидатів.

Президентські перегони фактично розкололи мусульманський електорат. Формула, яку підтримували мусульмани Криму, попри зовнішню алогічність — «За В.Ющенка, але не проти влади», — цілком відбиває нинішнє становище кримсько-татарського народу, його сподівання і тривоги. Натомість партія мусульман України під час свого з’їзду (Донецьк, 10 лютого 2004 р.) висловилася за підтримку В.Януковича.

Не афішували своїх політичних симпатій представники іудейських громад, оскільки головний рабин України Яків Дов-Блайх виступив проти того, щоб іудеї були задіяні в політичній боротьбі, хоча закликав їх виконати свій громадянський обов’язок — проголосувати. Водночас із вуст глави іудеїв виразно прозвучала пересторога перед реінкарнацією комуністичних порядків.

Підкреслену нейтральність демонструвала Римо-католицька Церква, яка рекомендувала своїй пастві просто проголосувати на виборах.

Нова влада і Церква: горизонти майбутнього

Наслідки політизації Церкви, її примусової інтеграції у виборчу кампанію одного з кандидатів ще належить осягнути, і розвиток подій у майбутньому непокоїть. Брутальні засоби тиску, шантажу, підкупу не минулися безслідно: принаймні дві категорії прихожан УПЦ-МП збентежені і ображені у своїх почуттях — одні, як люди, що бажають бачити Церкву над політикою, інші — тим, що їхньому духовенству зрадило почуття справедливості й патріотизму.

Все це посилило позиції тих, хто обстоює якомога швидше об’єднання всіх православних конфесій у єдину Українську Помісну Православну Церкву. Однак влада має чітко усвідомити і принципово відмовитися від політичного сценарію розв’язання цього питання. Будь-які непродумані, необережні кроки в цьому напрямі лише зашкодять справі. Втручання держави у внутрішньоцерковне життя дасть підстави для звинувачення у порушенні існуючого законодавства про релігійні організації і стане вагомим аргументом для тих, хто звинувачує певні політичні кола України у підтримці розколу в православ’ї. Церковна традиція виробила канонічну процедуру набуття автокефалії, і будь-які спроби оминути її чи поставити православний світ перед фактом не отримають у ньому жодного визнання.

Поки що доброї волі у всіх зацікавлених сторін, бажання домовлятися й узгоджувати свої дії бракує. До того ж на суто церковні рішення донині вирішальним чином впливають геополітичні міркування. Та й сама РПЦ не готова відмовитися від ролі лідера православної спільноти.

Інший сценарій, пов’язаний із набуттям автокефального статусу за сприяння Константинопольської патріархії, як свідчать недавні контакти з патріархом Варфоломієм, у найближчій перспективі малоймовірні, оскільки він не хоче псувати стосунки з могутньою РПЦ.

Владі слід мати на увазі ще одну обставину: неканонічне вирішення цього питання виведе за межі офіційно проголошеної помісної УПЦ мільйони віруючих різних політичних вподобань, але вірних церковним законам і звичаям. При цьому обов’язково виникне якщо не катакомбна Церква, то інша, альтернатива неканонічній Церкві. А хто сьогодні спрогнозує, якою буде стихія протесту проти такого розвитку подій?

Шлях, на нашу думку, один — терпляча співпраця влади з Церквою, налагодження таких стосунків між Україною та Росією, які дозволять зверхникам РПЦ сприйняти дарування автокефалії УПЦ як жест доброї волі і блага для братньої Церкви. Саме в такому конструктивному ключі повинні міркувати і діяти ті, хто відповідає за долю держави. Революційні засоби, хоч би якими високими ідеалами вони обумовлювалися, у церковному полі подібні до некерованої ланцюгової реакції.

Комплекс проблем який доведеться вирішувати державі у релігійному сегменті суспільного життя, диктує необхідність державного органу з відповідною компетенцією.

Було б утопією вважати, що, засвоївши уроки виборів, релігійні об’єднання відмовляться від активної політичної діяльності. Так уже склалося, що усунення Церкви від розв’язання політичних питань або обмеження можливостей діяти політичними методами сприймається як ущемлення її права впливати на функціонування суспільного організму.

Однак у Церкви є випробувані часом і притаманні лише їй форми участі в суспільному житті. Це насамперед християнська благодійність, шефство над лікарнями, будинками пристарілих і дитячими будинками, опікування всіма нужденними. Соціальна програма Церкви має стояти на другому місці після власне богослужбової та обрядової, бути насиченою й охоплювати значну масу кліру і мирян.

Не випадково один з основоположних документів, прийнятий Архієрейським Собором РПЦ у 2000 р., називається «Основи соціальної концепції Російської Православної Церкви». Перебуваючи в полі, окресленому цим рішенням, Православна Церква могла б підкріпити справами проголошувані з амвонів принципи суспільного християнського життя. Адже, як сказано у Св. Письмі, «віра без справи мертва». Перерозподіл мобілізаційного потенціалу (а також частини матеріальних засобів) на соціальні потреби — це шанс для Церкви повернути собі колишній авторитет, реанімувати трохи атрофовану суспільну функцію.

Церкву складають не лише єпископат, клір, чернецтво, а й миряни. Повне ігнорування ієрархами УПЦ-МП останньої гілки, фактичне перебування рядових священнослужителів на периферії впливу на загальноцерковні справи перетворило її верхівку на відірвану від народу касту зі своїми інтересами, зв’язками, зобов’язаннями і правами, привілеями. Без демократизації внутріцерковного життя Православна Церква ризикує і надалі втрачати віруючих, суспільний рейтинг і той вплив на людей, якого вона бажає.

Православна Церква й інші конфесії покликані не роз’єднувати, а об’єднувати народи. У цій богоугодній справі вона може широко використати форми і методи «народної дипломатії», наукові та культурно-мистецькі форуми. Цю функцію зближення і примирення людей вона могла б виконувати без будь-яких втрат для своєї основної місії.

Нарешті, Церква має стати справжнім апостолом християнської моралі, несхибним мірилом добра і зла, беззаконня і справедливості. Цього можна досягнути не так проповідями і просвітницькою діяльністю, як високим рівнем особистих рис духовенства всіх рівнів.

Якщо вже користуватися політологічною термінологією, то Церква завжди має залишатися «моральною опозицією» всьому політикуму і владі, індикатором того, у якій моральній системі координат вони діють. Церква повинна бути не ще однією партією, а об’єднанням «духовно страждущих», шукачів істини і правди, «принижених і ображених», чесних і жертовних.

Церква може стати серйозним опонентом курсу на інтеграцію у європейське співтовариство, лякаючи віруючих (і не лише їх) химерами сатанізму, глобалізації, експансією католицизму і протестантизму, втратою «православної самобутності», розривом живого зв’язку з єдиновірним російським народом. Влада має бути готовою до дискусії й підготувати переконливий набір аргументів. Утім, прикладами того, як вирішуються ці питання в ЄС, можуть стати православні країни-члени і кандидати на вступ до Союзу: Греція, Болгарія і Румунія. Нині у Греції, яка вступила до Європейського Союзу 1982 р., 96% населення сповідують православ’я. Дехто може закинути: це не аргумент, оскільки йдеться про моноконфесійні суспільства, а Україна — поліконфесійна і її входження до об’єднаної Європи може створити умови для прискореного розвитку інших конфесій, які витіснятимуть православ’я з його канонічного простору. Відповідь влада має дати вже тепер, усіляко демонструючи відданість демократичним засадам у стосунках із релігійними інституціями і не надаючи виключної уваги й пріоритету жодній конфесії, хоч би якими міркуваннями це обстоювалося.

Не втручаючись у внутрішньоцерковні справи, держава має контролювати всі явища і процеси, які стосуються сфери її безпеки та національних інтересів, адекватними засобами реагувати на втручання у внутрішні справи України ззовні, а також спроби певних сил всередині країни порушити її конституційний устрій і територіальну цілісність. Неможливо уявити, щоб у США, Британії, Китаї чи Росії спокійно спостерігали, як та чи інша організація чи посадова особа (навіть коли вони репрезентують світові релігії) ведуть антидержавну діяльність, спрямовану на розкол нації, і отримують організаційну, моральну й матеріальну підтримку з-за кордону. Навіть коли це стосується Церкви, держава повинна бути принциповою і послідовною. Інтереси однієї конфесії не можуть бути вищими за інтереси всього народу.

Водночас державна влада повинна сповідувати принципи реального народоправства і демократії, відкритості та прозорості. Президент чи прем’єр-міністр обираються для здійснення не сакральних функцій, а суто управлінських. Вони не можуть афішувати і протегувати інтереси лише однієї чи кількох конфесій. Але і вони можуть керуватися принципами високої моралі, орієнтуватися на загальнолюдські цінності.