ТОЙ, ХТО ВМІВ ПАМ’ЯТАТИ

Високий, гнучкий ашгабадський хлопчисько у штанах «кльош» і супермодному батнику, що обтягував струнку фігуру, з’явився в Москві 1965-го. Подав документи у ВДІК, на режисерський і... не пройшов. Хлопці з дівчатами, котрі переміщалися юрбою з одного творчого вузу Москви в інший, порадили податися в «Щуку», на акторський. Так Леонід Філатов, вступивши у Щукінське училище, ступив на тяжку дорогу сходження до слави.

Ще в інституті він звернув на себе увагу режисерів відомих театрів і, закінчивши навчання 1969 року (курс В.Львової, котра навчалася у самого Вахтангова і Л.Шихматова), прийшов у знамениту, культову на той час Таганку, яку обступали тоді натовпи глядачів. Творцем і незмінним лідером цього театру був Юрій Петрович Любимов. Молодого артиста, котрий володів вражаючою притягальною чарівністю і потужною акторською енергетикою, відразу ввели в спектакль «Антисвіти» за А.Вознесенським. І посипалися одна за одною ролі у виставах, що вже стали театральною класикою. Ведучий у несамовитій спробі прочитати «Що робити?» Чернишевського, Федерціоні в «Житті Галілея», Кульчицького у «Полеглих і живих». Він був одним із провідних акторів у всіх «головних» спектаклях Таганки — «Майстер і Маргарита» М.Булгакова і «Вишневий сад» А.Чехова, «Гамлет» В.Шекспіра і «Будинок на набережній» Ю.Трифонова і далі за афішою — «Пугачов», «Товариш, вір», «Пристебніть ремені», «Година пік» і т.д.

Актори Таганки часто були співавторами вистав. І Леонід Філатов, який почав друкуватися ще школярем в Ашгабаді, опинився у перших лавах. У його творчому архіві спектакль, що запам’ятався глядачам, — «Під шкірою статуї Свободи». Філатов — автор п’єс «Строкаті люди», «Художник із Шервудського лісу», «Годинник із зозулею» і автор пісень, якими завжди славилася Таганка, — «Колись у Каліфорнії», «Театр Клари Газуль», «Мартін Іден», «Геркулес і авгієві стайні».

Коли Театр на Таганці очолив Анатолій Ефрос, Філатов категорично не прийняв його, за що каявся згодом усе життя, і пішов на два роки в «Современник». Його присутність там не пройшла непоміченою для публіки. Але після повернення Любимова Леонід повертається в рідний театр, який під час розколу залишає, і разом із Миколою Губенком, Наталією Сайко, своєю дружиною та відданим другом Ніною Шацькою й іншими акторами створює творче об’єднання «Співдружність акторів Таганки».

Через рік після початку роботи в театрі Леонід Філатов паралельно починає багато й успішно зніматися. І якщо його дебют — «Місто першого кохання» залишився майже непоміченим, то пізніше, у 80-х, він сам став незмінним лідером прокату, підкорювачем глядацьких сердець і соратником провідних режисерів кіно. Досить згадати його роботи у О.Мітти («Екіпаж»), К.Єршова («Жінки жартують усерйоз» і «Граки»), Е.Рязанова («Забута мелодія для флейти»), К.Худякова («Успіх»), К.Шахназарова («Місто Зеро»), С.Соловйова («Обрані»), Е.Севела («Благодійний бал») і, нарешті, О.Зархі в «Чічеріні», за роль у якому актор був увінчаний нагородами багатьох міжнародних фестивалів. Філатов глибоко розумів і тонко співпереживав побратимам по сцені й 90-го року зняв за власним сценарієм, зігравши там одну з головних ролей, фільм «Сукині діти», котрий тоді ж здобув на фестивалі «Кінотавр» першу премію в номінації «Кіно для всіх».

Зі своїм однокурсником і другом по життю Романом Качаном Філатов написав силу-силенну пісень, які лише нещодавно були зібрані разом і вийшли 1996 року на диску, що називається «Рожевий кіт». Філатову бракувало часу «просувати» себе, він просто дуже багато працював і дуже емоційно жив, любив, страждав, не терпів компромісів і все це «виливалося» на папір. З 90-го року одна за одною виходять у світ його книги: «Про Федота-стрельца удалого молодца», «Любов к трем апельсинам», «Лизистрата». «Большая любовь Робин Гуда», «Сукины дети». «Театр Леонида Филатова» і «Я — человек театральный».

Звання народного артиста Росії, численні нагороди міжнародних кінофестивалів, лауреатство в «Тріумфі», Міжнародна премія в поезії в номінації «Русь поющая», річна премія журналу «Октябрь» за комедію «Лизистрата», навіть «Тэффи» і Державна премія за подвижницьку роботу його життя — телевізійний цикл «Щоб пам’ятали...» бліднуть поруч із цими програмами.

— Росія, — казав в одному з інтерв’ю Леонід Філатов, — безпам’ятна країна. Спитай сьогоднішніх гімназистів, хто такий Шукшин? Не кожний із знаючих усіх нинішніх поп-зірок, до найкрихітніших зірочок, відповість. Та що Шукшин! Гагаріна не знають. Кажуть, ніби першим у космосі був американець. З усього цього і виникла ідея телепередачі «Щоб пам’ятали...». Виникла на полемічній ноті: говорити не про геніїв, а про людей «другого ешелону», про яких забувають у першу чергу.

Пізніше, щоправда, з’явилися глави і про великих акторів. Але в будь-якому варіанті — це була робота на самоспалення, коли не країна, а семеро одержимих із каналу REN TV на чолі з Леонідом Філатовим узяли на себе важкий тягар повернути із забуття імена, обличчя, долі, занурилися у важку енергетику спілкування з вдовами, осиротілими дітьми, самотніми стариками. Вони не шукали спеціально трагічні долі — час був такий, країна така. У багатьох випадках виникала тема провини. Чому не допомогли? Хто винний?

— І якщо десь в акторській сім’ї, — розвивав свою думку Леонід Філатов, — сплакнуть: ну, нарешті, згадали — це і є для нас найвища нагорода. І наше надзавдання, якщо хочете.

Він сам чудово розумів, що «бродити по кладовищах» — не найкращий спосіб власного буття, і, напевно, не припускав, що це так страшно позначиться на власній долі, але вважав своїм святим обов’язком повернути пам’ять про своїх забутих або напівзабутих побратимів по сцені й екрану. Ізольда Ізвицька та Микола Гринько, Петро Алейников й Іван Миколайчук — у телеархіві понад шістдесят програм, які автор і ведучий Леонід Філатов вів уже тяжко хворим, кожне слово давалося йому з труднощами. Добре, що поруч були соратники, беззавітно любляча і віддана дружина Ніна Шацька, котра залишила театр, аби продовжити життя Льоні, син, внучки...

Леонід Філатов пішов від нас дуже рано. А хіба можна піти вчасно, коли ти все життя ніс акторську, письменницьку, людську ношу, не декларуючи себе подвижником. Він сам умів пам’ятати і щедро, навіть марнотратно, дарував це уміння іншим. Щоб пам’ятали...