Терновий вінець 1917 року — 3. Коли і чому зазнала поразки Українська революція?*

26 листопада, 2004, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 48, 26 листопада-3 грудня 2004р.
Автор
Статті авторів Всі статті автора Всі автори
Відправити
Відправити

Відлік часу Української революції історики цілком слушно починають із краху самодержавства в Росії і народження Центральної Ради...

Автор
Статті авторів Всі статті автора Всі автори

Відлік часу Української революції історики цілком слушно починають із краху самодержавства в Росії і народження Центральної Ради. Кінець революції датують 1921-м або 1923-м роком. Перша дата визначається невдалим вторгненням частин армії УНР на територію радянської України. Друга пов’язується з рішенням Ради послів Антанти визнати кордон за Ризьким мирним договором між Польщею і радянськими республіками 1921 року. Це рішення спричинило розпуск уряду ЗУНР, який з 1919 року існував на еміграції.

В обох випадках ідеться про агонію створених революцією політичних режимів. У працях вчених української діаспори, звідки ця періодизація запозичена, вона стосувалася не революції, а «визвольних змагань». У нас періодизацію прийняли, але термін не прищепився, тому що він ігнорує соціальну проблематику національної революції. Отже, слід відповісти на запитання, коли і чому зазнала поразки Українська революція.

Національна революція

Революція 1917 року була грандіозним соціальним катаклізмом, який з однаковою силою розвинувся як в центральних губерніях, так і на національних окраїнах, що призвело до розпаду багатонаціональної імперії.

Протиставлення центру окраїнам є досить умовним. Російська і Українська революції розвивалися паралельно і на одній і тій самій території. Головною базою національної революції були російські губернії з переважаючим українським населенням. На етнографічній території України (за винятком Кубані) УЦР у листопаді 1917 року створила Українську Народну Республіку. Політичні сили Центральної Росії розгорнули громадянську війну, яка точилася і в Україні. Борючись між собою, вони воювали і з армією УНР. Цю війну слід визначати як міжнаціональну. Такі конфлікти відбуваються під час розпаду багатонаціональних держав.

Боротьба УНР за виживання тривала довго. Її столицю Київ червоні війська захоплювали тричі, а білогвардійці — один раз. Переможцями у міжнаціональній війні виявилися не білогвардійці, які робили ставку на голу силу, а більшовики, що розгромили національно-визвольний рух, комбінуючи батіг і пряник.

Радянська революція

До 1991 р. у нас все було радянським: країна, суспільство, держава, лад, конституція, спосіб життя, людина. Виняток — Велика Жовтнева соціалістична революція. У королівстві кривих дзеркал, яким була радянська країна, така аномалія мусила щось означати. Вона засвідчувала підміну однієї революції іншою та підміну влади, що виростала з революції, іншою владою.

Революційні маси, які гуртувалися навколо рад, допомогли більшовикам завоювати владу лише після того, як останні заявили про підтримку радянських гасел. Радянська за змістом революція була перекваліфікована керівництвом більшовицької партії в соціалістичну. В поняття «соціалізм» різні політичні сили вкладали різний зміст. Керівники більшовиків під ним розуміли першу фазу комунізму, але до слушного часу утримувалися від пропаганди в масах «держави-комуни».

Більшовики переконували революційні маси і в тому, що відстоюють радянську владу. А насправді одразу після приходу до влади ленінська партія делегувала до рад своїх людей і викинула з них із допомогою чекістів усіх незгодних і неугодних. У Росії була встановлена замість міфічної диктатури пролетаріату диктатура більшовицької партії. У першій радянській конституції ця партія взагалі не згадувалася.

Більшовицька диктатура виступала у вигляді радянської влади. Склалася подвійна компартійно-радянська конструкція державного управління. Ця двошарова, але цілісна система влади завжди оберталася до народу тільки однією стороною — радянською. Радянські органи законодавчої і виконавчої влади були повновладними в тому сенсі, що ніхто, окрім них, не займався поточним управлінням. Але вони в усьому залежали від непідвладних виборцям компартійних комітетів. Склад парткомів формально визначався на партійних зборах, конференціях і з’їздах. Фактично низові організації цілком підпорядковувалися вищим за ієрархією ланкам партії.

Ця конструкція влади дозволяла створювати формально незалежні від петроградського, а з весни 1918 р. — московського центру національні радянські республіки. Хоч організовані більшовиками національні держави виглядали як незалежні, вони були цілком підпорядковані РКП (більшовиків).

Уперше це ноу-хау ленінської національної політики було використане в боротьбі Раднаркому з Центральною Радою в грудні 1917 року. Під прикриттям своїх військ більшовики скликали у Харкові з’їзд рад, який конституювався як Всеукраїнський. З’їзд проголосив Україну республікою рад, але залишив за державою ту саму назву, яку дала ЦР, — УНР. Із-за спини маріонеткового уряду більшовики повели наступ на Україну, не наражаючись на звинувачення в інтервенції.

Ради в Україні утворювалися у 1917 р. переважно в робітничих селищах Донбасу і у великих містах з російськомовним населенням, а також на фронтах. Тому їх слід вважати суб’єктами Російської, а не Української революції. Коли ж Раднарком оприлюднив ленінський декрет про націоналізацію землі та її зрівняльний розподіл між селянами, популярність рад і кишенькової радянської «УНР» почала зростати. Ще більше вона зросла, коли Раднарком домігся припинення воєнних дій з Німеччиною та її союзниками і почав переговори про сепаратний мир. Навпаки, ЦР не додало популярності повернення в Київ під захистом німецьких багнетів.

У листопаді 1918 р., коли Німеччина зазнала поразки у війні, Москва знову створила «незалежний» радянський уряд України. Був застосований уже випробуваний взимку 1917—1918 рр. сценарій вторгнення у відновлену Директорією УНР. Коли виявилося, що головком Червоної армії І.Вацетіс не досить уважно поставився до рад, В.Ленін напучував його такими словами: «З просуванням наших військ на захід і на Україну створюються обласні радянські уряди, покликані зміцнити ради на місцях. Ця обставина має ту хорошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію і створює сприятливу атмосферу для подальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у нестерпне становище і населення не зустрічало б їх як визволителів».

Всенародне повстання проти німецьких окупантів і гетьмана П.Скоропадського слід вважати одним із останніх спалахів Української революції. Восени 1918 р. під проводом головного отамана УНР С.Петлюри зібралася 100-тисячна армія. Вона складалася здебільшого з повстанців-селян. У міру просування російських військ в Україну ця армія почала швидко танути. Повстанці або переходили на бік радянських військ, або розбігалися по селах. Воєнний крах Директорії обумовив передусім російський чинник, але він не був суто зовнішнім. Політика Раднаркому чинила колосальний вплив на ситуацію.

Більшовики заплатили селянству по векселях, виданих у серпні 1917 р. Зрівняльний поділ землі в РСФРР збігся в часі з поверненням поміщиків в українське село під захистом німців. Полярність аграрної політики в червоній Росії і гетьманській Україні подіяла руйнівно на найбільш популярну партію національної революції — есерівську. Вона розкололася, і більшість есерів, які назвалися боротьбистами, прийняла радянську платформу. Це підірвало зсередини національну революцію: з демократичної вона почала вироджуватися в радянську.

Раднарком більше запропонував масам, аніж уряди УНР. Голова Директорії УНР В.Винниченко писав: «І не російський совітський уряд виганяв нас з України, а наш власний народ, без якого й проти якого, ще раз кажу, російські совітські війська не могли б зайняти ні одного повіту з нашої території. Цим, розуміється, я не хочу сказати, що російський совітський уряд не мав ніяких намірів воювати з нами й не посилав своїх військ проти нас, як це він увесь час підкреслював. Він хотів воювати, він воював, він і війська свої для того посилав. Але цих військ було надзвичайно мало, й вони не стільки билися з нашими військами, скільки організували повстанські війська й керували ними».

Більшовики запропонували українському селянству не тільки поміщицьку землю, а й національну державність. Чи могли повстанці відчути підступність «ленінського танго»: крок назад, два вперед? До наведених вище слів, які писалися наприкінці 1919 р., слід внести доповнення: через рік, наприкінці 1920 р., Росія мала в Україні шість армій загальною чисельністю понад 1,2 млн. бійців. Проте 28 грудня 1920 р. В.Ленін і Г.Чичерін із боку РСФРР, а Х.Раковський — як представник УСРР уклали договір, у якому підкреслювалися незалежність і суверенність обох радянських республік.

Українська радянська державність була ерзацом справжньої, тому що доленосні політичні рішення приймалися в Кремлі. Варто назвати тільки одне таке рішення — про вилучення всіх продовольчих запасів у селян-«боржників» по хлібозаготівлях взимку 1932 — 1933 рр. Проте радянська державність була реальною, тому що державна партія управляла країною через ради. Відповідно, став реальним і національний її різновид. На радянській Україні лежить відблиск Української революції. Щоб довести це, досить навести два приклади: один — з доби сталінщини, а другий — з епохи горбачовської «перебудови».

Під час кривавої сталінської диктатури загинули всі, хто брав активну участь у творенні УНР. Однак той-таки Сталін висунув як мотив нападу на Польщу 17 вересня 1939 р. своє прагнення захистити від війни українців та білорусів і возз’єднати братні народи в їхніх власних (!) державах. 23 серпня, коли укладався пакт Молотова—Ріббентропа, про возз’єднання не згадувалося: Польщу поділили по лінії Вісли, і Сталіну діставалася навіть частина Варшави. Яка подія трапилася між 23 серпня і 17 вересня? Відповідь одна: вторгнення гітлерівців, що сталося 1 вересня, викликало світову війну, якої обидва агресори не чекали. Щоб залишитися поза війною, Сталіну довелося відмовитися від польських етнічних земель і висунути переконливе для світу ідеологічне обгрунтування — «визвольний похід».

В останні роки «перебудови» в національних республіках спалахнув рух, спрямований на здобуття незалежності. В Україні виникла опозиція, яка закликала до відновлення УНР. Пам’ять про Українську революцію стала чинником державотворчого процесу, потужність його визнала компартійно-радянська номенклатура. Діючи узгоджено з опозицією, керівники УРСР використали в 1990—1991 рр. конституційну норму щодо права на утворення самостійної держави. Норма з’явилася в Конституції СРСР і в конституціях союзних республік як популістське гасло, аби уникнути лобового зіткнення з національно-визвольним рухом. Його поразка в 1917—1919 рр. обернулася перемогою в 1990—1991 рр.

Комуністична революція

У 1917 році комуністичного чинника у революційному процесі не існувало. Точніше, він проявився тільки у вигляді ідеї про «державу-комуну» у «Квітневих тезах». Тоді більшовики ще залишалися соціал-демократами і часом мирно уживалися з меншовиками в об’єднаних організаціях РСДРП. Якби весною 1917 року перемогла лінія, відстоювана в резолюції Л.Каменєвим, В.Молотовим і Й.Сталіним (називаю прізвища тих керівників, які пізніше опинилися на вершині влади), то ця партія не відрізнялася б від інших партій. Але перемогла ленінська лінія…

У квітні 1918 року В.Ленін виступив з працею «Чергові завдання Радянської влади». Зміст пропонованих заходів засвідчував, що партія взялася за створення «держави-комуни». Комуністичні перетворення в Україні розпочалися з річним запізненням, коли радянські армії відтіснили уряд Директорії до північно-західного кордону. У відповідь на насадження радгоспів і комун піднялася могутня хвиля селянських повстань, яка влітку 1919 року змела радянську владу. Ця хвиля національної революції яскраво соціального спрямування виявилася останньою. Директорія не скористалася нею, тому що Україну окупували білогвардійці. Поразка їх призвела до остаточної реставрації радянської влади.

* * *

Партія В.Леніна реалізувала гасла радянської революції, але своєрідним чином. Позбувшись імперіалістичної війни, народи Росії потрапили у вир громадянських і міжнаціональних воєн. Віддавши землю під зрівняльний розподіл, більшовики після тривалої підготовки здійснили колективізацію сільського господарства і перетворили селян на пролетаризовану робочу силу, зобов’язану працювати на державу за порожні трудодні. Створивши «суверенні» національні республіки, вожді більшовицької партії насправді побудували централізовану унітарну державу.

Здійснивши програму радянських перетворень, більшовики постійно перекривали її своєю власною — комуністичною. Вони майже повністю відновили імперію Романових. На багато десятиліть розвиток народів імперії, що розпалася, був деформований новою імперією — радянською. Крах комунізму у 1991 році знову відкрив перед ними шлях у майбутнє.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК