ТРАГЕДІЯ УКРАЇНСЬКИХ ПІВНІЧАН

За часів Радянського Союзу на Крайній Півночі й у місцевостях, прирівняних до неї, жили і працювали майже 10 мільйонів чоловік. Для 280-мільйонної країни це було начебто б і небагато. Та з цих десяти мільйонів близько половини були вихідцями з України, а для 50-мільйонної республіки це вже суттєво — майже 10 відсотків населення. У деяких північних областях, таких як Тюменська, етнічні українці — не рахуючи жителів України інших національностей — становили понад 60% усіх жителів. Тобто половина північної нафти, вугілля, газу, нікелю, міді, кобальту, платини, золота, слюди, апатиту та інших корисних копалин добувалися руками українців. І майже вся ця п’ятимільйона армія наших співвітчизників жила й працювала в цих забутих Богом місцях із єдиною метою — заробити гроші й повернутися додому.

Так, на Півночі платили більше, ніж у середній смузі. Однак це зовсім не означає, що гроші тут діставалися легко. Довга полярна ніч, що давить на психіку, часті морози далеко за тридцять—сорок градусів, нестача кисню в атмосфері, сліпняки, комарі, мошка і мокрець улітку, енцефалітний кліщ у сибірській тайзі — «принадностей» тут вистачає.

Навіть у великих обжитих містах — Мурманську, Норильську чи Магадані жителям півночі жилося важко. З жахом можна пригадати вітри з моря, які проймали до кісток, і сирий туман в тридцятиградусний мороз незамерзаючої Кольської затоки. А багатоденні черги за квитками «на материк» літньої пори, відпустка один раз на три роки, оскільки навіть північних заробітків не вистачало, щоб їздити щороку всією сім’єю на південь.

Та за найжахливіших умов, на мій погляд, на Північ потрапляли офіцери Радянської Армії. Мені неодноразово доводилося бувати в маленьких дивізіонах і на батареях ППО, розташованих на віддалених сопках чи на островах, дістатися куди можна було лише на всюдиході, вертольоті або морем. Часто офіцери жили там в одній казармі із солдатами без дружин і дітей. В багатьох з них через це розпалася сім’я. Знаю я і про випадки самогубств та алкоголізму на цьому грунті.

А там, де стояли гарнізони більші й офіцери жили із сім’ями, мало в кого дружини працювали. У таких селищах вважалося за щастя бути телефоністкою на вузлі зв’язку, вчителькою в початковій школі чи фельдшером у лазареті. Однак найчастіше випускниці престижних московських, ленінградських та інших вузів працювали прибиральницями чи куховарками, щоб мати хоч якийсь стаж для пенсії. Проте навіть такої роботи у військових селищах на всіх не вистачало.

Отже, північний рубль для жодного не був ні «довгим», ні легким. Тут гроші не просто отримували, а ЗАРОБЛЯЛИ. Тут діяли свої закони, про які на Великій землі знали мало: приміром, максимальні надвишки до зарплати житель півночі в Заполяр’ї починав одержувати лише після шести років роботи. Та втратити їх можна було миттєво, лише написавши заяву про звільнення за власним бажанням. Зберегти «полярки» можна було тільки у випадку переходу на інше місце роботи за переведенням. Іншими словами, тут існувало щось на кшталт кріпосної системи, пом’якшили яку лише за часів Горбачова.

Пропрацювавши років вісім—десять, домігшись максимальних надбавок і, якщо повезло, отримавши північну квартиру, будь-хто з тих, хто жив тут, починав думати й про пільгову пенсію в 55 років для чоловіків і в 50 років для жінок. Проте, приїхавши на Північ заробити, багато хто залишався тут на все чи майже на все життя, хоч воно не було ні солодким, ні довгим — більшість чоловіків-північан не доживали й до 60 років. Та навіть купивши житло, машину, дачу де-небудь у місцях тепліших, чимало тих, хто поїхав із Півночі, через рік-другий поверталися — далеко не всі могли акліматизуватися на півдні. Організм, що за багато років адаптувався до північного клімату, у зрілому та літньому віці відмовлявся пристосовуватися до півдня. У цьому одна з причин великого відсотка пенсіонерів у північних містах і селищах.

Крім південного клімату, часто вороже зустрічали північан і місцеві чиновники. Не хочеться згадувати всі знущання (а інакше це назвати не можна) під час оформлення броні на квартиру, що необхідно було підтверджувати, якщо мені не зраджує пам’ять, кожні три роки. І не приведи, Господи, пропустити через якусь причину термін переоформлення! Довести що-небудь було майже неможливо. Ходіння по муках для такого жителя Півночі, як правило, закінчувалося даванням хабара. А що було робити?

Та це, так би мовити, ще квіточки. Коли настав 92-й рік, на Півночі сталася справжня катастрофа, яка обернулася для переважної більшості північан життєвою трагедією. Потреба в північній сировині різко знизилася, підприємства в масовій кількості стали звільняти своїх працівників. По жителях Півночі безробіття вдарило болючіше, ніж по жителях середньої смуги чи Півдня. Адже будь-яке північне місто чи селище будувалося обов’язково для одного основного підприємства — рудника, ГЗК чи металургійного комбінату, які відразу втратили значну частину ринку збуту своєї продукції. Іншої ж роботи тут майже не було. І народ кинувся з Півночі. Те, що сталося в цей період, описати словами майже неможливо. Роздобути контейнер вдавалося лише найзаповзятливішим і щасливішим. Інші ж у період розквіту інфляції за безцінь розпродавали майно, проте й ці гроші через пару місяців перетворювалися на нічого не варті папірці.

Проте і контейнери везунчиків часто приходили з Півночі випотрошеними. Зломлювачі діяли дивовижно безсоромно й просто: зубилом пробивався дах контейнера, а потім його відкривали звичайними слюсарними ножицями по металу. Далі ж усе було, що називається, справою техніки... А українські залізничні чиновники вказували пальцями на Росію і Білорусь, із того боку кордону, що раптом виник, робили те саме...

Там же, де з Півночі можна було поїхати залізницею, дехто із північан наймав товарні вагони для відправлення додому свого майна. Йшли такі вагони з численними зупинками і загонами у віддалені глухі кутки по півтора-два місяці, а охочих грабувати потяги, як виявилося, у нас не менше, ніж в американських вестернах. Мені розповідали, що доводилося для відлякування навіть стріляти з рушниць під час спроб нападів на вагони, коли поїзд зупинявся.

Та найбільшою підлістю стосовно жителів Півночі було знецінення їх заощаджень. Адже ці гроші зароблялися важкою працею за несприятливих кліматичних умов! Це була справді трагедія! Я сам 18 років пропрацював на Півночі й втратив усе. Один мій знайомий зібрав до 1991 року близько 60 тисяч рублів, на які через рік із трудом зміг купити мотоцикл без коляски.

Хаос в економіці початку 90-х років сприймався на Півночі особливо болісно. Тут звикли важко працювати, проте й добре заробляти, а не спекулювати дефіцитом і вкраденим на виробництві. Тому саме на Півночі масові звільнення і затримки виплати зарплати викликали в Росії перші майже стихійні, юридично погано підготовлені страйки. Найчастіше закінчувалися такі конфлікти судовими процесами проти їх організаторів. В одному випадку, я точно знаю, керівництво пішло на локаут і звільнило всіх страйкарів, оскільки потреба в сировині з цього рудника просто відпала. Та були й випадки перемог страйкарів.

Проте жодними страйками й мітингами жителі Півночі не могли вирішити свою головну проблему — дуже швидко вони з багатих (зрозуміло, за радянськими мірками) перетворилися на жебраків, а багато хто й на безробітних. І не всі вони встигли побудувати чи купити житло на Великій землі. Їм нікуди їхати й немає на що жити в теплих краях. І серед таких знедолених чимало українців.

Проте й тих, хто зумів у кошмарні 92—94 роки повернутися додому, Україна найчастіше зустрічала не як батьківщина-мати, а як люта мачуха. Їм довелося чимало вислухати та витримати! Чиновники в погонах ставили під сумнів навіть право північан прописуватися у своїх заброньованих квартирах, адже в багатьох навіть не було й броні — вони сподівалися прописатися в будинках чи квартирах своїх батьків. У цьому випадку фантазія «столоначальників» просто розквітла: «Хто ви такі й чого сюди приїхали? У вас російське громадянство, в Україні вам робити нічого!» Прописку ставили в залежність від громадянства і навпаки. Природно, у тих, хто повертався, виникали проблеми з працевлаштуванням. Мені відомий випадок, коли дуже потрібний одній морській геологічній організації кваліфікований геофізик не зміг через цю причину влаштуватися на роботу. З колишніми офіцерами-українцями взагалі розмова була короткою: «Для вас у нас житла немає!»

Куди лишень північан не ганяли! До адміністрації Президента України писати заяви про громадянство і заповнювати анкету ледь чи не на двадцять сторінок, складати екзамен з української мови, брати безліч довідок із попереднього місця проживання в Росії (Казахстані, Киргизії тощо), здавати ваучери в російське посольство в Києві й т.п. Вже повірте, винахідливості чиновників усіх рангів навіть за наявності недвозначних законів могли б позаздрити найхитромудріші сценаристи детективних серіалів. Та й закони були недосконалі!

Років сім-вісім тому буря з отриманням українського громадянства й пропискою якось сама по собі потихеньку стала стихати. Очевидно тому, що вичерпався чи став значно меншим потік переселенців. Та в останні кілька місяців усе почалося знову. Виявляється, причина полягала в тому, що 31 грудня 2001 року минає термін обміну старих паспортів СРСР зразка 1974 року на нові українські з тризубцем. І тут з’ясувалося, що колишні жителі Півночі, на думку деяких чиновників, зовсім не громадяни України, а іноземці. Аргументи таких начальників при цьому були більш ніж дивні: «Ви поставили собі в паспорт штамп «Україна» незаконно!» Начебто громадянин сам вирізував печатку зі старого каблука та підробив підпис посадової особи!

Інколи колишнім жителям Півночі вдається довести, що вони повноцінні громадяни України, і їм видають сині українські паспорти. Та яких втрат нервової енергії, праці, часу, здоров’я (а часом й грошей) це коштує! Я знаю одного українця-далекосхідника, який вісім (!) місяців домагався видачі українського паспорта! Зрештою він його отримав, але тепер у цього бідолаги з’явилося щось на кшталт хронічного нервового виснаження.

У суди в останні два-три місяці поступає дедалі більше й більше позовів про незаконність відмов в одержанні українського громадянства. І люди виграють ці процеси, але начальники паспортних столів завзято не хочуть виконувати рішення судів. І це при тому, що 1 березня 2001 року став чинним новий Закон «Про громадянство України», досконаліший, ніж попередні який, як мені здалося, не припускає двоїстих тлумачень, особливо в статті 3 «Приналежність до громадянства України», який свідчить: «Громадянами України є особи, ... які прибули в Україну на постійне місце проживання після 13 листопада 1991 року та в яких у паспорті громадянина СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесений запис «Громадянин України», а також діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття».

Як інакше розуміти цю фразу, я просто не уявляю. Проте, щоб розвіяти взагалі будь-які сумніви, я проконсультувався в трьох юристів. І всі вони в один голос підтвердили: «Жодних різночитань бути не може. Всі громадяни, в яких у старому паспорті СРСР стоїть штамп «Громадянин України», цілком однозначно є такими».

Коли ж я, що називається, припер до стінки цим аргументом одного з міліцейських чиновників, він став виправдовуватися в такий спосіб: «Ми ще не отримали наказ-інструкцію про запровадження в дію цього закону». Та, вибачте, у самому законі в розділі VI сказано: «Цей закон вводиться в дію від дня його опублікування». І далі стоїть підпис — Президент України Л.Кучма.

Зіштовхнувшись із впертим небажанням українських чиновників виконувати вимоги нового закону про громадянство і не отримавши зрозумілих пояснень, ми звернулися до російського Генконсульства в Одесі з проханням допомогти розібратися в проблемі. Відповідь була такою: «6 лютого 1992 року в Російській Федерації став чинним закон, відповідно до якого всі громадяни, прописані на той момент на території Росії, автоматично ставали російськими громадянами. Та головна хвиля переселенців в Україну ринула пізніше. І дуже багатьом із них якимось чином поставили в паспортах зразка 1974 року позначки про громадянство України.

Цілих вісім-дев’ять років це нікого не хвилювало, але навесні нинішнього року в консульство дедалі частіше й частіше стали звертатися люди з такими паспортами й оформляти вихід із громадянства Росії. Ніхто їм не перешкоджав, але для деяких із них вартість цієї процедури (80 доларів США) виявилася не по кишені».

Отже, якщо нинішня ситуація з застосуванням на практиці ст.3 Закону «Про громадянство України» від 1 березня 2001 року не зміниться, уже після Нового року значна кількість наших співвітчизників може стати людьми без паспортів — їх паспорти зразка 1974 року будуть недійсні в Україні, в інших країнах СНД громадяни давно вже замінили старі радянські паспорти на нові національні.

Та найбільш постраждалими виявилися діти таких переселенців, яким у 2000 — початку 2001 року виповнилося 16 років. Через те, що їх батьки, усупереч вимогам закону, виявилися іноземцями, вони не можуть отримати українські паспорти. У відповідних іноземних консульствах їм можуть видати лише закордонні паспорти. Та якщо в їхніх батьків і матерів немає 80 доларів для оформлення виходу, приміром, із російського громадянства, то звідки їм узяти 120 доларів для отримання закордонного паспорта на сина чи дочку? Не маючи взагалі жодного паспорта, такі юнаки та дівчата не можуть продовжувати навчання після закінчення середньої школи. З закордонним же паспортом вони можуть розраховувати лише на навчання за контрактом, що доступне далеко не всім.

Останнім часом до судів надходить дедалі більше й більше позовів проти керівників паспортних органів із вимогою відшкодування вже й моральної шкоди. Судді приймають рішення на користь позивачів чи відкладають прийняття їх на невизначений термін. Проте небажання вирішувати цю дуже болючу проблему може призвести лише до загострення ситуації. Гордіїв вузол необхідно розрубати, причому в найкоротші терміни. Зрештою, проблема була створена українськими паспортними органами ( і, можливо, законодавцями), проте жодним чином не переселенцями, в основному українцями — жителями Півночі. Вони ж сьогодні є жертвами цих непорозумінь чи зловживань.