ЦЕ — ВОЛЬВАЧ!

Бичи человечества — пошлость, одиночество и тягость жизнью — минуют молодую душу творящего. Откройте пути благословения.

Микола Реріх. 1924 рік

Люблю високих: діди і дядь-
ки у мене були високі, розумні, вродливі. Всі загинули на війнах або померли від ран.

Цей хлопець — теж високий. Високий, молодий і вродливий. Врода тяжка, надійна, сувора: широкі плечі, мов у гладіатора, велика й чубата голова, як у Григора — волосся стовбурчиться, мов у лева на загривку, стирчить наструнено, непокірно, зухвало. Нижня щелепа — важкувата, випнута, а підборіддя — несподівано м’яко окреслене, мов по лекалу, і ямочка посередині ще більше пом’якшує його, і все довгобразе обличчя, теж важке і ніби аж завелике, через неї здається невловимо лагідним, майже дитячим. Високе і чисте чоло, рівні, стрільчасті, трохи вигнуті на кінчиках біля перенісся брови, як у мого діда Микити на останній груповій фотографії 1910 року, та особливо від уважного, прискіпливого і водночас приязного погляду віє чимось рідним, упізнаним, своїм, українським. Так, саме українським — отим далеким-далеким, що губиться у глибинах кожного із нас, ніби й забувається за клопотами, негараздами й приниженнями, та вже як озветься (найчастіше в горі, образі або великому успіхові), то одразу ж стрепенеться серце від усвідомлення, що предки наші були козаками, гетьманами, полковниками, трясли Кафою, Оттоманською імперією, «Трапезундом і Царградом галушки варили». Лицарями були, пся крев, і проти королівської Польщі! Були та загули, але серця наші стрепенуться од цієї згадки, і ми ніби повищаємо і собі від гордості, від суму та печалі за тим, що не вернеться вже ніколи, поки світу й сонця. Але здійметься і не погасне усвідомлення великої сили нашого народу, що задрімала колись, заколисана, приспана, ошукана чи й подавлена, та дрімає чомусь і досі.

Ото тільки коли побачиш отаких своїх єдиновірців-єдинодумців, високих духовно й тілесно, мимоволі радієш: аж он ми які! Ні Парижі, ні Лондони, ні Монмартри та Єлисейські Поля нам ніпочім! І якби ми, отакі, як Вольвач і Кремінь, пройшли по цих всесвітньо відомих вулицях, або ще більшим гуртом високих, чубатих, смагляво вродливих легенів, усі найвишуканіші та найкокетливіші європейські красуні зупинилися б, оглянулися вслід і спитали б здивовано, а може, і вражено:

— Хто це такі?

— Українці, — сказало б їм Небо, що знає все, бачить все і все розуміє.

— Боже, які шляхетні й вродливі! — сплеснули б в долоні оті дівчата із забутого роману Марселя Пруста «Под сенью девушек в цвету» і довго дивилися б услід.

А може, й пішли б за ними назирці по Монмартру, по Єлисейських Полях, яких я ніколи не бачив і вже, мабуть, не побачу. А може, по площі Святого Марка у Римі, повз собор святого Петра з розписаною Мікеланджело Сикстинською капелою, про яку ми всі мріємо з дитинства. Або по Бродвею, Уолл-стриту чи П’ятій авеню у Нью-Йорку, по якій довелося погуляти у грудні 1969 року...

— Пан Сизоненко? — схиляється зі своєї висоти на високому ґанку перед розчиненими дверима особняка братів-генералів Ігнатьєвих, і в карих іскристих очах — настороженість, ніяковість, притлумлена гордовитість, що ховається за цікавістю, ніби грається в «дир-дира».

— Не пан! Ніколи паном не був і не буду. І вам не раджу.

Різко випростовується, ніби вищає на очах — погляд строгішає і стає чужим. Тепер я бачу його зблизька у всій величавій вроді — високого, елегантного, стрункого, з випнутими грудьми, ґречно розгорнутими плечима, підтягнутого, навіть худорлявого. Чорний костюм, чорна, як ніч, сорочка, застебнута на всі ґудзики, чорні черевики — щонайменше сорок четвертого, а то і сорок п’ятого розміру, чорні брови, чорне цупке й наїжачене волосся. Трохи примружені очі насторожені, а губи ледь тремтять — тверді, непокірні губи, теж як у Григора. Тремтять, нерішуче і нехотя зламуючись у скупу усмішку. Здивування в очах більшає, а погляд м’якшає. Він знову трохи схиляється, ніби перепрошує за свій високий зріст:

— Дозвольте подарувати вам мою книжку, — і, вловивши у моєму погляді запитання, знову гордовито випростується, трохи навіть випинає груди.

«Отак, хлопче! Отак! Тільки так і не інакше!» — думаю собі.

— Я — Павло Вольвач! — рекомендується з достоїнством. Гордовито.

«Он ти який!» — озивається в серці, і мені хочеться обняти його, бо він у цю хвилину нагадує мені Петра і Віктора Митрофановичів — моїх дядьків-соколів, що загинули на війні: Петро — під Виборгом 2 березня 1940 року, за два дні до замирення з фінами, а Віктор — 18 січня 1945-го, під Кенігсбергом, другого ж дня по прибутті на фронт.

Як далеко ті місця, як далеко ті смерті! І якими молодими та вродливими гинули носії прізвища, представники нашого роду, нашої крові, а ніби наблизилися і стали поруч у цю хвилину з цим молодим хлопцем та зі мною. Бо він раптом так яскраво, так виразно нагадав мені їх!

— Я читав вашу книжку. Мені спеціально привозив її з автографом Миколі Руденку аж у Кончу-Озерну Юлій Шелест, захоплений вашою поезією. Вашими настроями.

— Хто-хто? — зсуває брови до перенісся.

— Літредактор «Вечірнього Києва». Разом з ним та Миколою Цівірком захищали Шевченка від пасквілянтів та оббріхувачів.

— Чував, — опускає чубату голову і зирить спідлоба, насторожено скошує очі — жде.

Ми завжди чекаємо відгуку на вистраждану працю.

— Дев’яносто восьмий — щасливий для мене рік: відкрив для себе двох справжніх поетів — Креміня й Вольвача!

Не пам’ятаю, коли таке й траплялося. З часів Малишка ніхто мене так не захоплював. Ну хіба що Ліна Костенко, Симоненко, Вінграновський та Борис Олійник. Та коли це було?

Підводить голову, знову випростується, дивиться ревниво чи докірливо:

— Ну, Кремінь же ваш земляк...

— Який там земляк, — перебиваю його.

Але й він підвищує голос:

— З Миколаєва!

— Та ні, — заспокоюю його, — Дмитро родом із Закарпаття...

— А зараз живе у Миколаєві, і ви його по Миколаєву й знаєте. Хіба ні?

Аж тут і Дмитро, як з кілочка: у світло-сірому твідовому піджаку од Версаче, в чорних брюках — вусатий, усміхнений, щойно увінчаний Шевченківською премією.

— Знайомтеся, — кажу цим двом самобутньо талановитим хлопцям.

Радію цієї миті, що не затоптали мене батальйоном, коли впав йому під ноги, знепритомнівши від тифу на гіркому марші «чорнорубашечників» по непролазній грязюці сорок четвертого проклятого року; що не вбили в Берліні на Фрідріхштрассе, прошивши трьома кулями стегно і таз у ближнім бою; не вмер під ножем академіка Комісаренка, коли той видаляв мені рак з метастазами щитовидної залози, витягаючи втретє з того світу. І тепер можу дивитися, як тиснуть при мені руки один одному такі різні талановиті поети: один високий та худорлявий, мов Дон Кіхот, а другий — середнього зросту, натоптуватий, вусатий і добрий, мов Кола Брюньйон.

Варто було жити, воювати, страждати від ран, гинути і не вмирати, мучитися в літературі, щоб на 76-му році життя доля подарувала мені отаких обдарованих поетів у друзі та побратими, яких у мене давно не стало.

Дмитро заволодів моєю увагою, а Павло крутнувся на одній нозі, щез на деякий час, щоб з’явитися знову, коли Дмитра вже не було.

— Нате, — подає мені книжку.

Авжеж, це вона — «Кров зухвала». Я ковтнув її за ніч навесні минулого року, саме захоплений «Пектораллю» Дмитра Креміня. Як за себе кинув, не одірвавшись, зрадівши, що у нас з’явилися два такі таланти!

Напис на книжці — поспішливий швидкопис із нахилом вправо: «Дорогому нашому землякові-степовику Олександру Олександровичу. З повагою і пошаною — Павло. Київ, 1999 р. Травень». І підпис — занозистий, як на грошах...

А мені згадався Василів каліграфічний почерк. Василя Митрофановича убили під Одесою, на баштані, серед кавунів та динь: авіабомба упала на їхню непідготовлену оборону, а вони всі — в «ячейках лежа»: окопатися під вогнем противника не встигли. Ну, Василя нашого й привалило: бомба упала й вибухнула неподалік. А Сашко Нечипоренко — відомий на всю Одеську оборону розвідник Першого полку морської піхоти полковника Осипова — повертався із своїми хлопцями з нічного пошуку без «язика» та й заліг поблизу воронки, бо німці кинули освітлювальну ракету. Стрибнув у воронку, притиснувся до землі і чує з-під неї стогін. Почав розгрібати землю, коли ракета погасла, спочатку лопаткою, а потім руками: земля свіжа, піддатлива. Ну, і вигребли вони гуртом Василя Митрофановича — непритомного. Не лише контуженого, а й тяжко пораненого чималим осколком авіабомби у спину: як лежав ницьма у «ячейці», так його і вжарило! І у воронку кинуло, мабуть, тоді, як земля, здійнята вибухом, була ще в повітрі, і він упав на дно воронки раніше. А вже потім земля, падаючи, накрила його.

Розвідники поранених не залишають — такий закон у них. Витягли непритомного Василя з воронки, доставили в медсанбат. А потім його, прооперувавши, відправили через море в Сухумі, вилікували, і він воював далі. Всю війну пройшов. Аж із Відня прислав фотографію: стоїть, бравий і підтягнутий, високий і стрункий, як Вольвач, біля відкритого «опель-адмірала». А як повернувся 1951 року додому на колишнє місце бухгалтера колгоспу, саме як вийшла моя перша книжка в Одесі — «Рідні вогні», був заарештований і засуджений на вісім років за бочонок ще не оприбуткованого молодого вина, виданого колгоспникам на справляння обжинків. Зібрали й підписи усіх тих, що гуртом відзначали обжинки і випили те вино, але списки й підписи «к делу» не «пришили», бо складені були пізніше. А голові колгоспу — Василеві Костенкові — дали аж «двенадцать лет»: як просив прокурор Рабинович-Джапарідзе, так і дали обом. «Радянський суд — найгуманніший в світі!»

Я був на тому судилищі — першому і єдиному у моєму житті, — це була перша пляма на нашому чесному й роботящому роду! Хай надумана, брутальна, висмоктана з пальця! Але Василь Сизоненко, син Митрофана Івановича, якого в окупації ховало все село — такий він мав авторитет! — у тюрмі! В Новопетрівцях, під Миколаєвом, Василь Митрофанович працював на цегельні цілих чотири роки! Іноді приходив у неділю до нас: Василя Митрофановича пускали на вихідні «за примерное поведение и прилежание в работе».

Вино ж у Новоолександрівці почали зливати в «басини»: бочок не було! Тягали відрами і пили, як коні воду, «од пуза» — так його було багато з французьких сортів винограду. А Василь сидів та й сидів ні за що.

Майже всі ми — мічені атоми тієї доби. І Вольвачі, мабуть, теж. Хоча я й не знаю.

— Ваші книги у нас здавна, — каже мені Павло, вручивши свою збірку.

Ногу поставив на високий бордюр, схилився, обіпершись ліктем в коліно — вільний, трохи ніби аж розслаблений, в розстебнутому піджаці. Розстебнуто вже і комір гаспидно-чорної сорочки. А шия біла-біла! І бліде лице — така, знаєте, шляхетна блідість, характерна нервовим та натхненним людям.

— Батько вас читає здавна, з початку шістдесятих. Перший роман ваш називався «Корабели» і дуже не сподобався батькові: «Щось не те, — каже й тепер. — Нудний, як усі «виробничі» романи. Я, — каже, — на Сизоненка рукою махнув: сірий як усі «виробничники». А потім «Білі хмари» надибав — еге, щось та є! Відтоді й читаю». Це він розповідав мені давненько, як вийшов ваш «Степ». З «Степу» я і почав читати вас. Прочитав ще у школі. Звідтоді й знаю вас.

Він випростується, стає поряд, плече в плече, щоб не дивитися на мене.

— Ви казали комусь: «Культури Вольвачу не вистачає. Все в нього стегна та стегна, наче в жінки більш нічого й немає». А куди ж без стегон дінешся? Всі ми про стегна жіночі мріємо, тільки не зважуємося сказати про це відверто, — зухвало підводить голову — гордовитий, незалежний, готовий сперечатися.

— А й справді, нікуди не дінемося, — погоджуюся, мимоволі милуючись ним і його одвертістю. — Але ж не стегнами єдиними чарують нас жінки. Не лишати ж нам безповоротно дев’ятнадцятому століттю і Пушкіну «Я помню чудное мгновенье»? Треба ж і самим щось про духовність і красу жіночу утнути, а не лише стегнами, фізіологією та сексом виміряти жінку. Це не діло для справжньої поезії. Для поезії цього малувато, правда ж? Отут усім нам культури не вистачає, бо внутрішній світ жінки — велика таїна.

— Еге ж, і справді не вистачає, — ніяково всміхається.

І раптом, різко крутнувшись, зникає у чорному отворі дверей з-під щедрого і ясного сонця, сам теж чорний з голови до ніг. Чорний — у ще чорнішому отворі. Мовби назавжди. Але невдовзі з’являється, усміхається сонцю й мені і подає брунатну, невиразно оформлену книжку:

— Оце — моя перша, — вручає, мов дорогоцінність.

Беру, вдивляюся: внизу, по самому краю, напівлатиною: «МАРГІNЕС», а вище назви, на всю обкладинку, розп’яття чи стилізований шов цегельної кладки. Якась сюрреалістична невиразність та невизначеність. На фронтисписі, під «Хортицею», ще один автограф Павла Вольвача протягом одного незвичайного для мене дня: «Шановному Олександрові Олександровичу з побажанням щастя і довгих літ. 20.05099 р. Київ». І той самий підпис, як на грошах. Але що значать гроші проти першого ж вірша:

І все-таки прийшло до мене слово,

Наприкінці прибилось крадькома.

А я вже думав, що мене нема

І далі бути необов’язково.

Напівпустий розхитаний трамвай,

Якісь колони, осінню набряклі.

Жовтневий присмерк протинали краплі,

І щось мені з’явилося. І край.

Це я вже прочитав у Кончі, почувши за розчиненим навстіж верандним вікном зозулю, іволгу і солов’я-розбійника, і серце моє стрепенеться назустріч істинній поезії, що зроджується з усього сущого — із ясного сонця, із зелених дерев, із зозулиних нарікань і обіцянок-цяцянок, із кришталевих рулад золотої іволги-вивільги, із тьохкання, булькання та висвистів бешкетника солов’я, із землі і неба, із трави та квітів. А найбільше — з людських почуттів, настроїв, переживань, скорботи і смутку.

Або й не народжується зовсім нічого, бо в ніщо й перейде.

А тоді я сказав Вольвачу те, що мав сказати ще за першим читанням:

— «Кров зухвала» — не найкраща назва для такої поезії, як у вас. Лобова і претензійна. Нахваляєтеся? Погрожуєте? Як у вірші «Я ще нічого не сказав нікому». Кому погрожуєте в суверенній та незалежній Україні? Всенародно обраному Президентові? Такій же Верховній Раді? Закривавленими ножами гратися і в поезії не варто: кров на ньому чия? Наша?! Спізнилися...

— І ви пам’ятаєте? — дивується Павло Вольвач.

Дивується, щоправда, не дуже. Якось по-хлопчачому. Ніби між іншим. Зберігає, мабуть, свою гідність, незалежність, гординю.

«Отак, хлопче! Так і треба!» — подумаю знову, бо так хочеться, щоб він і нині, і прісно, і вовіки віків знав собі ціну. Перед усіма!

— Само запам’ятовується — така у вас поезія, — кажу йому. — До того ж, у мене так влаштована пам’ять: сам не написав за довге життя жодного віршованого рядка, а гарні вірші самі лягають в душу і запам’ятовуються, як свої власні. Особливо здивувала поезія «Жив би в якихось Заліщиках чи в Теребовлі, ходив би в неділю до церкви, просвітлений і чепурний... І щоб стрийко у мене був Богдан чи, можливо, Орест. І був би у мене дідо — потомствений член ОУН». А поряд Гуляйполе. Чому не Махно? Куди тим стрийкам та оунівцям! Катеринослав узяв, на Перекопі прорвався...

— Ну, ви ж і читаєте, — хитає Вольвач буйною, чубатою, як у Григора, головою і дивиться на мене довго й уважно, майже віч-на-віч.

— Ще почитаю. Поперечитаю. І тоді... — не встигаю доказати, бо з’являється Жулинський, завершивши доповідь, дивується:

— Ви тратите дорогоцінний час на пленуми?

— Іноді, — мовби виправдовуюсь і представляю йому Павла.

Але Вольвача він знає. Знають і інші. Бо вже читали і його дві книги поезій, і добірки в журналах «Вітчизна» та «Київ», і в «Літературній Україні». Читайте й далі, я прошу вас!

— Але скільки не читай, не начитаєшся справжньої поезії, що дивує, і вабить, і радує: за душу, за горло, за серце бере.

Бере і не відпускає:

Долі судилося бути саме такою.

Саме звідси дивлюсь я на не мною придуманий світ.

Я люблю цю ріку.

І люблю горби за рікою.

І маслини в посадках, де фінкою б’ють у живіт.

Ви не здригнулися? Не злякалися? Вам не страшно за автора — за його покинутість, неприкаяність? За те, що його, беззахисного і терпеливого, справді ударять в живіт фінкою в лісосмузі, і Вольвача не стане? Тоді ж осиротіє українська поезія хтозна-наскільки. Вона й так тулиться зараз по обніжках, по узбіччях життя чи по отаких посадках, де її, викинуту на смітник «ринковими відносинами», справді новітні хами і невігласи «фінкою б’ють у живіт». Вам байдуже? Тоді мені жаль вас: ви не людина!

Я люблю, коли дим струмує над передмістями,

І таке, наче юність проступає тоді із імли.

Друзі — ті, що не мав — ті вже стали міністрами.

По могилах і в тюрмах — оті, що були.

Яке тяжке відчуття покинутості, неблагополуччя, власної непотрібності, що розпросторюється й на друзів, на увесь цей, забутий Богом і владою, робітничий край! Тут народився і виріс поет, важко й натужно спинаючись на ноги. Тут він гине щодня разом з рідними людьми, щоб воскреснути й вирватися звідси в омріяну Країну Поезії, таку неймовірно далеку від цих країв і людей.

І якщо подивитися вбік від головного проспекту,

Там, у мареві, що схоже теж на ріку,

Де нудьга поверхів затікає в приватний сектор,

Хтось іде по шосткому вулиці язику.

Знаємо достеменно: хто б і куди б не йшов у поезії, то йде сам автор, якого ввічливі літературознавці нарекли «ліричним героєм».

Років десять тому іде у вечір і спомин,

Наче давнє татуювання — зображення розпливлось.

До циганів за анашею? До когось за самогоном?

Він іде, той до болі не впізнаний хтось.

Я впізнаю Вас, Павле! Ще ніхто, після Малишка, не ходив так щиро, так невимушено і правдиво, так відверто і моторошно у нашій поезії, як Ви!

І зникає поволі у димній балці...

Все років загортає дим.

І десь та, від якої тремтіли пальці,

Зубом блискає золотим...

Господи! Хвала тобі, що ти дав нам Павла Вольвача в розшарпані часи оцієї «скурвленої ери», як назвав її його названий чи й не названий брат по поезії — нинішній лауреат Шевченківської премії Дмитро Кремінь.

Сподіваємося найближчим часом у цій когорті побачити і Павла Вольвача — його «МАРГІNЕС» і «КРОВ ЗУХВАЛА» дають всі підстави на це.

Я люблю високих — по зросту і по духу — за ними майбуття України та нашої літератури.

Любімо високих духом — вони на путі благословення!