Три перепустки в історичну міфологію

Про подолання історичних міфів в Україні кажуть і пишуть дуже багато. На жаль, поки що успіхи у цій сфері не блискучі. Нерідко завзяті борці зі старими міфами попросту розчищають місце для нових. Але якщо одна крива абсолютно не схожа на другу, це ще не привід вважати її прямою...

Погано служить історикові обмежене розуміння самого терміна «міф». Часто забувають, що міфи — це не тільки перекручування й фальсифікації, які стосуються певних історичних епізодів. Це ще й певні базові стереотипи, універсальні психологічні викрути, які використовують для маніпуляції громадською свідомістю. Із них­то й має починати поборник об’єктивного підходу до минулого. Насамперед варто було б розібрати елементарні стереотипи, пов’язані з історією військово­політичних конфліктів, — саме вона породжує рекордну кількість бурхливих дискусій і всіляких спекуляцій.

Вічний двобій добра зі злом

В історичних публікаціях, присвячених війнам, революціям, повстанням etc., нечасто зустрінеш безстороннє ставлення до учасників конфлікту. Зазвичай автор беззастережно віддає свої симпатії одній зі сторін. Критерій, запропонований для виявлення «хороших», дуже простий і зрозумілий широким масам: хто бореться з великим або малим Злом, той і молодець.

Наприклад, апологети товариша Сталіна охоче наводять такий аргумент: радянський керманич перебуває поза критикою, тому що він здобув перемогу над Гітлером — кривавим катом, який вкрив Європу мережею катівень і концтаборів. При цьому ігнорується факт, що стосовно таборів, катівень і масових убивств «батько народів» не поступався фюрерові…

Спроба змалювати «боротьбу проти» як самодостатню чесноту посідає центральне місце в історичній міфології. Хоча неспроможність стереотипу очевидна. Напевно, кожен американський історик знає, що таке «бойня в День святого Валентина». 14 лютого 1929 року в Чикаго люди Аль Капоне зрешетили автоматними чергами членів банди Моргана. Можна не сумніватися, що в результаті чиказькі громадяни були врятовані від групи небезпечних гангстерів, які грубо нехтували закон. Але ця обставина не перетворювала бойню на торжество правопорядку, а підручних Капоне — на викорінювачів злочинності.

Іншими словами, протидія будь-якому, навіть украй одіозному, ворогові ще не дає права на індульгенцію й ореол благодійника. Важливі методи й мотивація боротьби. Нерідко об’єктивний аналіз фактів приводить нас до висновку, що аж ніяк не Добро протистоїть Злу, а швидше одне Зло бореться з іншим за сфери впливу.

Зауважимо, що гітлерівська Німеччина та її сателіти також вели війну під шляхетним гаслом «Хрестовий похід проти комунізму». І привабливий образ рятівника від душогубів-більшовиків пасував фюрерові аж ніяк не менше, ніж Сталіну — імідж визволителя від душогубів-нацистів. До речі, деякі союзники Гітлера успішно прикривалися «антикомуністичним» реноме й після закінчення війни. Наприклад, лідери усташів, керівники Незалежної держави Хорватія в 1941—1945 рр. Екс-міністр внутрішніх справ НДХ Артукович, який осів у Сполучених Штатах, 40 років уникав екстрадиції до Югославії, позиціонуючи себе як безкомпромісного борця з тоталітарним комунізмом. Принципи Артуковича могли б уселити глибоку повагу, якщо не знати, що й у самій НДХ царював найжорстокіший тоталітарний режим, відповідальний за геноцид сотень тисяч сербів, євреїв і циган.

Хоч як сумно, але найчастіше ми виявляємося неспроможними критично оцінити борця з одіозною силою. Така вже особливість людської психології. Перелік звірств, учинених марксистськими режимами, автоматично викликає симпатії до Франко й Пиночета, а розповіді про мирні села, спалені напалмом, — співчуття до партизанів-комуністів із В’єтконгу. Опиратися такому емоційному пориву дуже важко. Особливо, якщо вашу свідомість цілеспрямовано обробляє досвідчений публіцист, який намагається нав’язати вам помилкову картину битви Добра й Зла.

Герой і лиходійство — речі несумісні

Герої чи злочинці? Безстрашні патріоти чи жорстокі вбивці? Така постановка питання пропонується нам щоразу, коли йдеться про ту чи іншу армію, партизанське формування, національно-визвольний рух...

Історики з ворогуючих таборів змагаються в яскравому описі ратних подвигів і військових злочинів, користуючись тим, що пересічний обиватель схильний сприймати садизм й героїзм як два взаємовиключні поняття. Наскільки правильний цей стереотип?

Багато хто думає, що англійського короля Річарда I прозвали Левовим Серцем лише за його хоробрість. Герой III Хрестового походу справді відрізнявся дивовижною відвагою. Але своє ймення король здобув і через надзвичайну жорстокість: так, не дочекавшись обіцяного викупу, він наказав умертвити в Акрі понад дві тисячі мусульманських заручників. Річард далеко не єдиний приклад несамовитої відваги перед обличчям сильного супротивника й нещадності до слабкого. Оглядаючись на історію воєнно-політичних конфліктів, ми не раз бачимо цей сумний симбіоз у монархів і воїнів в епоху й Хрестових походів, і тотальних війн ХХ століття.

Характерний епізод описано в мемуарах письменника-правозахисника Льва Копелєва. У Німеччині 1945 року старший лейтенант Олександр Ніколаєв застрелив сержанта, який намагався згвалтувати німецьку дівчинку-підлітка й погрожував офіцерові автоматом. Ніколаєва заарештували й кинули в польо-ву в’язницю. За те, що він зупинив насильника? Звичайно, ні! За вбивство найкращого розвідника полку, відзначеного одним орденом Слави й уже представленого до другого.

Сусідство відваги й нелюдськості не таке вже й парадоксальне. Нерідко воно походить з одного джерела — наприклад, фанатизму. Учасники релігійних війн в Європі XVI—XVII ст. були готові самі загинути за віру, але не зупинялися й перед безжальною різаниною іновірців. Можна пригадати й хорватських усташів, які з однаковою ревністю проливали за батьківщину і свою кров, і кров сербських жінок та дітей.

Найчастіше провиною всьому деформація психіки, що призводить до різкого притуплення і почуття страху, і співчуття. Вона особливо характерна для підлітків, чий світогляд формується в умовах війни. Той же Копелєв пише про 17—18-річних юнаків із Білорусі, які виросли в роки окупації й яких потім призвали до Червоної Армії. Смерть і насильство, що були невід’ємним атрибутом їхнього повсякденного життя, перетворили багатьох із них на закінчених «відморозків». І — відчайдушних сміливців...

Отже, явна відвага, на жаль, не звільняє від підозри у звірствах, а жорстокість необов’язково є синонімом підлості й боягузтва. Зрозуміло, нам, хто звик до хрестоматійних образів шляхетного героя й безсердечного лиходія, нелегко прийняти цю істину. Але треба. А також задуматися: якщо й в одному бійці цілком можуть уживатися героїзм і нелюдськість, наскільки коректно роздавати категоричні оцінки багатотисячним збройним формуванням?

Пропаганда = брехня

«Як типовий представник класу рабовласників, Саллюстій приписує повстанцям усілякі насильства», — так радянські редактори коментували повідомлення знаменитого римського історика про жорстокості, які творили раби з армії Спартака. Цілковита відсутність альтернативної інформації не заважала пильним марк-систам дати одповідь «наклепникові».

Цей ефективний метод боротьби з «небажаними» свідченнями активно використовується й у сучасній історичній публіцистиці. Рецепт нескладний: якщо інформація виходить із ворожого табору й несе певне пропагандистське навантаження, вона відмітається як явно брехлива. У такий спосіб можна геть ігнорувати розповіді про непорядні діяння козаків Хмельницького або вояків Червоної Армії — «вигадки польських і єврейських хроністів», «вигадки геббельсівської пропаганди»...

Кожному фахівцеві з пропаганди добре відомо: напівправда завжди більш дієва, ніж істина чи неправда. Тому будь-яка агітаційна машина видає на-гора мікст із вимислу й правди. Пропагандист легко вдається до фальсифікації фактів, але з ще більшою охотою він експлуатує реальні епізоди, що ганьблять супротивника. І знаменита біблійна сентенція про того, хто збрехав раз і кому немає віри, у цьому разі абсолютно неприйнятна.

Завдяки нестримній брехні гітлерівська служба пропаганди на чолі з Геббельсом завоювала одіозну репутацію. Проте це саме вона оприлюднила дані про більшовицький голод 1932—1933 рр. (були задіяні канали зв’язку з фольксдойче, які проживали в УСРР), про поховання жертв НКВС у Харкові, Вінниці, Одесі й інших містах, про вбивство тисяч польських військовополонених у Катинському лісі. Звичайно, така агітпродукція була щедро приправлена нацистськими й антисемітськими гаслами, але створювали її на основі реальних фактів.

Нині російські шовіністи заявляють про непричетність НКВС до розстрілів у Катині, протиставляючи незаперечним документальним свідченням тезу про «спадкоємців доктора Геббельса». До такого викруту вдаються й неонацисти, які заперечують Голокост. Адже в роки війни антигітлерівська пропаганда поряд із достовірною інформацією нерідко оперувала неправдивими фактами. Циркулювали, зокрема, повідомлення, що ніби в нацистських концтаборах людей знищують з допомогою «пневматичного молота», «парових камер», «електричних ванн». Про масові вбивства електрострумом в Освенцімі згадувала взимку 1945-го й газета «Правда».

Неонацисти з жадібністю хапаються за ці вимисли, намагаючись дискредитувати будь-які свідчення про гітлерівські злочини. Мовляв, от як безсовісно оббріхували бідолаху-фюрера його недруги! Хіба можна після цього вірити пропагандистській балаканині про Голокост і газові камери?!

Думаю, цей приклад красномовно свідчить: підміняти вивчення фактів гнівними тирадами про «пропаганду» й «пропагандистські штампи» неприпустимо. Усяка інформація, яка навіть виходить із явно ворожого джерела, заслуговує на докладний аналіз. Інакше неминуче сповзання у вульгарну історичну міфологію.