Тіні забутих поетів: Маруся Вольвачівна

«Моим стихам,

как драгоценным винам,

настанет свой черед».

Марина Цветаєва

Усе починалось як у казці або у повісті Миколи Гоголя: приїхали в село на Слобожанщину ченці-греки, зайшли в хату заможного козака. Один чернець пильно подивився на козацьку доньку Марусю і сказав: «Ти така людина, котра хоче усе на світі знати… тебе будуть люди любити і поважати… Ніколи не вийдеш заміж. На твоєму шляху буде більше горя, ніж радощів, і потім ти зробишся писателькою». — «Брешете, я ж ні читати, ні писати не вмію!» — «А буде так!» — відповів.

І поїхала дівчина у місто — вчитися. І побачили її, красуню й розумницю, пан та пані. Вразила їх Маруся, і забрали вони її з собою у столицю — Петербург.

Зрозуміло, на цьому казка скінчилася. Що пообіцяли Марії ті пани, вже забулося, але достеменно відомо, що однією з умов, які висунула вона, була можли­вість ходити у школу.

Столиця імперії непривітно зустріла доньку українського козака. «Дивлюся, що в Петербурзі не так і святий вечір справляють, як у нас. Тут нема ні куті, ні узвару, ні пирогів, ні капусти з опеньками, ні гороху, ні риби печеної… А як у нас у сей день, то кожна господарка готовить страву, яка є смачніша… у сей багатий радісний вечір збирається вечеряти всі докупи у велику хату до господаря: робітник безрідний, наймит і наймичка», — писала Марія Воль­вач у мемуарах, що побачили світ під назвою «На Вкраїні».

Свіжість і врода сільської дівчини, яскравий народний одяг та колоритна мова недовго тішили петербурзьких панів. З улюбленої іграшки її перевели у покоївки, а потім вона стала зайвою у багатому домі. Звісно, що про освіту й не йшлося, проте уроки тієї «школи» Маруся засвоїла назавжди. Гірка доля жінки стала однією з провідних тем творчості Марії Вольвач, ім’я якої довгий час було невідоме в літературі. Творчість цієї письменниці з народу відкрилася для нас лише у ХХІ ст., ще раз підтвердивши істину, що справжнє мистецтво не вмирає і рукописи не горять.

Марія Степанівна Вольвач — козачка з дідів-прадідів — народилася 17 березня 1841 р. у селі Черемушній Харківської губернії Валківського уїзду в родині заможних козаків. Коли дівчинці виповнилося сім років, помер її батько. Брати дуже швидко промотали батьківську спадщину — велике господарство роз­продали, молодша сестра залишилася взагалі без жодних статків. Саме тому й вирушила Маруся у місто здобувати освіту або хоч яке-небудь ремесло. Після повернення з Петербурга, де вона пробула півроку, вивчилася на кравчиню. Ця нелегка праця і годувала її все життя.

Шиття вишуканого одягу для харківських панянок було нудною й нецікавою роботою, порівняно з тим, що визначило її долю. Література стала для Марії Вольвач вікном у чарівний світ творчості. Коли вже дорослою самотужки навчилася читати і писати, то відчула, що життя наповнюється смислом. Твор­чість українських письменників Івана Котляревсь­кого, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Степана Руданського, Івана Франка буквально увійшла в її душу.

Мабуть, справді не можна сказати собі: «Буду поетом!» — і стати ним. Схоже, хтось мудріший і розумніший сам вибирає того, хто має творити. Так сталося і з Марією Вольвач.

На щастя, її творчістю зацікавився відомий український історик Дмитро Багалій. Він першим оцінив самобутній літературний талант і посприяв тому, щоб у харківському альманасі «Складка» за 1892 р. були опубліковані її поезії. Потім побачили світ гумористичне оповідання «Кажи жінці правду, та не всю» і «Казка про таємні слова». У 1896 р. вийшла збірка поезій та оповідань «Пісні та розмова вал­ківської селянки Марусі Воль­вачівни». Високу оцінку її творчості дав Микола Сумцов, а Іван Франко, який на той час був редактором «Літературно-наукового вісника», опублікував на шпальтах цього часопису її поезії та мемуари.

Поезія і проза Марії Вольвач випадає із загального контексту класичної української літератури кінця ХІХ — початку ХХ ст. Це не звична для нас творчість інтелігентної, рафіновано освіченої людини, добре обізнаної зі світовою культурною спадщиною, а яскрава народна поезія, побудована на фольклорній основі.

Варто сказати ще про одну рису її творчості — цнотливу шляхетність. Це сьогоднішні українські літератори, які пройшли студії у Сорбоні, Кембриджі чи Оксфорді, вважають за необхідне у прозі й поезії оголювати насамперед тіло, докладно описуючи, як, де, з ким, скільки разів і яким чином, і все це із щедрим застосуванням ненормативної лексики. У добу постмодернізму та руйнування образної системи мистецтва це називається «жіночим дискурсом» або «гендерним світоглядом». Душевність і духовність залишаються поза контекстом, про них читач із багатою уявою мусить лише здогадатися.

«Валківська селянка» ставилася до почуттів і до слова обережно і з пошаною. Саме тому її твори, навіть ті, які вона називала гумористичними, не грішать брутальністю. Вона лише тонко натякає на всім відомі реалії, іронічно описуючи своїх героїв — грубих і неосвічених, але щирих і добрих селян.

Може, так і залишилися б в архівах і старих журналах яскраві та самобутні поезії Ма­рії Вольвач, якби не її земляк, літературознавець Іван Максимович Лисенко. Він ще з дитин­ства чув від односельців розповіді про письменницю, яка часто приїздила у Черемушну і читала свої твори вдячним слухачам.

У фондах Інституту рукописів Національної бібліотеки України, архівах і на сторінках давніх часописів шукав Іван Лисенко вірші, п’єси, прозові твори забутої письменниці. І нарешті упорядкував книжку під своєю редакцією. Назву дав їй трохи іронічну «Кажи жінці правду, та не всю». Маю сумнів, що сама письменниця назвала б так своє, по-суті, перше повне видання художніх творів, мемуарів та листів. Але Марії Вольвач щастило на чоловіків — підтримали її творчість видатні українські культурні діячі початку ХХ ст., витяг із пітьми забуття літературознавець ХХІ ст.

Зі смаком оформлена книжка побачила світ завдяки інформаційно-аналітичній агенції «Наш час». Вона стала однією з ланок проекту «Невідома Україна», що має шляхетну мету — видання науково-популярної літератури, яка б розкривала для сучасників невідомі сторінки української історії, культури, науки і техніки.

Презентація книжки Марусі Вольвачівни відбулася у музеї Гончара, який не лише гостинно відчинив свої двері для тих, хто цікавиться культурою свого народу, а й запросив на свято дитячий фольклорний автентичний гурт «Дай Боже», ансамбль народної пісні «Елегія», юного бандуриста Святослава Силенка та актрису Наталю Водолазко.

Ця імпреза стала гідними «хрестинами» для книжки «писательки з народу» з її барвистими віршами-піснями, тонкою лірикою, дотепним гумором і талановито вимальованими характерами у драматургії. «Катерина Білокур у літературі» — сказав про Марусю Вольвачівну письменник Вадим Пепа.