ТЕТЯНА ТОЛСТАЯ: «Я ПРОТИ ДЕВІЗУ — ЖОДНОГО ДНЯ БЕЗ РЯДКА»

Прочитавши перші оповідання Тетяни Толстої на початку 80-х, була зачарована її прозою. Кожне слово настільки точно «приладнане» до свого місця в тексті, що починаєш відчувати колір, смак, запах, образ так, ніби сама перебуваєш усередині розповіді й не очима пробігаєш сторінки книжки, а відбувається це у твоєму дитинстві чи у твоєму сьогоденні. І не важливо, що йдеться там про 30-ті чи 50-ті, коли тебе ще й на світі не було. Відтоді кожну книжку Толстої чекаю з нетерпінням і повертаюся до неї повсякчас. Нині й син мій приохотився. Книжок не надто й багато, як хотілося б, — шість збірників оповідань і роман «Кысь». За власним визнанням їхнього автора, пише вона повільно, мало, оскільки це для неї задоволення, яке має сенс розтягувати.

Обидва її діди — Олексій Толстой і Михайло Лозинський — неначе прошепотіли їй: «Вислови недомовлене». Закінчивши відділення класичної філології ЛДУ, отримавши блискучу академічну освіту, яку неможливо було застосувати в побуті, вона через деякий час стала писати та публікуватися в товстих журналах. Не залишаючи цього заняття, майже 10 років викладала російську літературу в США. Повернувшись, живе між Пітером і Москвою. У першому, відпочиваючи від публічності, пише. А в столиці веде на телебаченні ток-шоу «Школа лихослів’я».

Давати інтерв’ю не любить, але як член журі «Кінотавра-2003», дозволила під час однієї з наших розмов включити диктофон.

— Тетяно, чим довше живе людство, тим більше затираються слова, затаскуються поняття. Правда, багато залежить від того, хто і як ними користується. З чого для вас розпочинається слово?

— Вони справді затаскуються. Є різні списки слів — що трапляються і не трапляються, різні словники. Вони використовуються в індивідуальному порядку, у контекстах, і вербальний смак словникових зв’язків теж різний. Це як намисто, нанизане на нитку. Розташуй їх інакше — і вони матимуть інший смисл. Це фотокінотелеефект освітлення. Можна освітити людину так, що вона буде виглядати дивовижно. У цьому контексті слово одночасно означає те, що означає, та має й свої відтінки. Найцікавіше — скласти їх так, щоб вони набули іншого смислу. Щоб дали сік. А основа соку — особистість, яка їх складає. Слова, у свою чергу, можуть по-різному поводитися — лягати, не лягати, пручатися, набувати голосу, тембру. Валентності в них багато, можна вибудувати будь-яку систему метафор. І ось поєднання голосу душі зі словами створює щось. Найголовніше — до цієї стихії самій потрапити. І взагалі, людям необхідно хотіти потрапляти туди.

— Адже творчість, особливо «первинна», одиночки — письменника, композитора, художника — вимагає неймовірного самозречення, навіть жорстокості. Багато тих, хто пише, відразу це забувають і оголошують жорстокий терор навколишньому світу. Як ви на це дивитеся, чи варто робити такі пожертви?

— Є різні види жорстокості, про які можна говорити. Є жорстокість садизму, що іноді обертається комічністю. Хотів бути садистом, а вийшов клоуном. Та певна жорстокість, швидше — безжалісність до себе, до тих, хто поруч, — без цього не обійтися. Можна намагатися не чинити шкоду навколишнім, та з собою розмова має бути цілковито відвертою. Потрібна певна мужність. Ти маєш розуміти свою абсолютну самітність. І через неї раптом за результатами з’ясовується, що ти друг і опора для величезної кількості людей. Це вражає. Адже не було такого завдання — догодити, сподобатися. Це відповідальність. Однак саме завдання вимагає, насамперед від тебе, від усього відмовитися. Інакше не можна.

— Є уявлення про те, для кого пишете?

— Якщо точно, то для таких, як і я. Не думаю навіть про образ — «для»... Це хтось, про кого ніколи не думала.

— Чи є у вас своє вузьке коло, яке необхідне для життя?

— Так, звісно. Це коло не відразу окреслилося, оскільки, загалом, я не вміла ніколи дружити з безліччю людей. У юності була похмурою й не любила спілкування. Потім заспокоїлася та зрозуміла, що навколо є люди. Чим більше недоліків бачиш у собі, тим більше прощаєш оточуючим. Не знаю, для чого людям даний максималізм. А вміння прощати приходить із віком.

— Чи існує література за статевою ознакою? Чи є література та нелітература та її течії?

— Це дуже складне запитання. Я раніше думала, що вони є як якісь розділи. А нині почала сумніватися. І водночас дійшла висновку, що ніякої течії, крім реалізму, просто немає. Та що це таке, не знаю. Щойно вдивляєшся в нього, інше здається жалюгідним — модернізм блідне перед реалізмом. Я запитую: що таке реалізм? Умовно кажучи, є таке визначення, що письменник виступає як щось усезнаюче — він знає думки кожного. А модернізм розпочинається з того, що автор виносить свій мозок у вигляді якоїсь страви на стіл. Мовляв, хочу й повідомляю вас, дорогий читачу, що якщо я пальну, то всі ці герої, героїні, та й весь світ помре. Забавно спостерігати за грою розуму, з одного боку. А з іншого боку — доречно згадати: біля витоків модернізму початку XIX століття — Діккенс. От, приміром, у Анатолія Кіма є таке експериментальне оповідання, де розповідь ведеться то від неї — героїні, то від нього — героя, імені. Теми, слова сполучаються. Ніякого реалізму там немає. Це авторський експеримент. І мені здається, що фантастиці реалізм не заважає. Що таке романтизм — не дуже розумію. Напевно, якась приватна подія, коли розквітає палітра душі. Повторюю, я люблю реалізм. Однак себе, з одного боку, до реалістів віднести не можу, а з іншого боку — запросто.

— Форма розповіді, із якої ви розпочинали, зручна для вас. І раптом — роман «Кысь», що потряс ваших шанувальників. Чому зрадили улюбленій формі, стало тісно?

— Починаючи писати оповідання, вже немов знала довжину даного тексту. Не могла висловити знаками, та бачила. Почувала, із якою швидкістю йти до кінця, щоб до нього дійти. Потім стала писати ще одне оповідання і раптом зрозуміла, що це вже не оповідання. Тема — більша. От і написала роман.

— Далі експериментуватимете в цьому жанрі?

— Вже пишу ще один роман.

— Як було опубліковане ваше перше оповідання?

— Виходило завжди так, що я нікуди не ходила. Все приходило саме до мене. Передісторія ця навіть краща за історію. 82-го року вирішила схуднути. Стало цікаво, чи вийде це в мене?! Сіла на дієту, схудла на 23 кг. Та ніхто не допомагав. Три місяці провела вдома. Змушена була виповзати лише в сутінках дітям їжу купити. І вийшло якось автоматично, само собою — медитація. У мене відкрилося внутрішнє бачення. Згадала нашого сусіду по дачі. Раптом узяла ручку й почала писати. Так написала «На златом крыльце сидели...» Показала батьку, а він був членом громадської ради журналу «Аврора». Тато сказав, що вийшло чудово, але мало. І порадив написати другий. Сіла й написала другий. Десь через два місяці читаю газету, а в ній оповідання про якогось мужика, який раптом виявив у собі дар і поїхав по СРСР заробляти гроші. У нього беруть інтерв’ю і запитують: «Як це у вас вийшло?» Він відповідає:«Я був учителем математики, без особливого дару, а потім зробив операцію на очах». І я зрозуміла, що ці три місяці, коли була наодинці із собою, навколо нікого — відкрилося третє око. Нормальна медитація. Вважаю, все, що зроблено, лише завдяки цьому. Нині повільно сповзаю в буддизм, оскільки це велика мудрість Сходу. Все інше — додаток до неї. Вони правду знають. Природно, якщо ти вже щось зробив, знайдеться 1000 помічників, які готові тобі допомогти.

— Робота зі словом вимагає неймовірно багато часу. Ви при цьому лекції читали в Америці, сьогодні ведете телевізійну програму. Як організовуєте свій час?

— Ніяк. І це неподобство, оскільки час потрібно організовувати — з одного боку. А з іншого — щойно розпочинаєш організовувати, щось гасне. Я цього боюся. Звикла, що все працює завдяки моїй інтуїції. Роблю справи тоді, коли це треба. А от, буває, відчуваю: ні, не піду кудись там... або не робитиму чогось там... Звикла дослухатися інтуїції.

— А працюєте кожного дня?

— Ні. Це марно, тому що коли ставиш перед собою завдання, а виконати його не зможеш, таке моторошне відчуття нікому не потрібної вини... День потьмянів, життя минуло — і починає точити огидний черв’як власної бездарності. Я проти девізу — жодного дня без рядка. Може, комусь це й підходить, але тільки не мені. А ось бути готовим завжди і скрізь, і уві сні, і наяву, і всі 24 години на добу — інша річ. Потрібно бути готовим, щоб тебе «покликали». І ти записуєш... Фразу, слово. Раптом щось виникло в голові, як вітерець. Хапаєш усе це й починаєш працювати. По-іншому все відбувається: не тоді, коли вичавлюєш воду з каменю, а коли цей вітерець розпочинає віяти. І — працюєш.

— Ваші сини розуміли, чим ви займаєтеся?

— Ні, не думаю. У нас були дуже гармонійні стосунки. Та вони правильно виросли, правильно зайнялися власними справами. І, головне, я їх відпустила. Вони відразу кинулися в справу. Мені повезло, у них не було періодів пияцтва та наркоманії. Вони обидва комп’ютерники.

— Ваш телепроект із Дунею Смирновою — «Школа лихослів’я». Навіть назва зухвала. Як ви зійшлися з Дунею? Як почали разом працювати?

— Ми знайомі дуже давно. Працювали разом у газеті, зблизилися і здружилися. І виявили одна в одної дорогоцінну спроможність — цікавитися цікавим. А потім Юра Богомолов запропонував мені проект. І вийшло так, що ми з Дунею перенесли свої кухонні розмови на екран. Головне — ми з нею на одній хвилі. Отже, все вийшло природно.

— Як вибираєте героїв і як збираєте на них досьє?

— Ми складаємо список людей, яких хотіли б бачити. До того ж ще й пропонують когось. Відсіваємо самі, а частина людей відмовляється. Найцікавіше — зрозуміти, як під корою, зовнішньою маскою приховується жива особистість. Досьє нам готують, в основному, з Інтернету — 5—10 цікавих інтерв’ю. Читаємо їх і думаємо: де в людини поворотний пункт — найголовніше. Тут доводиться всю інтуїцію напружувати, а це дуже важко без медитації. В інтерв’ю — усе слова, слова, що до того ж іноді їхні автори перебріхують. Та до чого все зводиться? Ми маємо вивести людину на якусь тему, знайти ахіллесову п’яту і тоді виходить цікаво. З огляду на це ми й ставимо свої запитання.

— А якщо герой лукавить?

— Це відразу видно. Ми можемо залишити його лукавство. Це занавіска, яку видно за відеорядом. От ще такий випадок. Моя молодша сестра — психолог. Ми з нею консультуємося, після передачі робимо розбір польотів із її участю. Вона нам розповідає дуже цікаві речі. У нас є люди, які після передачі про них нас ненавидять, а є ті, котрі відразу до нас прив’язуються. Вони в нас отримують можливість поговорити про себе любимих. Чудові в нас були речі з Генрі Рєзником. Він думав, що він розумний, а ми дві дурепи. І потрапив у нашу пастку, із якої ми на нього як накинулися... Просто так вийшло, сам напросився. Передача була довга, він у результаті визнав, що ми його остаточно заплутали.

— Як уживаються у вас дві такі цілковито різні іпостасі: самітниця-письменник і людина публічна — телеведуча?

— Доводиться розробляти зовнішню сторону публічної персони. Однак по суті тут відіграє роль внутрішній баланс. Я за фактом публічна персона, не по душі. Хотілося б мені бути людиною-невидимкою, щоб самій все та всіх бачити, а мене — ніхто. Та це неможливо, у публіки завжди є прагнення знищити моє приватне життя. І тому доводиться розробляти спосіб реагування на публічне впізнавання. Буває іноді ідіотично неприємно. Я не уявляла собі масштаб. Та іноді — дуже цікаво. Приміром, ми робили програму про Чубайса, наша ідея була — показати усім: Чубайс знає, що загал його ненавидить. Ми вирішили показати, що нечесно обрушувати на одного, нехай несимпатичного вам чоловіка, відповідальність за світобудову, і дати зрозуміти, як неймовірно складно щось робити. Він до нас прийшов у депресії — заїжджений. Бачила його два роки тому зовсім іншим — веселим, дотепним, сповненим сил. А тут — цілковито замучена людина сірого кольору. Прямо про це й сказали. Після цього почалося. Гуляла якось, вийшла на ринок — до мене кидається жінка божевільного вигляду: «Я завжди казала — Чубайса в губернатори!» Потім ще мені зустрічалися люди, які жаліли Чубайса після нашої передачі. І це мене дуже потрясло: люди поміняли своє ставлення до особи, яка була представлена пресою як диявол, що зажерся. От усе це набагато важливіше, ніж прикрості від публічного способу життя. Коли ти бачиш людське в тому, у кому раніше не помічала.

— Ви не боїтеся, що ваша програма стане особливо бажаною для тих, кому це потрібно і хто готовий платити за паблісіті?

— Ми для себе вирішили: два роки повиступаємо й кинемо. Придумаємо інший проект. Та через вибори на нас наводяться всякі підозри. Ми запрошуємо, кого хочемо. І це не має жодного відношення до політики. Канал нам не дозволяє запрошувати нині тих, хто має відношення до виборів. Замовлені передачі не робитимемо. Та в нас і неможливий замовлений формат, адже наші передачі — експромт.

— Які у вас плани?

— Не знаю. Буду жива-здорова — що-небудь нове придумаю. Приміром, ніколи не думала, що потраплю на телебачення. Не було бажання туди потрапити і немає його — бути там. Мене не тягне до соціальних конфліктів. Охоплюють лише індивідуальні амбіції. Соціальних — немає. Бути відомою зручно або незручно, але задоволення для мене в цьому немає. Отримаю задоволення розмовляти з друзями — про головне. А так званий соціум — що йому? У нього інші смаки, свої погляди на життя. Вважаю, приміром, що людина живе кілька разів. Головне, що чітко знаю нині для себе, — не можна суворо засуджувати людей.

— Таке прізвище носити важко?

— Може, й так, але я вже до цього звикла.