У черзі до Бога

Мишко, 5 років: «Мамо, а я помру? А ти? А після смерті в мене буде такий самий будинок, як у нас, і ти теж будеш поруч?»

Зоя, 10 років: «А що було б, якби я народилася не в цих батьків і була б хлопчиком?..»

Володимир, 35 років: «Не розумію, ви ж психолог, а чому ви зі мною не проводите тести, не вкладаєте на кушетку, як у фільмах, а розмовляєте про душу?»

Катерина, 40 років: «Я не можу вибачити татові, що він помер, кинув мене... І я знаю, що тепер не підпускаю до себе чоловіків зі страху, що вони також мене кинуть. Я це усвідомлю...»

Валентина, 25 років: «У неї після смерті чоловіка був шок. Вона начебто нічого не бачить, не вірить у те, що його немає. То мовчить, то раптом починає сміятися, потім раптом сердиться. Мені знайомі психологи сказали, що це «реакція гострого горя». Це що — хвороба така?»

Олена, мама шестирічного хлопчика: «Мій син, коли ми сваримося, каже, що хоче померти. Погодьтеся, від шестирічного хлопчика це страшно чути. З ним усе гаразд, він нормальний?»

Здрастуйте! Так хочеться почати саме з цього слова. І розмова у нас сьогодні складна, важлива. Заздалегідь прошу вибачення в тих, кого боляче зачепить ця тема. Свідомо, звісно ж, нікого не хочеться скривдити. Вибачте всі, кому деякі слова здадуться жорсткими.... Сприймайте їх як мій особистий досвід, як мою галюцинацію....

Простір — те, що ми називаємо природа, розум — дуже мудрий. Він завжди дає нам знаки і підказки. Нам треба лише навчитися їх «читати». Можете собі уявити — протягом одного тижня до мене звернулися одночасно з п’яти різних видань із проханням написати матеріали про різні аспекти смерті. Я, м’яко кажучи, напружилася... А через тиждень моя бабуся потрапила в реанімацію.... «Простір» продовжував «наполягати» — почалися запрошення на телеефіри — і знову на цю тему. Я відмовлялася, казала, що не можу, не готова, чергую в реанімації. Але вже розуміла, що потрібно буде і писати, і говорити, і готуватися проживати самій те, що я знаю і відчуваю. Коли бабуся в реанімації опритомнювала, ми говорили про душу... Мій викладач-учитель Марк Воронов працював із людьми в хоспісі. Готував їх до переходу, як він це називав. І коли нам із ним випадала можливість просто говорити, базікати, він небагато розповідав про цей досвід. Тепер я розумію, що він готував мене до цієї грані моєї професії, частини життя. Дякую, Марку Володимировичу.

Кілька місяців тому їздила в лікарню до молодих хлопця й дівчини — батьків, у яких через три дні після народження помер малюк. Ця поїздка була одним із найпотужніших уроків для мене. Уявіть, це молоде подружжя, істинно віруючі люди, змогли сприйняти горе як дар — їхня дитина, котра народилася на Великдень і померла у Великодні дні, — була їхнім даром Богу. Ще у переіод вагітності вони назвали малюка Назаром (що означає Божий дар). Вони казали: «Коли ми дізналися, що буде малюк, ми відразу назвали його Назарчиком і присвятили його Богу... звісно, мали на увазі інше... але, якщо так сталося, отже, так для Нього потрібно». У їхньому горі було стільки смиренності та мудрості, стільки любові й довіри! І в той момент їм не потрібен був психолог. У їхніх смиренності і прийнятті були досконала зрілість і самодостатність. І я була поруч просто як друг. Я вчилася у них.

Коли стоїш біля могили будь-якої людини, особливо якщо вона молодша за тебе, відчуття часу, життя, його цінності зростають багаторазово. І заїжджені фрази про те, що «кожен день нашого життя потрібно прожити як останній» стають цілком матеріальними. Біля могили взагалі відчуття часу, простору, життя згущується до «тілесної відчутності». Багато психологів для роботи зі страхом смерті використовують таку практику: «Уявіть, що вам залишилося жити всього один місяць, — що б ви хотіли зробити? Уявіть, що вам залишився всього один день життя — на що ви його використали б?» (І правда, язик уже не повертається сказати — на що ви його витратили б?) На що ми витрачаємо наші дні?.. Після цієї техніки, якщо вдасться її відчути, починаєш жити більш наповнено, повноцінно, натхненно. Починаєш дихати на повні груди. Вбирати життя. І ця практика перетворюється на роботу зі страхом життя і знаходженням життя. Останнім часом я стала святкувати кожен прожитий день.

На прийомах із пацієнтами, котрі кажуть, що їм бракує часу на життя, ми разом обговорюємо кілька рядків із книжки Робіна Шарми: «...Що для вас у житті цінне? Подивіться у свій розклад — скільки часу ви віддаєте на це? Якщо для вас цінна родина — скільки часу у вашому розкладі займає родина, якщо духовне зростання — скільки ви вкладаєте щодня у свій розвиток. Якщо життя країни — скільки хвилин, годин ви продуктивно віддаєте своїй країні. Перестаньте собі брехати і починайте вкладати час у те, що є для вас справжньою цінністю....»

Коли від нас ідуть батьки, ми залишаємося сам на сам із вічністю.

Дякувати Богу, мої батьки живі, але я «проживаю» цей стан «зіткнення з вічністю» із багатьма пацієнтами та друзями. Тепер часто звучить термін «реакція гострого горя» — існують певні фази-стани, які проходить людина, котра зіштовхнулася зі стресом. Реакція гострого горя (як пишуть у підручниках із класичної психотерапії) «виникає у зв’язку з такими втратами: втрата коханої людини в результаті її смерті, розлуки, розлучення чи ув’язнення в тюрму, втрата власності, роботи, статусу, втрата гаданого об’єкта кохання, втрата здоров’я».

Звісно, краще, якщо поруч буде спеціаліст, який зможе підстрахувати у складній ситуації, але іноді просто знання того, з чим можете зіштовхнутися, стає підпоркою. Виділено сім фаз реакції. Людина, котра «проживає» стрес, може зупинитися на будь-якій із них. І завдання спеціаліста (або того, хто перебуває поруч) зрозуміти, підтримати в різних реакціях. Наприклад, якщо людина не матиме можливості прожити фазу агресії (у прийнятній формі), її напруження може перейти в аутоагресію (агресію, спрямовану на себе)... Отже, перша фаза: емоційна дезорганізація — триває від кількох хвилин до кількох годин. У цей час виявляється найсильніший спалах почуттів — паніка, гнів, розпач. У цей час ми можемо захищатися від звістки «Це неправда!». Друга фаза — гіперактивність. Вона може тривати два-три дні. Настрій коливається від тривожного до благодушно ейфорійного, можуть проявлятися неконтрольовані вчинки — втеча з дому, розрив колишніх контактів (такі «втечі» — як психологічна ідентифікація з померлим). Третя — напруження — триває близько тижня. У цей час стан коливається від скутості до метушні, можуть спостерігатися «маскоподібність» обличчя, загальне напруження, неможливість розслабитися, відсутність апетиту. Можлива замкнутість і спалахи агресії, якщо намагаєшся втрутитися в хід думок людини. Четверта — пошук — розвивається на другому тижні. Інформація суб’єктивно все ще не сприймається. Людина уникає розмов про втрату, виникає відчуття, що біль втрати пережити неможливо. У цій фазі про мертвого говориться в теперішньому часі, можливий прояв агресії та тривоги. У такому випадку краще вибрати посередника з близьких і дати можливість висловити агресивні і тривожні думки. П’ята — розпач — третій-шостий тиждень перебігу реакції. Це період максимальних душевних мук, може виникати відчуття порожнечі, скарги на безсоння, безпорадність. Інколи виникає відчуття вини. У цей час люди уникають контактів, стають дратівливими. Це час, коли людина думає про незавершені справи, невиконані обіцянки, непрощені образи... Це етап, коли змінюються життєві цілі й орієнтири. У цей час виникає дуже багато світоглядних запитань. Шоста фаза — можливе обмеження контактів, слабкість, стомлюваність. Виникає відчуття непотрібності й некорисності. Сьома — розв’язання — може тривати кілька тижнів. Це час примирення з життям — людина повертається в докризовий стан. Такий стан описав Пушкін словами: «печаль моя светла». Восьма — рецидивна — триває протягом року. Спостерігаються епізоди болісних переживань, приурочених до певних важливих дат. І на цьому етапі, звісно, важливо як мінімум бути поруч.

Це тільки суха теорія, звісно, важливо бути разом із тим, кому зле, бути «включеним», але самому зберігати, наскільки це можливо, стан рівноваги. Тільки в такому стані ми можемо комусь бути корисними.

Наші дивні діти іноді примушують самих батьків задуматися про багатогранність життя і смерті. Я часто кажу: здається, що діти приводять дорослих на прийом, а не батьки дітей. Перші запитання про життя і смерть з’являються у дітей приблизно в чотири роки (і це, до речі, час «вікової норми» страху темряви). Деякі дітки, котрі бояться самі засинати, розповідають, що їм страшно заплющувати очі: «Там же темно — я наче вмираю... і все перетворюється на ніщо». Діти в цьо­му віці зіштовхуються з темою смерті в мультиках, фільмах, на жаль — у родинах. До речі, смерть домашніх тварин для дітей так само болісна, як і людей. І звісно, дуже важливо їхні промовлені чи непромовлені запитання, проявлені чи непроявлені переживання не залишати без відповіді й відгуку. Інакше цю інформаційну порожнечу почне заповнювати страх, а згодом і невротичні реакції. Діти вловлюють інформацію, не лише подану вербально (словесно). Більшу частину інформації вони сприймають інтуїтивно, зчитуючи наші емоції, невербальні сигнали (жести, міміку). І нам не можна починати говорити на будь-яку складну тему, доки в нас самих не буде чітко сформульованого до неї ставлення, доки ми самі не будемо як мінімум спокійні.

Для дітей реальний світ і світ їхніх фантазій (інколи — страхів) практично нероздільні. Усе, що малюки почули, побачили уві сні, додумали з розмов дорослих, може стати для них реальністю. (Наприклад, діти починають боятися, коли в родині хтось маніпулює темою смерті, — бабусі, які говорять, що коли будеш погано поводитися, я захворію й помру.) Щоб «профілактично» пропрацювати виникнення страхів або неправильних уявлень у дітей, потрібно просто бути уважним до їхніх запитань і стану. У дітей будь-якого віку має бути відчуття, що вони можуть обговорити з батьками будь-яку тему. Як правило, вони самі починають розмови на цю тему. Але якщо родина зіштовхнулася з трагедією, якщо малюк побачив щось по телевізору, став більш замкнутим чи надміру збудливим, у малюнках з’явилися мотиви смерті — батьки можуть розпочати розмову самі. Інформації не повинно бути багато. І вона має відповідати віковим можливостям сприйняття дитини.

Залежно від того, в якій світоглядній системі живе родина, бажано говорити малюкам про те, що людина живе одночасно в багатьох шарах — світах. Є фізичне тіло, є душа. Фізичне тіло видно, душу — ні. У людини є пам’ять, радощі й смуток, її думки, натхнення, мрії — і це те, що перебуває на рівні душі. Тіло, як одежинка, може зношуватися (і про нього, про тіло, до речі, потрібно піклуватися), а душа живе вічно. Якщо в родині заведено ходити до храму — дуже добре розмовляти про душу там. Можна говорити про зміну пір року, про те, як природа «завмирає» взимку й оживає навесні; про те, як крапелька води може бути в різних станах — криги, пари, рідини — і все це може бути метафорами розмови про життя, смерть, душі. На запитання: «Чому ж усі плачуть на похороні?» — ми можемо сказати, «що нам завжди важко розлучатися з близькими. Але ті, кого ми любимо, назавжди залишаються в нашій пам’яті». Для дитини до десяти років цієї інформації достатньо. І, звісно, самі батьки відчують, що саме зараз готове почути їхнє дитинча... Але якщо дорослі відчувають, що самі не впораються з ситуацією, бажано звертатися до спеціаліста. Не чекати — переросте, зрозуміє, все минеться.

Ми боїмося не смерті, ми боїмося вмирання. Але вмирання починається з того моменту, коли ми зупиняємося, перестаємо розвиватися. Вам часто доводиться бачити людей, у яких, як у деяких дивних квітів, немає пахощів? У яких всередині порожнеча. І це страшніше від будь-якої смерті.

А бабуся моя в реанімації померла. Під час великого церковного свята. Вона не була християнкою, але я знаю, що це абсолютно не має значення. Є рівень, де немає жодних поділів. Де Він єдиний.

«У нас різний колір шкіри, — різні національності, а кров у всіх червона і серце болить однаково» (це цитата з мудрої книжки К.Антарової «Два життя»). Провести її прийшли старі бабці. Я була так вдячна цим 80—90-річним бабуням, які, попри спеку, тряслися в автобусі на цвинтар. І тут почалося — те, що в Індії називають «сансара». Ми вже готові були зайти до крематорію, вже виносили труну. Як раптом виявилося, що з чорного входу до залу внесли іншого небіжчика, підняли ліфтом і вже поставили в потрібне місце для прощання. Зал стали заповнювати численні родичі, чоловік 100, увійшли правити службу священики... Ми, вже стоячи біля входу, отетеріли. Я підійшла до «головного» і запитала: «Як це могло статися, адже ми вже півгодини чекаємо і все готово. Ви ж бачили, що вже почали виносити тіло». Відповідь була проста: «У нас чек. Ми займали раніше». — «Який чек?! — ми ж тут давно, ви подивіться на бабуньок, які тряслися в автобусі, сидять на спеці, їх усього п’ять. Ви ж знаєте, що це буде швидко». — «Дівчино, я вам сказав — у мене чек». А в очах, як у диснеївських мультиках, — по долару. А за очима — порожнеча, та, що страшніша від смерті. Поруч із ним стояв священик, у відповідь на мій погляд він опустив очі. І то дякувати Богу. Я не знала, плакати чи сваритися. Від безпорадності й вульгарності того, що відбувалося, перехопило дух. Цьому «ділку» мені залишалося тільки сказати: просто подивіться в очі цим бабцям і скажіть їм, що їм потрібно чекати ще годину. Він дивився крізь мене. Потім відійшов і почав матюкатися. Вперше в житті свербіли руки дати ляпаса. А тим, із ким прощалися, бабусі й не відомій мені душі, котру прийшли вшанувати, немає діла до людських розбірок. Вони не стоять у черзі до Бога. Вони не б’ються за місце в крематорії. Це справа живих. А в живих завжди є вибір. І ми не маємо права зупинятися у своєму русі, у своєму розвитку. Хоча б на спомин про них, хто пішов від нас.

І плачемо ми, якщо чесно, за собою. А «заплакані очі не можуть ясно бачити» (це теж слова з «Двох життів» К.Антарової). А ми зобов’язані ясно бачити. Адже якщо ми тут, нам ще потрібно розкрити багато в собі. Розкрити багато собою. Потрібно як мінімум розкрити свій потенціал. Усі свої грані. У традиції йоги є версія, що до кінця життя людина має розкрити мінімум 12 своїх граней — кожна з них, до речі, може стати професією... У кожного є завдання для своєї душі. У кожного свій шлях. У кожного свій вибір. У Ошо є чудова фраза: «Тіло — видима частина душі. Душа — невидима частина тіла. Наші пекло і рай постійно всередині нас: пекло — коли ми боїмося й зіщулюємося, рай — коли ми розслаблені і щасливі....», і реакція нашого тіла — підказка, що відбувається в нашій душі. А що примушує ваше тіло розслаблюватися, а душу — радіти?

Не біймося. Живімо. Будьмо щасливі. Що ви сьогодні святкуватимете?

Наш п’ятирічний син, як і всі сучасні діти, значно старший за свій біологічний вік, одного разу сказав, примусивши мене своїми словами затремтіти: «Мрія — це почуття, яке хочеться зробити справжнім...» Що вам хочеться зробити справжнім у своєму житті?