«Творці Локарно»

Локарно. Маленьке курортне містечко з населенням менш як 20 тисяч осіб у кантоні Тічино на півдні Швейцарії. Воно затишно розмістилося біля підніжжя Швейцарських Альп на північному березі озера Лаго-Маджоре. Середземноморський клімат і неповторна краса природи щороку приваблюють сюди тисячі туристів, з яких уже мало хто й згадає, що в 20-х роках минулого століття до Локарно була прикута увага всієї Європи. В 1925 році тут відбулася міжнародна конференція, за підсумками якої було підписано Локарнські угоди, що визначили післявоєнний статус кордонів європейських держав - вільних і мимовільних учасників недавньої бійні. Локарнські угоди розрядили напруженість у Європі, заспокійливо вплинули на настрої європейців. Сучасники оцінювали угоду як найвищу точку у відродженні Європи й вододіл між війною та миром. Ці угоди не вирішували всіх проблем, проте забезпечували період відносного спокою та стабільності, який міг бути використаний для створення більш ефективних механізмів гарантування безпеки не тільки в Європі, а й за її межами. «Творці Локарно» - міністри закордонних справ Великобританії Остін Чемберлен, Франції - Арістид Бріан і Німеччини - Густав Штреземан були удостоєні Нобелівської премії миру. Чемберлен - того ж таки 1925 року, «за свою роль у локарнських переговорах», Бріан і Штреземан - наступного, «за роль в укладанні Локарнського пакту і дружньому діалогу Франції й Німеччини після багатьох років недовіри».

Остін Чемберлен

Із трьох наших героїв лише Остін Чемберлен з раннього дитинства твердо знав, ким стане, коли виросте. І ось чому. Його батько Джозеф був одним із тих, кого називають self made man, тобто людиною, яка зробила себе сама. Здобувши середню освіту і не маючи можливості продовжити навчання, юнак певний час працював у конторі батька, лондонського промисловця середньої руки, але невдовзі перебрався до Бірмінгема, де став компаньйоном в одній із фірм. Справи йшли блискуче, однак темпераментному й марнославному молодику було тісно у фаб­ричній конторі. В Англії того часу єдиною сферою, котра дозволяла здійснити свої честолюбні наміри, стати «героєм і лідером», була політика. Він уперто працює над самоосвітою, заповнюючи прогалини у знаннях, розвиває ораторські навички, ретельно накопичує запас дотепів для майбутніх публічних виступів. Полегшити рух до визначеної мети міг би шлюб із дівчиною «з вищого світу», але Джозеф вважав, що подружжя має належати до одного кола. Його обраницею стає донька заможного унітарія Гаррієт Кенрік, з якою він і одружився у 25-річному віці. Гар­рієт народила йому доньку Беат­рису, а 16 жовтня 1863 р. - і сина Остіна. Але малюк з’явився на світ ціною життя своєї матері, - Гаррієт померла під час пологів. Овдові­лому Джозефу довелося взяти на себе всі клопоти про маленьких дітей. Без дружини будинок спорожнів, і 27-річного вдівця полонив смуток. У хронічну фазу він, на щастя, не перейшов, - надто динамічною була його натура.

1874 року Джозеф, що став на той час повноправним співвласником компанії, а не представником свого батька в ній, як було спочатку, вирішив продати частку Чем­берленів партнерам, аби жити на відсотки з капіталу й повністю віддатися політичній діяльності. Сі­мейство отримало кругленьку суму 600 тисяч фунтів стерлінгів. Їх поділили порівну між Джо­зефом та його братами. Кожен отримав 150 тисяч - гроші на ті часи дуже великі. Тепер підростаючому Остіну не загрожувала перспектива з 16 років працювати на батьківській фабриці. На нього чекав Кембридж.

Політична діяльність Джозефа Чемберлена спочатку не виходила за рамки муніципальних турбот Бірмінгема. Але, ввійшовши у смак, він зробив усе можливе, щоб пройти в палату общин на додаткових виборах 1876 року від Бірмінгема, де невдовзі став визнаним лідером лівого крила Лібе­ральної партії. Коли ж у 1880 році на чергових виборах ліберали здобули велику перемогу, Джозеф став міністром торгівлі в кабінеті Гладстона. Чи слід дивуватися, що й син не уявляв свого дорослого життя поза політикою? Вона привабила Остіна не тому, що він прагнув обстоювати якісь ідеї чи принципи. Просто так було заведено в його колі, так хотів батько, до якого син з дитячих літ ставився з обож­ненням та повагою.

«Дорослішаючи в колі, де високе місце посідали політичні інтереси, і смакуючи з дитячих років день, коли я стану членом палати громад, я рано увібрав і завжди зберігав глибоку повагу до її величних традицій», - писав Остін Чемберлен згодом.

З майбутнім парламентарієм, сином впливового міністра, охоче розмовляли батькові друзі, буваючи в нього вдома, відомі журналісти, лідер французьких радикалів Клемансо (під час відвідин Кембриджу), молоді люди, яким ще тільки належало гучно заявити про себе в політиці. Закінчивши навчання в Кембриджі, Остін у вересні 1885 року вирушає до Франції, де протягом дев’яти місяців удосконалює французьку мову, вивчає французькі літературу, мистецтво, французький стиль життя. У майбутньому все це знач­ною мірою сприяло його популярності в парламентських колах і серед провідних дипломатів Європи. Його першу промову в парламенті, куди Остіна було обрано 1892 року від Іст-Вустершира, сприйняли дуже добре. Гладстон писав королеві, що Остін «показав себе людиною, на яку є всі підстави покладати високі політичні надії». Прем’єр-міністр не забув похвалити цю промову і в парламенті, адресуючи вітання Джозефу. Чемберлен-старший був зворушений.

До 40 років Остін зробив чудову політичну кар’єру й опинився на авансцені політичного життя Об’єднаного Королівства. Він ніколи не був підприємцем, як його батько, і йому не доводилося пробивати собі шлях, роз­штовхуючи конкурентів, він усе отримав у готовому вигляді - забезпечене життя, закриту школу, Кембридж, парламентський мандат і навіть міністерський портфель. Парадоксально, але саме тому Остіну Чемберлену була властива надмірна скромність, яку багато хто вважав невпевненістю в собі. Ні, про власну персону він був досить високої думки, але побоювався, що його вважатимуть «занадто наполегливим або недостатньо скрупульозно коректним і лояльним у всіх особистих стосунках». Це був справжній джентльмен, який кішку називає кішкою навіть тоді, коли падає, випадково об неї спіткнувшись. Помилялися ті, хто вважав його боязким і нерішучим. Коли було потрібно, Остін виявляв напористість у досягненні бажаного. Так, вирушивши в 1906 році на відпочинок в Алжир разом зі своїм другом по Кембриджу, членом парламенту Л.Гаррісом, Остін зустрів дівчину, про яку негайно і безапеляційно заявив: «Ось дівчина, з якою я маю намір одружитися!» І заручини відбулися вже через десять днів після знайомства. Айві Дандас була дочкою полковника, і вся її рідня складалася з офіцерів, англіканських священиків та членів їхніх родин. Через рік по весіллі в них народилася перша дитина.

У політиці до самої смерті батька Остін ішов за ним слід у слід, незважаючи на всі круті повороти в кар’єрі. Це набувало вкрай наївних проявів: як і батько, він носив монокль та незмінну орхідею в петлиці - на превелику радість карикатуристів, які заробляли на сатиричних зображеннях Джозефа Чемберлена, а завдяки його сину подвоїли свої доходи. Але, невпинно нагромаджуючи досвід публічних виступів, беручи участь у підготовці промов Джозефа, Остін уперто готувався до самостійної політичної ролі. Невдовзі після обрання в палату общин він обійняв посаду молодшого секретаря ліберально-юніоністської фракції, через три роки став лордом адміралтейства, 1900 року - фінансовим секретарем казначейства. Потім були посади міністра пошти, канцлера казначейства - міністра у справах Індії. З 1924 року Остін Чемберлен - міністр закордонних справ у кабінеті Стенлі Болдуїна.

Прагненням убезпечити Захід і об’єднати капіталістичні країни проти «більшовицької загрози», яка йде від Радянської Росії, пояснюється поступова зміна позиції Остіна Чемберлена стосовно Німеччини.

На конференції в Локарно Чемберлен - центральна постать. Він головує на першому засіданні, проводить конфіденційні розмови із Бріаном і Штреземаном. Так сталося, що дні народження Остіна й Айві Чемберлен збіглися з часом конференції. День народження Айві 10 жовтня відзначали на яхті, де, на запрошення Арістида Бріана, були присутні глави всіх делегацій. Тут у неофіційній обстановці досить легко вдалося досягти остаточних домовленостей. А 16 жовт­ня, у день народження Остіна, пакти, укладені в Локарно, було парафовано. «Я прожив такі дні і святкував такий день народження, - згадував Чемберлен по тому, - яких нікому не дано пережити двічі... Ніхто з нас, хто був там, ніколи не забуде їх». До кінця днів він згадував події, пов’язані з підготовкою і проведенням конференції в Локарно, як найкраще, що йому вдалося зробити в житті.

Чемберлен славився теплотою й товариськістю, за що його палко любили численні друзі. Помер він у Лондоні 16 березня 1937 року.

Арістид Бріан

1862 року в Нанті (Бретань) у родині власника готелю пана Бріана народився син, якого при хрещенні назвали Арістидом. Коли хлопчик підріс, його віддали в школу сусіднього містечка Сен-Назер, а по її закінченні - у Нантський ліцей, де тоді служив відомий письменник-фантаст Жуль Верн. Маючи живий розум, чудову пам’ять і добре підвішений язик, що згодом трансформувалося у справжній ораторський талант, легковажний студент не хапав зірок з неба, оскільки вділяв навчанню значно менше уваги, ніж грі в карти й гулянкам у веселій компанії. Диплом він усе-таки отримав і відкрив юридичну практику в рідному місті, де також видавав власну газету. Зрештою, інтерес до журналістики й політики став переважати над юриспруденцією. Бріан вступає в Соціалістичну партію, стає на платформу тред-юніонізму й ратує за рішучі дії, вважаючи, що загальний страйк - найкращий засіб у досягненні цілей пролетаріату. 1894 року робочий з’їзд у Нанті схвалив його пропозицію про загальний страйк, і Бріана обирають генеральним секретарем Соцпар­тії. Відтоді він остаточно розпрощався з юридичною практикою й повністю віддається політиці.

У палаті депутатів, куди його було обрано в 1902 році, Бріан невдовзі здобуває славу неабиякого оратора, домагається закону про відокремлення церкви від держави, а в березні 1906 року стає міністром народної освіти і культури в центристському уряді Жана Марі Сарр’яна, втілюючи в життя закони, які обстоював у парламенті. Правда, заради цього довелося залишити Соціалістичну партію, яка виступала проти співпраці з Сарр’яном, оскільки був упевнений, що взаємодія з іншими партіями дасть більше користі, ніж безкомпромісність, яку проявляють соціалісти в очікуванні того часу, коли в парламенті за ними буде більшість.

Слід зазначити, що в Третій республіці, в результаті складних ігор, які вели різні політичні угруповання, домагаючись втілення в життя своїх програм, уряди були недовговічними й часто безсилими. У цій обстановці нестабільності Бріан понад два десятиліття обіймав високі посади в різних кабінетах. Так, уже в жовтні 1906 року уряд Сарр’яна йде у відставку, а на зміну йому приходить уряд Жоржа Клемансо, в якому Арістид Бріан зберігає свою посаду, додавши до неї через два роки ще й портфель міністра юстиції. Коли ж у липні 1909 року впав і цей уряд, Бріан змінив Клемансо на посаді прем’єра.

Зіштовхнувшись із кризою в жовтні 1910 року, недавній полум’яний соціаліст остаточно пориває з соціалістичною ідеєю. Він допускав страйк у принципі, але коли його оголосили залізничники, особлива роль залізничного транспорту в національній економіці штовхнула його на рішучі дії: залізничників послали на військову службу, а їхніх лідерів заарештували. (Чи не Бріана мав на увазі Вінстон Черчілль, коли казав: «Той, хто не був соціалістом у 20 років, - не має серця. Той, хто залишився ним у 40 років, - не має розуму»?) Заворушення, які ви­ник­ли після цього, стали причиною відставки в лютому 1911 року Бріана з поста прем’єр-міністра.

Але вже в січні наступного року Бріан стає міністром юстиції в кабінеті Раймона Пуанкаре, а через рік, коли того обирають президентом, знову очолює уряд. Усього ж за свою політичну кар’єру він 11 разів обіймав посаду прем’єр-міністра і 25 - міністерські посади в різних урядах, із яких 14 разів - міністра закордонних справ.

Арістид Бріан не приховував свого незадоволення Версальським договором 1919 року, який офіційно завершив Першу світову війну, вважаючи виконання його умов непосильним для переможеної Німеччини, а отже, і сам договір - нездатним принести стійкий мир. Тому, коли в лютому 1925 ро­ку міністр закордонних справ Німеч­чини Густав Штреземан надіслав французькому урядові ноту з пропозицією укласти спільний договір про ненапад між Фран­цією, Великобританією та Німеч­чиною, що гарантував би франко-німецький кордон, Бріан, який очолював тоді зовнішньополітичне відомство Франції, поставився до цього прихильно. Він справедливо вважав, що такий пакт не суперечитиме цілям французької зовнішньої політики і, більше того, може залучити Великобританію до оборони Франції, а також переконати США стати гарантом французької безпеки. Бріан розпочинає переговори зі Штреземаном та їхнім британсь­ким колегою Остіном Чемберле­ном, утягуючи в них і представників інших колишніх противників Німеччини.

Результати цих переговорів і були втілені в локарнські угоди, які увійшли в історію під назвою Локарнського пакту. Для Франції особливо важливими були положення про демілітаризацію Рейнсь­кої області, про військову допомогу Франції, Польщі та Чехословаччині у разі нападу на ці країни, міжнародні гарантії непорушності післявоєнного франко-німецького кордону, про зобов’язання Велико­британії надавати Франції військову допомогу на випадок німецької агресії. На батьківщині Арістида Бріана угоди зустріли дуже схвально, що дало йому чималий політичний капітал. До речі, фінансового капіталу за своє довге політичне життя Бріан так і не нажив. Коли постало питання про переведення на його банківський рахунок великої суми, яка належала нобелівському лауреатові, такого рахунку в 11-разового прем’єра і 25-разового міністра не виявилося. Зате він знову посів чільне місце в політичному житті, сприяючи післявоєнному відновленню Європи.

Незважаючи на престиж нобелівського лауреата, на кінець 20-х років його вплив поступово пішов на спад. Меморандум 1930 року про Сполучені Штати Європи, написаний Бріаном і надісланий ним 26 державам, всерйоз не розглядали ні уряди країн-адресатів, ні Ліга Націй. Президентські вибори у травні 1931 року він програв, а менш ніж через рік, 7 березня 1932 року, Арістид Бріан помер у Парижі.

Густав Штреземан

Коли в родині успішного берлінського трактирника і власника готелю Ернста Штреземана в 1878 році народився хлопчик, батько був на сьомому небі від щастя. Річ у тому, що дружина Матильда народила йому вже чотирьох дочок, а він так чекав спадкоємця, якому на старості можна було б передати батьківську справу. Ернст відразу заприсягся, що його син, на відміну від дочок, отримає освіту. Коли хлопчик підріс, його віддали в гімназію Андреаса, де він навчався дуже старанно. Свою освіту Густав продовжив у Берлінському університеті. Там він, окрім політичної економії, вивчав літературу й історію, але докторська ди­сертація, яку Густав захистив
1902 року, була присвячена активному наступу великих корпорацій на дрібну торгівлю пляшковим пивом у Берліні.

Отримавши докторський ступінь, Густав Штреземан з головою занурюється в діловий світ, працюючи спочатку помічником керуючого в Асоціації німецьких виробників шоколаду, а через рік переходить на управлінську роботу у відділення Союзу підприємців. Виявивши незвичайні організаторські здібності і талант переконувати, Густав усього за два роки збільшив кількість членів Союзу зі
180 до однієї тисячі.

Політичні погляди Густава Штреземана на той час нічим не відрізнялися від поглядів переважної більшості його сучасників з прусського дрібнобуржуазного середовища. Він не сумнівався в культурній і військовій перевазі Німеччини, був відданий ідеалам німецького націоналізму й монархії.

Переконавшись, що між комерцією й політикою є прямий зв’язок, Штреземан виставляє свою кандидатуру на виборах у Дрезденський муніципалітет і перемагає. Того ж 1906 року він одружується з донькою берлінського промисловця Кеті Клеєфельд, яка згодом народила йому двох синів.

Через рік Штреземан стає депутатом рейхстагу від Національно-ліберальної партії і директором Союзу саксонських промисловців. Одночасно він редагує газету «Саксонська промисловість».

Його просування в середовищі членів Національно-лібе­ральної партії було стрімким. З початком Першої світової війни Густав Штреземан, звільнений від військової служби через хворе серце, стає помітним парламентським діячем, обстоюючи необмежену підводну війну й ухвалюючи активну участь у поваленні уряду канцлера Теобальда фон Бетман-Гольвега, якого вважав неефективним лідером. Із 1917 року Штреземан очолює свою партію. Він, як і раніше, прихильник рішучих дій, але висловлюється перед колегами з парламенту в тому сенсі, що Німеччина не повинна відмовлятися від миру на прийнятних для неї умовах.

Коли в листопаді 1918 року німецький уряд змушений був почати розмови про перемир’я, у зв’язку з чим кайзер Вільгельм ІІ зрікся престолу, Штреземан та інші німецькі політики зібралися у Веймарі для оформлення конституції нової Німеччини. Через рік Штреземана переобирають у рейхстаг Веймарської республіки, а 1923 року, після трирічного перебування на чолі опозиції, він стає канцлером Німеччини. На цій високій посаді Густав Штреземан не пробув і чотирьох місяців, але й за такий короткий термін устиг вжити жорстких заходів проти комуністичної революції в Саксонії, відновити порядок після фашистського путчу в Баварії, провести низку заходів у справі зміцнення національної валюти. Однак рішучих дій у Саксонії виявилося досить для того, щоб стривожені соціал-демократи вийшли з коаліції, і ось уже Штреземана на посаді канцлера змінює В.Маркс, призначаючи свого попередника міністром закордонних справ. Чи міг тоді зміщений канцлер припустити, що ця посада стане для нього довічною?

Опинившись у новій для себе іпостасі, Штреземан переглянув свої колишні переконання. У політиці з позицій сили він розчарувався, а на зміну колишнім поглядам прийшло усвідомлення того, що тільки за умови поліпшення відносин із сусідами Німеччина зможе відновити економіку і пом’якшити суворі умови Версальського договору, відповідно до якого мусила виплатити вчорашнім противникам репарації на суму 35,5 млрд. доларів. Такий борг був непідйомною ношею, і в 1923 році виплату платежів Німеччина припинила в односторонньому порядку. У відповідь Франція ввела свої війська в Рур - серце німецької економіки. Наступного року союзники зустрілися в Лондоні для перегляду питання про репарації. Пропозиції міжнародної комісії оголосив Чарльз Дауес. Штреземан, який представляв Німеччину, вів переговори про виведення союзницьких військ із Руру й перегляд боргу. Ці заходи дозволили Німеччині отримати позики США, прискоривши з їхньою допомогою відновлення своєї економіки.

Завдяки планові Дауеса було створено атмосферу доброї волі, і 1925 року Густав Штреземан послав французькому уряду ту саму ноту, яка стала предтечею локарнських угод. Повернувшись із Локарно до Берліна, Штреземан зумів заспокоїти внутрішню опозицію запевненням, що пакт не означає визнання спірних кордонів Німеччини, але захищає її від збройної агресії.

Свою промову на церемонії вручення Нобелівської премії ми­ру Штреземан назвав «Нова Ні­меччина». У ній він запитував, «чи заслуговує розвиток Німеччи­ни останніх років нагороди, яку присуджують за мирну політику». На його думку, «на це запитання відповідає сама суть німецької політики умиротворення». Вона знайш­­ла своє відображення в Локарнському пакті та інших угодах. «Ми належимо до покоління, яке перетворює пітьму на світло, - сказав лауреат, цитуючи Ґете. - Хай ці слова будуть справедливими в наші дні».

Після Локарно Штреземан ще продовжував працювати, незважаючи на слабке здоров’я, дожив до підписання «плану Юнга» (що передбачав скорочення репараційних платежів удвічі і встановлював дату евакуації з Рейнської області), але не дочекався чинності цього договору, померши 3 жовтня 1929 року.

Європа після Локарно

Результати локарнської конференції задовольнили далеко не всіх. Негативною була реакція Ра­дянського Союзу, що претендував на статус великої держави, але вкот­ре був відсторонений від розв’я­зання важливої європейської проблеми. Сталінське керівництво бентежив, зокрема, майбутній вступ Німеччини до Ліги Націй, після чо­го Радянський Союз залишався б єдиною великою державою, котра не входить до міжнародної організації. Тим часом Німеч­чина, що не мала ілюзій з приводу примирення з Францією, не хотіла псувати відносини з СРСР, партнерство з яким могло б допомогти в боротьбі за перегляд Версальського договору. Тому під час обговорення питання про прийом Німеччини до Ліги Націй німецька делегація відмовилася від автоматичної участі в можливих заходах Ліги проти держави, визнаної агресором, посилаючись на своє становище як фактично неозброєної держави. Незважаючи на критику такої позиції, країни Ліги погодилися з німецьким трактуванням зобов’язань про участь у санкціях. Здобувши такий «бонус», німецька дипломатія отримала можливість розвивати свою антиверсальську лінію.

Не покладалася на підтримку союзників у німецькому питанні і Франція. Французька дипломатія продовжувала створювати систему alliances des revers (тилові союзи) - союзи з країнами «у тилу» ймовірного противника. Та й континентальна стратегія Лондона базувалася на відмові від вступу до постійних союзів. Одночасно британська дипломатія активно створювала блоки, здатні послабити її суперників. А саме тоді загострилося суперництво Британії і Франції у Середземномор’ї. В це суперництво свою лепту вносила фашистська Італія, відверто заявляючи про свою незгоду зі статус-кво в цьому регіоні.

Однак слід пам’ятати, що сере­ди­на 20-х років минулого століття характеризувалася взаємодією двох важливих тенденцій. Першу сформулював майбутній президент Че­хо­словаччини Едуард Бенеш: вона була пов’язана із чітким дотриманням післявоєнних договорів, у процесі виконання яких мала зникнути ворожнеча між європейськими народами. Друга, яка прагнула до тієї ж самої мети, наполягала на використанні принципово інших інструментів. Тоді як прихильники першої наполягали на повільному розвитку процесу, послідовники другої хотіли швидше покласти край спадку війни й забути про нього. Вони пропонували розпочати співробітництво між усіма країнами, не поділяючи їх на переможців та переможених, і негайно розпочати роззброєння. У рамках другої тенденції й розвинувся європейсь­кий пацифізм як закономірна реакція інтелекту на жахіття війни і прагнення уникнути її повторення.

Особливо велике значення мали два важливих постулати пацифізму. Перший полягає в негайній відмові від війни як способу вирішення міжнародних спорів. Другий, вужчого, європеїстського змісту, полягав у визнанні внутрішньої культурної спорідненості всіх народів Європи як передумови для її політичної єдності. Пацифісти вважали, що європейці воюють одні з одними з причини неусвідомлення своєї внутрішньої спорідненості. Відповідно, пропонувалося подолати «окремість» європейських народів, поставивши загальноєвропейське начало кожного з них вище устремлінь окремих держав та урядів. У єднанні на цих засадах пацифісти бачили спосіб викорінення війн.

Локарнські домовленості стали вищим досягненням творців версальського порядку, які вперше показали свою здатність не тільки диктувати умови з позиції силової переваги, а й брати до уваги інте­реси слабкої сторони, а також об’єк­тивні потреби всього світового співтовариства. Локарнські компроміси теоретично могли стати моделлю для впорядкування міжнародних відносин як у Європі, так і в усьому світі. На жаль, цього не сталося з тієї причини, що, як сказав один із «творців Локар­но», Арістид Бріан, «богиня миру - вимоглива коханка, вимогливіша, ніж богиня війни».