У КАТІВНЯХ ТАЄМНОЇ КАНЦЕЛЯРІЇ

Таємна канцелярія... Навряд чи це словосполучення може викликати бурхливу емоційну реакцію в нашого сучасника. Проте в 20-х роках XVIII століття на саму лише згадку про це лиховісне відомство людей пробирало холодним потом. Створена 1718 року для слідства в знаменитій справі царевича Олексія, Таємна канцелярія виконувала функції центрального органу політичного розшуку. До її компетенції входило розслідування найважливіших, т.зв. державних, злочинів, таких як замах на царя, спроба двірського перевороту, антиурядова агітація. Засоби, яких застосовували, щоб одержати від звинувачуваних потрібні свідчення, мало чим відрізнялися від методів сумно відомого НКВС. На тих, хто, витримавши всі катування, доживав до кінця слідства, звичайно очікувала та сама незавидна доля — вічна каторга в Сибіру. Лише окремим людям, котрі потрапили в катівні Таємної канцелярії за страшним звинуваченням у державному злочині, вдавалося після порівняно легкого покарання благополучно повернутися додому. Одним із таких «щасливчиків» виявився наш співвітчизник, простий український селянин Данило, чия слідча справа може послужити цікавою ілюстрацією моралі та звичаїв тієї далекої епохи.

Спочатку короткий, але цілком необхідний відступ. 30 серпня
1721 р. у містечку Ніштадті представники Росії та Швеції поставили свої підписи під мирним договором, який поклав кінець Північній війні, що тривала з 1700 р. Невдовзі звістка про мир досягла Санкт-Петербурга. У столиці розпочалася низка пишних святкових заходів, що завершилися 22 жовтня 1721 р. Цього дня у Троїцькому соборі пройшла урочиста церемонія підношення російському цареві титулу Петра Великого, батька вітчизни й імператора всеросійського.

Приблизно через рік, 16 листопада 1722 р., житель села Гут Данило Білоконник приїхав до містечка Конотопа з возом призначених на продаж дров. Ходовий товар було реалізовано досить швидко. Витративши частину виручених грошей на купівлю солі, наш герой зібрався їхати додому, до дружини і дітей. Проте несподівана зустріч із якимось Спіциним, рядовим гренадерської роти піхотного полку, внесла в плани Білоконника значні корективи. Бравий солдат Його величності, певне, знудившись без задушевного людського спілкування, запросив селянина до шинку — відсвяткувати успішну комерційну справу з продажу дров.

Не підозрюючи, у що виллється для нього це привабливе запрошення, Данило охоче пішов услід за гренадером у шинок, де Спіцин розпочав веселу гулянку, пригостивши свого нового приятеля склянкою копійчаного вина. За першою склянкою настала черга другої, третьої... Невдовзі до Спіцина й Білоконника приєдналися ще двоє товаришів по чарці — місцеві жителі Гнат Михайлов і Тихін Антонов. Білоконник, розщедрившись, купив вина відразу на два алтини — для добрих друзів нічого не шкода! Обстановка в шинку ставала дедалі жвавішою та вільнішою.

І ось у розпал бенкету гренадер Спіцин запропонував черговий тост:

— За здоров’я імператора!

Справді, чому б не випити за главу держави? Проте Білоконник, дійшовши на той час «до кондиції», зненацька запротестував. Охоче використовуючи нецензурні вирази, Данило заявив, що ні до якого імператора йому діла немає, що пити за його здоров’я він не збирається і що взагалі пішов цей імператор...

Безтурботні гуляки миттю протверезіли. Ще б пак! Адже на їхніх очах було вчинено тяжкий злочин. Обматюкати Його величність всеросійського самодержця Петра Олексійовича — така витівка загрожувала сибірською каторгою не лише самому кривднику, а й мимовільним свідкам того, що відбулося.

Першим у новій ситуації зорієнтувався той самий бравий солдат Спіцин. Миттєво перевтілившись із веселого гульвіси на вірного царського служаку, гренадер помчав до підпоручика своєї роти — доносити на неблагонадійного товариша по чарці. Підпоручик наказав схопити Білоконника й разом зі свідками інциденту Спіциним, Антоновим і Михайловим передав його в руки командира полку. Полковник, своєю чергою, розпорядився доставити всіх чотирьох у місто Глухів, у Малоросійскую колегію, яка відала різноманітними питаннями, пов’язаними з управлінням українськими землями. Складний механізм політичного слідства запрацював...

Того дня родина Данила Білоконника так і не дочекалася свого годувальника. Тижні минали за тижнями, місяці за місяцями, настала весна нового, 1723 року, а про Білоконника нічого не було чутно ані в Конотопі, ані в рідному селі Гут. Мабуть, односельці вже й не сподівалися знову побачити Данила — всі вони чудово знали, як мало шансів повернутися додому в людини, арештованої за звинуваченням у такому серйозному проступку.

Тим часом справа Білоконника рухалася своєю чергою. У Малоросійській колегії Спіцин, Антонов і Михайлов дали свідчення й були відпущені на всі чотири сторони. А Данила як особливо небезпечного державного злочинця у кайданах і під конвоєм відправили до Санкт-Петербурга.

Так, через два місяці після фатальної гульні, Білоконник опинився в далекій північній столиці, у Петропавловській фортеці, де й містилися каземати всесильної Таємної канцелярії. До речі, очолював тодішній аналог комітету держбезпеки предок цілої когорти славнозвісних російських письменників граф Петро Андрійович Толстой.

Спочатку граф і його підлеглі не могли здогадатися: які мотиви змусили скромного жителя села Гут відмовитися пити за здоров’я імператора та ще й вилаяти Петра Олексійовича такими недостойними словами? Імовірно, у захмелілому Білоконнику заграла гаряча кров непокірливого козацтва? Можливо, Данило пригадав царю образи, пов’язані з обмеженням суверенітету України? Можливо, до рук Таємної канцелярії потрапив переконаний прибічник покійного гетьмана Мазепи?

Співробітники графа Толстого, напевно, були чимало здивовані, з’ясувавши справжні причини, які спонукали українського селянина Білоконника так погано висловитися про імператора. Але ще більше був здивований сам Данило, дізнавшись уже під час перших допитів, що мудроване іноземне слово «імператор», про значення якого він раніше й гадки не мав, виявляється, — новий титул російського царя...

Нагадаємо читачеві, що абсолютна більшість підданих Петра І не володіла грамотою, а єдина в країні газета «Відомості» виходила мізерним тиражем. Цілком природно, що звістка про столичні торжества та присвоєння російському самодержцю чергового титулу не докотилася до жителів маленького українського села. Безпосередній селянин просто не зрозумів політично підкованого солдата Спіцина, який виголосив тост за здоров’я імператора. Ось витяг зі свідчень Білоконника: «Вимовив я, Данило, такі слова, не відаючи того, що гренадер за здоров’я государя п’є. А мислив я, що він п’є за якогось боярина й називає його імператором, а не про государя. Не знав я, що його царська величність бажає зватися імператором».

Отже, загадку обурливої поведінки Данила Білоконника розв’язали. Треба віддати належне слідчим Таємної канцелярії — вони цілком могли б сфабрикувати гучну політичну справу, з допомогою «упереджених» допитів вибивши з Білоконника потрібні свідчення, але діяти таким чином не стали, певне, зглянулися на Данилове невігластво.

Проте без покарання селянин усе ж таки не залишився. Як зазначав у вироку з його справи невблаганний граф Толстой, не лише імператора, а, властиво, «ніяку персону такими недостойними словами сварити не слід». За надмірну пристрасть до ненормативної лексики Білоконника наказали «бити батоги нещадно», а потім, видавши документи на проїзд в українські землі, відпустити. Загалом досить м’яка кара, особливо якщо взяти до уваги, що за звинуваченням в образі Його величності Данилу загрожував Сибір.

Після більш як чотиримісячної відсутності, скуштувавши царських (точніше, імператорських) кийків і набравшись у далекій столиці розуму, Данило Білоконник повернувся до рідного села Гут. На жаль, в анналах історії не збереглося даних про подальше життя нашого героя. Важко сказати, чи відмовився він від звички розпивати вино з першими зустрічними або вживати в розмові непристойних висловлювань. Можна бути твердо переконаним лише в одному — що Білоконник дуже добре запам’ятав новий титул російського монарха!