Тепле серце північної країни

Борис ЗЕЛІНСЬКИЙ, директор українського туроператора ТОВ «КАНДАГАР»:

— Погодьтеся, кожному з нас цікаво приїхати в колишню республіку СРСР і подивитися, який шлях вона пройшла за ці роки, як живуть люди. В Естонії є де гарно відпочити, країна багата на визначні пам’ятки. Не спекотне, але достатньо тепле літо, розвинений сервіс, комфорт, усе культурно й цивілізовано... Розцінки, щоправда, майже європейські, але в естонців запроваджена гнучка система знижок і турфірмам вони пропонують велику комісію. Тобто, купуючи турпакет, людина зможе істотно заощадити порівняно з тим, якби поїхала самостійно.

Наші туристи вже дуже багато бачили, але країни Балтії якось залишилися осторонь. Сьогодні, коли прибалти приєднуються до Шенгенської зони, розширюються можливості українських мандрівників: наприклад, можна буде об’єднати в один тур країни Балтії і Скандинавії. Що, на мій погляд, стане поштовхом для зростання популярності цього напрямку серед наших співгромадян.

Наскільки класний Таллінн, по-справжньому зрозуміла... після повернення з Естонії, дорогою додому з аеропорту «Бориспіль». Сама траса до Києва ще нічого, але те, що починається після в’їзду в столицю... Затори, сморід, бруд, закіптюжені старі будинки й атомні гриби новобудов... Боже мій, яке ж ти хворе, улюблене рідне місто! Який немічний, старомодний і нежиттєздатний вигляд маєш на тлі європейських «побратимів»!.. Страшенно прикро і боляче це усвідомлювати, проте від правди нікуди не подінешся...

На відміну від Києва, головне місто Естонії не лише має подобу справжнього денді. Це місто, потрапляючи в яке, кожною клітинкою відчуваєш: тут добре жити. Вчитися, працювати, пориватися до нових обріїв, закохуватися, народжувати дітей, старіти... Кажуть, добре там, де нас немає? Але коли ж нарешті стане добре там, де ми є?!

Дощ — нормальне явище для Таллінна в будь-яку пору року. Але ніяка пронизлива сльота не може приховати головного — його теплоти і комфортності. І краси: у 1997 році столиця Естонії поповнила список усесвітньої спадщини ЮНЕСКО і тепер офіційно входить у топ-лист найкращих міст світу.

У Таллінні дуже багато скверів, алей і бульварів. Кожне узвишшя тут гордо іменується «горою», усе невелике й мініатюрне. Талліннська архітектура теж своєрідна. Здебільшого це — прості квадратні темні будинки з великими вікнами. Ніяких надмірностей, усе лаконічно, гранично функціонально й акуратно. Гігантських новобудов тут практично немає. Та вони, напевно, 400-тисячній столиці Естонії і ні до чого. Тим більше що й з двома наявними мало не розгорівся великий скандал: оскільки вони псують панораму Старого міста (хоча й розташовані аж ніяк не в центрі), Таллінн мало не вилетів зі згаданого престижного списку.

Талліннці дуже люблять і бережуть своє місто. Тому появі в центрі столиці чергового «вставного зуба» (так тут називають не дуже вдалі нові будинки, які тією чи іншою мірою дисгармонують з історичною забудовою) передують численні мітинги протесту на місці запланованого будівництва. І досить часто конфліктна ситуація вирішується на користь городян. Тому й надто вже недоладних архітектурних монстриків якось не спостерігається. Та й, схоже, міська влада Таллінна, на відміну від київських колег, керується усе ж таки іншими інтересами.

Оскільки мова зайшла про слуг народу, не можу не пригадати й такого цікавого факту. Ви­являється, за кількістю чиновників на душу населення Естонія посідає перше місце у світі. Почу­ваються вони дуже непогано, заробляючи в середньому близько 20 тисяч крон (десь 2000 у.о.) на місяць. Утім, і іншим естонцям на життя гріх нарікати: середня зарплата по країні — 1000 у.о., ставки за кредитами на нерухомість і придбання автомобіля — від трьох до п’яти відсотків. Так, недарма говорять, що в маленькій країні набагато легше навести лад...

Порядок у естонців і в мовному питанні. Трохи менше сорока відсотків населення столиці держави — росіяни, тому тут достатня кількість шкіл, де предмети викладають «великою і могутньою». Але надалі тут без естонської не обійтися: про подальшу гарну роботу, не кажучи вже про держслужбу, можеш і не мріяти.

Поки розпитували гіда про життя-буття естонців, не помітили, як підійшли до незвичного, якогось дуже пітерського за духом та естетикою пам’ятника загиблому панцернику «Русалка», який вважається одним із найгарніших монументів не тільки Таллінна, а й усієї країни. Але він знаменитий не тільки тим, що є неординарним витвором мистецтва. Це — перший випадок у створенні такого роду пам’ят­ників, де увічнені імена не тільки офіцерського складу, а й усіх матросів.

Наступний пункт екскурсії — Співоче поле, головний концертний майданчик Естонії. На його зовсім невеликій, як на перший погляд, сцені може поміститися 30 тис. виконавців, а спостерігати за дійством на ній — 150 тис. глядачів. Співоче поле — місце, святе для всіх естонців. Саме воно стало епіцентром так званої Співаючої революції 1988 року. Тоді тут зібралися 400 тисяч людей і було проголошено декларацію про автономію і свободу країни.

Зі Співочого поля вирушаємо в бік приморського району Кадріорг — одного з найпрестижніших у столиці, де розташована резиденція президента Естонії. А ось і вона. Усе досить скромно, демократично, ніяких парканів, навколо найвідоміший в Естонії штучний парк. Поруч — палац, побудований Петром I для дружини Катерини. До 1917 року це була літня резиденція російських самодержців, де побували фактично всі царі династії Рома­нових.

Тепер у палаці з пишним декором внутрішніх приміщень розмістився музей зарубіжного мистецтва, де можна помилуватися картинами російських майстрів, портретами членів царської сім’ї та голландським живописом з колекцій естонських німців. До речі, саме тут дізналася, що, виявляється, голландські художники XVII сто­ліття поставили виробництво картин на потік, і кожен з них мав вузьку спеціалізацію: один малював виключно руки, інший — очі, третій — фрукти тощо. Але ж якої якості було це «серійне виробництво»!..

Вийшовши з музею, спостерігаємо кумедну картину: на дитячому майданчику грається група малюків. Усі як один одягнені у світловідбиваючі жилети. Вияв­ляється, це — уніформа дошкільнят і молодших школярів нинішньої Естонії.

Ну а щоб хоч трохи дізнатися про Естонію вчорашню, треба вирушити в Рокка-аль-Маре. Це — музей під відкритим небом, який «прописався» на 84 га мальовничої території прибережного лісопарку. Ось що відклалося в пам’яті після відвідання Рокка-аль-Маре. Давні житла естонців називалися «житловими клунями» і були дуже великі. Будували їх з колод і покривали соломою. В одній частині клуні жили люди, в іншій — зимували тварини. Підлога в клунях була кам’яна, до середини ХІХ століття в них топили «по-чорному», люди спали на лавках і на підлозі. Улітку хлопці ночували на горищі клуні, а дівчата — на горищі в коморі.

Біля вхідних дверей у стіні стародавніх естонських будинків робили невеличкий отвір. Гадаєте, для котів? А от і ні! Виявляється, він призначався для проникнення в дім... вужів. Саме вони виконували в естонців функції вусатих-смугастих і справно ловили мишей. Мало того, вужів тут вважали майже священними істотами, усіляко намагалися їм догодити і в жодному разі нічим не скривдити.

Повсякденною їжею естонських селян були супи — переважно молочні (місцеві жителі їли їх з... оселедцем) та овочеві. На Різдво традиційно ласували кров’янкою з... брусничним варенням і «піперкоком» — коричневого кольору печивом із безліччю спецій.

Але найбільше автора цих рядків у Рокка-аль-Маре вразив паркан навколо однієї з клунь при вході до музею. Якщо чесно, зовні в ньому немає нічого особливого: стирчать собі з землі якісь тонкі палиці — ну й нехай собі стирчать... Зате більш ніж цікаво те, звідкіля ці палиці взялися. Виявляється, коли попередній паркан почав псуватися, керівництво музею звернулося до людей: не викидайте на смітник новорічних ялинок, привозьте нам — їхні стовбури ми використаємо для лагодження огорожі, аби не рубати нових дерев. І талліннці відгукнулися. Причому, судячи з розміру відреставрованого паркану, масово! Ось вам рівень цивілізованості і свідомості!

Безумовно, перлиною Таллін­на є його дивовижне середньовічне Старе місто. Більшість тамтешніх будівель звели в ХІ—ХV сторіччях. Вони чудово збереглися багато в чому завдяки міцній фортечній стіні та запровадженій колись суворій забороні використовувати легкозаймисті будматеріали. Така завбачливість дає можливість сьогоднішнім туристам, котрі прогулюються вимощеними кругляком вуличками Старого міста, милуватися тими самими церквами, площами, вежами та рядами будиночків, якими милувалися і їхні попередники багато століть тому. А інколи взагалі губитися в часі й потрапляти у справжнісіньке середньовіччя!

Зокрема, із цим завданням блискуче справляється розташований у самому серці Старого міста чудовий ресторан Old Hanza. Ось де варто побувати всім нашим «туристичним» чиновникам, рестораторам та іже з ними! Ось у кого слід повчитися, як облаштувати неймовірно стильний, смачний (у прямому і переносному значенні) і, що дуже важливо, демократичний заклад, де немає відбою від туристів і самих талліннців! А який там подають соус із журавлини та ожини!.. А розплавлений сир із ялівцем!.. А пиво з корицею!.. Повірте, до столиці Естонії можна вирушати навіть тільки заради цих насолод для шлунка. Втім, обмежитися ними самими ніяк не вийде. Тому що Таллінн — місто «солодке» у всіх значеннях.

За організацію інфотуру автор дякує українському туроператору ТОВ «КАНДАГАР».