У прийми до Покрови

Сьогодні я зустрів свого давнього знайомого.

Після традиційного привітання він мені так само традиційно похвалився, що вони щойно провели дві чудові наради. Деталей знайомий не переповідав, але з усього було видно, що він задоволений.

Поки я слухав його розповіді про плани на найближчі дні, то усвідомив, що і 10 років тому, і 15, зустрічаючись із ним, я завжди чув про чудові дві наради, які він нині провів.

Найцікавіше те, що знайомий справді був потішений: попри втому, його сповнювало відчуття добре зробленої корисної справи. Він був абсолютно щирий, і це завжди мені в ньому імпонувало.

Коли ми з ним розпрощалися і я побажав йому успіхів, то мимоволі жартома визначив його для себе як "Дві наради". І це не була іронія, для мене це була характерна ознака, акцент, притаманна чоловікові особлива грань його натури. Щойно я здійснив таку смислову прив'язку, як згадав іншого свого товариша. За 15 років він об'їхав Америку, всю Європу, а востаннє хвалився, що був на Монблані. За інерцією, його я назвав "Монблан". До речі, такі інтуїтивні експромти бувають чи не найживучішими. Саме так починають довге життя семантичні меми, перетворюючись згодом на когнітивні, якщо здобудуть певний додатковий переносний смисл. До прикладу, "канівська четвірка" як сукупність чотирьох конкретних політиків перетворилася згодом на когнітивний мем, що став символом провалу.

Аби не поринати у глибокі політичні екскурси, я повернувся до "Монблану". На відміну від "Дві наради", він завжди був якийсь похнюплений, вічно йому чогось бракувало. Навіть розповідаючи про свою чергову мандрівку, він обов'язково будував сюжет навколо якогось ґанджу, чи то в країні перебування, чи то в Україні. Я переконаний, що наступного разу, зустрівши його після відвідин Кіліманджаро, взнаю щось нове саме про вади. Байдуже чого.

Я йшов і порівнював цих моїх знайомих. Обидва мені милі, спілкування з ними склало не найгіршу частину мого життя. Тому я прихильно робив оцінки. І мені здалося, що, попри екзотику й розмаїття сюжетів наших розмов, "Монблан" стоїть далі від формули щастя, ніж "Дві наради".

Я йшов додому і, згадуючи зустріч, зрозумів, що знання формули щастя - це ще не все. Дуже важливо при цьому, які вхідні дані ти в неї закладаєш. Найточніше рівняння дасть хибний результат, якщо початкові умови вибрано неправильно.

Коли у здобуту формулу щастя ми закладемо не спонтанні порядки світу, а нав'язані порядки людей, то не виключено, що отриманий результат не принесе нам ані радості, ані втіхи.

З такими думками я зайшов на базар. І раптом на вигляд прилавків у мені зринув історичний спогад. Свого часу імператор Діоклетіан встановив необмежену сенатом владу не тільки de facto, а й de jure . Та після довгих років правління, що їх історики називають поверненням "золотого віку", він добровільно зрікся влади й пішов на відпочинок. Коли ж, через певний час, сенатори запросили його знову обійняти пост імператора, Діоклетіан рішуче відмовив, сказавши: "Якби ви бачили, яка в мене виросла капуста, то ви б мені цього не пропонували".

Я йшов базаром через пропозиції помідорів, огірків, капусти, моркви та інших спонтанних порядків світу, які щедро дарувала осінь. Серед них я виразно помічав нав'язані порядки: ваги, цінники, гроші - та й думав: мабуть, Діоклетіан був собі таким римським "Дві наради", що нарешті знайшов формулу щастя і правдиві дані, які слід у неї закладати. Тож і отримав результат, що захоплює нащадків більше, ніж відновлений ним самим "золотий вік".

З цими роздумами я вийшов із базару і попрямував в осінній парк "вживати світу". Відповідників "Монблану" в римській історії я не шукав. Як каже мій знайомий фотограф, якщо ти не можеш знайти кадр у себе у дворі, то нічого брати камеру до рук.

Уже в самому парку біля басейну з потішними велетенськими качками на моторчиках, що дрейфували водою серед жовтого листя і хмар, я несподівано повернувся до давньої внутрішньої суперечки: "Мауглі" чи "Мцирі"? Вони обидва були молоді, їхні життя лише починалися, але один із них повертався у "світ людей", а другий намагався позбутися нав'язаних порядків саме такого світу. Тож хто з них правий? І чи, взагалі, можна ставити так питання?

Старша жіночка, в якої я підхопив сумки на виході з парку й переніс через дорогу, поволі наздогнала мене, забрала свої торбинки й мовила: "Господь із вами".

Тепер я йду додому і за інтонацією жіночки намагаюся розпізнати, чого ж стосувалися її слова: того, що я зробив, чи того, що я перед цим думав?

Це мене бентежить: "У слові буденнім є влада таємна", - так говорив вуйко Дезьо.

Тому я даю своїм полемікам спокій і йду у прийми до осені, до Покрови.