ЦЕ НЕ НАША ВІЙНА

Поряд зі мною в тролейбусі голосно розмовляли двоє. Спершу чувся голос обурений, з нотками образи — про малу зарплату, про те, що син повернувся з армії, а роботи знайти не може, стоїть на базарі, домерзає. Його перебив густий майже речитатив з гортанним грузинським акцентом. Він говорив про те, що в Хмельницькому життя йому здається майже райським — після холодного Тбілісі з водою за графіком, з маминою пенсією в десять доларів і неможливістю хоч десь заробляти пристойну зарплату. Він згадав, що його 16-річного племінника просто розстріляли дорогою зі школи, і винних досі не знайшли — та ніхто й не шукав. І з якоюсь безнадійною тугою він сказав про те, що в Грузії все більше й більше людей у військових мундирах, причому різних армій, а краще від того в країні не стає. «Ви не розумієте свого щастя, — повторив грузин кілька разів. — Ви не воюєте, в Україні мир. Ви не уявляєте, яке це благо».

Тролейбус минув пам’ятник, відкритий минулої осені. Як не дивно для нашої мирної країни, пам’ятник цей — військовим. Офіційно — всім тим, що загинули в локальних конфліктах. Пам’ятник несподіваний: гігантська рука невидимого й могутнього Когось переставляє по шахівниці-планеті маленьку фігурку солдата — як пішака. Нестандартне рішення найвідоміших у Хмельницькому скульпторів, батька й сина Мазурів (Микола Іванович — заслужений художник України, Богдан Миколайович — викладач Київської академії мистецтв, лауреат Малої Шевченківської премії) цілком відповідає філософському розумінню війни як антинародної дії і антилюдського явища. «Помиляються правителі — страждає народ», — по-Вергілієвому пророче попереджає напис на камені. Пам’ятник не оспівує і не опоетизовує ні війну, ні пам’ять про неї. Він просто і зримо демонструє її суть.

Коли ця скульптура з’явилась у нашому місті, розчулені таким глибоким трактуванням війни ЗМІ розлого пояснювали хмельничанам гуманізм і миролюбність задуму, оптимістично висловлюючи надію, що це останнє в нас монументальне втілення людини зі зброєю в руках. Проте ще до спорудження людський поголос охрестив монумент пам’ятником афганцям, а вже урочисте відкриття цю назву закріпило остаточно, цілком перетворившись в дуже радянський по суті сценарій афганських спогадів, реквіємів і відповідних слів. І вже в лютому нинішнього року в день чергової річниці виведення радянських військ з Афганістану потяглися до скульптури з вінками в руках не стільки неофіційні, скільки цілком офіційні делегації, і залунали до болю традиційні заклики пам’ятати... не забувати... шанувати... І не в одному ж Хмельницькому — скрізь по Україні — офіційно і всенародно.

Звичайно, варто — чом би й ні — пам’ятати всі ті локальні війни, в яких брали участь і гинули радянські «воїни-інтернаціоналісти», серед яких були і українські хлопці. Бо це не лише їхній біль і частина їхньої біографії. Це — і частина історії України. Її радянського періоду. І це не завадило б знати, осмислити й проаналізувати — аби не повторювати й уникати. Але цим подіям давно місце лише в підручниках, а ми ще й досі тешемо мармур і плавимо бронзу, воздвигаючи монументальні споруди на наших вулицях і майданах чужим війнам і чужій історії — неіснуючої вже дванадцять років країни. (Ви уявляєте відкриття в більшовицькій Росії у 1927-му, до прикладу, пам’ятника жертвам Першої світової? І я кажу — фантастика; жодного прецеденту, в кожному разі, історія не зберегла).

І так само, як півтора десятка літ тому, ми далекі від об’єктивних оцінок і безстороннього аналізу всіх воєн, у яких брав участь СРСР, для української історії. Навіть слова «воїни-інтернаціоналісти» не беремо в лапки, цілком забуваючи про те, що, з точки зору історичної правди, насправді в інших країнах і материках радянські вояки були коли окупантами, а коли й агресорами — хоч на чийому боці воювали. А війна в Афганістані однозначно була для СРСР брудною війною, як для США — війна у В’єтнамі. Правда, в Штатах теж є меморіал з прізвищами всіх тих, хто загинув у В’єтнамі. Проте, здається, єдиний у країні. І не для увічнення пам’яті, хоч американці вміють ушановувати кожного співвітчизника, що загинув на полі бою. А — для нагадування про марні жертви і про те, що війна може бути національною ганьбою. Щоправда, в деяких американських політиків теж на диво коротка пам’ять. Зате вона є у народу, який нині проводить багатотисячні маніфестації проти війни з Іраком.

Ми ж і досі в полоні оспівування, поетизації і романтизації воєнної теми. Ми так і не відійшли від сліпого бездумного наслідування. «Ви що, — доводили нечисленним опонентам прибічники спорудження останнього хмельницького монумента, — у нас чи не єдиний обласний центр в Україні, де немає пам’ятника афганцям». Хоч в області вже були меморіал в Ізяславі, пам’ятник у Кам’янці-Подільському, пам’ятні стели в кількох райцентрах. Невже треба — в кожному місті й селі? Може, й по кілька, як пам’ятних знаків на честь Великої Вітчизняної? При всій повазі до людей, які майже шість десятиліть тому перемогли фашизм, хіба можна вважати нормальним те, що з кожним повоєнним десятиліттям наше місто (і не одне ж воно), як частоколом, усе більше оточувалося пам’ятниками цій війні — переможцям і жертвам, мертвим і живим? І в той же час скільки її учасників усі ці довгі десятиліття так і живуть без нормальних людських умов — тобто чи без газу в селах, чи без добротного житла в містах, чи без надійного телефонного зв’язку і в селах, і в містах? Може, енергію, кошти і сили все ж треба було витрачати на створення цих умов, а не на спорудження пам’ятників?!

Усе пишніше з кожним роком відзначається День Перемоги, і щепляться на його немолодий уже стовбур інші, іноді досить алогічні для всенародного відзначення, дати: день початку війни (саме Великої Вітчизняної, а не Другої світової), День партизанської слави, дні визволення сіл, міст і областей, День пам’яті в’язнів фашистських концтаборів (щось-таки, либонь, пропустила, — вибачте). І все б нічого, коли б не стояли і нині колишні остарбайтери за нікчемною компенсацією за виснажливий рабський труд на загарбників під час війни і коли б через 60 літ після перемоги не здавалася ця компенсація від переможених справжнім багатством для більшості переможців. Хоч і це можна було б якось виправдати, якби вже правнуки переможців не змушені були знов наймитувати на правнуків переможених — без війни і майже добровільно, бо ж, мабуть, не можна вважати примусом неможливість гідно жити в країні, яка й досі в ритуальні дні лупить в переможні барабани?!

23 лютого ні з того ні з сього, а просто за прикладом Росії реанімоване з Дня Радянської армії у День захисника Вітчизни. Якої Вітчизни? Де «адрес — не дом и не улица, а просто — Советский Союз»? А хто це уточнює? Святкуємо та й годі. Святкуємо фактично без жодного приводу, силоміць убиваючи в юні голови неіснуючі факти й безпідставні дати, іноді не те що нейтральні — ворожі до нинішньої держави. Бо хіба можна вважати благом для України громадянську війну 20-х років ХХ століття, яка на її території розтягнулася на десятиліття кривавих протистоянь та репресій і фактично не закінчилася й досі? Адже найстрашніший її наслідок — розчахнута свідомість нації, що донині ділить світ на «наших» і «ненаших». Невже треба для усвідомлення цього інших аргументів, крім того, що це свято легко зникло із свідомості й побуту молоді (в кожному разі, в нашому краї) протягом кількох перших же років незалежності? Звичайно, якщо його тримати на транквілізаторах і штучно запліднювати ним календар визначних дат, то воно ще проіснує не один рік. Але — для чого, заради якої вищої мети?

Хіба що — для чергового відродження міфу про просто-таки сіамську єдність трьох братніх слов’янських народів, що знову впихається у наше життя, щоправда, вже не стільки військово-політичним, скільки економічним тиском. Він кокетливо прикривається безжурною мішурою спільних свят, усе голоснішими вимогами другої державної чи хоча б «офіційної» мови, тотальною інформаційною окупацією цією другою всього нашого національного простору і нестримною навалою російської шоу-індустрії, котра проникає в усі пори і шпарки, вичавлюючи звідти все українське — і за формою, і за змістом. І ми приймаємо, платимо й аплодуємо — чужим пісням і чужим героям. Бо не наповнені донині душі українців тим, без чого не буває ні вільної особистості, ні незалежної держави — гідністю й патріотизмом.

Ми начисто забуваємо, що вже досить довго живемо в новій країні, якій потрібні і героїзм, і мужність у значно важчій, бо мирній, боротьбі за гідне місце цієї країни під сонцем і за гідне життя у ній усіх без винятку. Не тому, що вони ветерани, депутати, делегати чи діти їх дітей і члени їх сімей, а просто тому, що вони — громадяни проголошеної демократичною і правовою держави Україна. Яка, між іншим, з перших днів заявила про свою миролюбність і нейтралітет.

Однак, незважаючи на скорочення військових частин, на вулицях наших міст різко зросла кількість людей у мундирах. Погони одягли прокурори, податківці, митники, залізничники, еменесівці і навіть лісники. Від мундирів на вулицях синьо, а силовики все нарікають на кадровий голод. Усі ці служби стоять «на довольствії» у народу, тобто фінансуються з бюджету, який, як відомо, наповнюється тими, хто щось виробляє. Але вчитайтесь уважніше у святкові реляції фіскальних і правоохоронних установ, і ви переконаєтесь, що насправді бюджет наповнюється саме ними, бо кожна з них «зберегла і заощадила» для народу десятикратно більше коштів, ніж витрачає держава на їх утримання. Колись так і сказав Головний Податківець: «Ми наповнюємо ваш бюджет!» Дивно, чому ніхто досі не сплюсував ці переможні цифри: хай би, в порядку експерименту, на цю гігантську суму прожили хоча б найактивніші бюджетні «донори», хай би пожирували.

І з цих би грубих грошей хай би виділялися кошти на численні святкування і відзначення днів усіх родів військ, декотрі з яких уже й зосталися лише в календарях (певне, військова хитрість: хоч числом налякати), нові монументи і квіти до них, погони й лампаси на з голочки мундирах (ні, либонь, не про військову хитрість клопіт, а про все нові генеральські посади). А з не вельми потужних струмочків справді заробленої копійки давно б час ретельно і без зайвого галасу будувати державу неагресивну, заможну і спрямовану не на екстенсивне розширення за рахунок чужих земель, а на інтенсивне облаштування себе самої. Бо для цього в нас зараз дуже навіть підходящий час — мир у країні, коли все, образно кажучи, здобувається не кров’ю, а потом. Адже розширюють плечі не погони і випрямляє спину не мундир, а — почуття власної гідності і впевненості в собі, яке виростає лише з власної — своєї і країни, у якій живеш, — економічної незалежності. І ще — почуття гордості за свою Вітчизну, яке народжується тільки з наших власних перемог, зокрема — і над собою.