Травень. Кастро

Журналісти, котрі відвідують Кубу, переконують — режим Фіделя Кастро помре разом зі своїм засновником. Один мій московський колега, який недавно побував у Гавані, захоплено ділився подробицями візиту — дрібничками тієї романтичної бідності, що захоплює туристів, однак навряд чи подобається самим мешканцям захопленого Фіделем острова... Логічно все правильно: режим Кастро має померти, бо є останньою дитиною померлого комунізму. Ну, майже останньою — можна ще згадати Північну Корею...

Однак ті, хто віщує смерть кубинській диктатурі, не помічають: Фідель давно змінив ідеологію. Сутність його існування — вже не у комунізмі, а у протистоянні Америці. Хіба можна назвати комуністом венесуельського президента Уго Чавеса? А болівійського президента Ево Моралеса? Та ніколи. Однак вони у захопленні від Кастро і днями підписали з ним торговельну угоду. Навряд чи ця угода допоможе багатій нафтою Венесуелі. Однак вона подовжить час кастрівського режиму. І переконає болівійців, що у їхнього «народного президента» є союзники.

Так на наших очах народжується нова ідеологія «народних президентів» — ідеологія протистояння «сфері впливу». Кастро, Чавеса і Моралеса об’єднує тільки антиамериканізм — у чистому вигляді. Сполучені Штати для них — ворог їхньої свободи. І населення має знати, що вони захищатимуть цю свою свободу спільно. І союз їхній відкритий для всіх.

На іншій земній півкулі, в інших умовах виникає схожий союз — союз протистояння іншій сфері впливу. Президентів України, Грузії і Молдови об’єднує насамперед бажання позбутися російського тиску. І населення має знати, що вони захищатимуть свою свободу спільно. І союз їхній відкритий для всіх.

Не збираюся тут порівнювати Росію і Сполучені Штати, пострадянські і латиноамериканські уряди. Просто хочу наголосити на непродуктивності самого підходу боротьби з велетнем на кордонах. Як правило, бажання з ним боротися означає відсутність моделі внутрішнього розвитку у правлячої еліти. Це ще одна, тільки більш вишукана модель пошуку ворога, яка дозволяє не займатися власною країною. Ми знаємо, чому кубинці такі бідні, — бо американці душили їхню свободу і запровадили блокаду. Ми знаємо, звідки всі українські проблеми, — бо росіяни не хочуть продавати нам газ за цінами, які нам подобаються... Звичайно, таким країнам, як сама Росія чи Венесуела, важче пояснити своєму населенню, чому життя не дуже поліпшується, тоді як ціни на нафту зростають наче на дріжджах... Але поки що і їхнім президентам вдається пограти у ворога біля воріт. НАТО ось-ось прийде в Україну. Американці ледве не скинули нашого любимого Уго Чавеса. А ви нам про краще життя. То хіба ви не патріоти?

Фідель Кастро може вважати, що недарма прожив життя. Він перетворив свою батьківщину на непереможну фортецю, населену жебраками. На кожен закид відповідав нагадуванням про патріотизм, про ворога, який тільки й чекає нагоди переправитися через затоку і позбавити кубинців їхнього вождя та їхніх злиднів. Минали десятиріччя за десятиріччям — і нічого не змінювалося. Виросло кілька поколінь, впевнених, що захист свободи Куби — сенс їхнього життя. І повірити в те, що кубинцям вдасться позбутися цього міфу після смерті свого великого рабовласника, не так уже й просто.

Тим часом досвід Фіделя з успіхом переймають інші. Вони можуть бути комуністами чи демократами, любити Америку чи її ненавидіти. Головне — всі вони оголошують себе революціонерами, всі є представниками народної влади і всі переконують населення, що в маленькій фортеці можна було б незле жити, якби великий ворог не чатував біля затоки. А так доведеться ще трішки потерпіти. Хіба ви не патріоти?