Театр (абсурду) військових дій — Східна Європа

«Но мы еще дойдем до Ганга

Но мы еще умрем в боях

Чтоб от Японии до Англии

Сияла Родина моя».

Павел Коган, 1941 г.

Нова робота польсько-німецького історика Богдана Мусіаля «Поле бою — Німеччина. Сталінські військові плани проти Заходу» робить чималий внесок у дискусію про двозначну роль СРСР на початковому етапі Другої світової війни. На підставі багатьох — раніше секретних — документів із московських архівів описується планомірна підготовка Радянського Союзу до захоплення Європи. Всупереч назві, в роботі розглядаються не конкретні військові плани СРСР щодо захоплення Німеччини, яких за період з осені 1939-го до літа 1941 року Генеральний штаб Червоної армії розробив щонайменше п’ять. У центрі уваги — заходи, здійснювані у промисловості озброєння РСЧА і політичні рішення кремлівського керівництва в 1920—1930-х роках.

У роботі наводяться протоколи нарад політбюро ЦК і ЦК ВКП(б), вищих військових інстанцій Радянського Союзу: плани та обговорення того, як розпалювати пожежу в Європі, як готуватися до «Великого визвольного походу на Захід», на кого нападати в першу чергу, на кого — в другу. І для фанатичних більшовиків-германофілів ленінської генерації, і для цинічних реалістів сталінської закваски головною метою завжди залишалася Німеччина — найбільш населена й індустріально розвинена країна Європи. Її захоплення мало забезпечити стратегічну перевагу на континенті і шлях до подальших завоювань.

Але на шляху до Німеччини, яку під час Веймарської республіки весь час стрясали виступи лівих і правих радикалів (комуністів і нацистів), лежала відроджена Антантою Польща, з якою 1920 року почалася війна. Досі у східноєвропейській історіографії вказувалося на ініціативу Польщі у розв’язанні цього конфлікту. Проте в роботі Б.Мусіаля наводяться переконливі документальні свідчення того, що Юзеф Пілсудський, завдяки агентурній і технічній розвідці, дізнався про підготовку РСЧА до нападу й наніс випереджувальний (превентивний) удар.

Поразку на Віслі — як показують наведені в книжці автентичні висловлювання лідерів Радянської Росії — більшовики сприйняли як жахливу катастрофу. Настала пауза, яка супроводжувалася спробами сприяти комуністичним повстанням в Естонії, Болгарії, Німеччині й Китаї. 1923 року при підготовці «німецької революції», яку скасували в останній момент, більшовицьке керівництво серйозно обговорювало питання про спільний із німцями напад на Польщу. Загалом усі спроби ініціювати комуністичні заколоти в 20-ті роки провалилися, і Йосип Сталін зробив ставку — у перспективі — на військову експансію, до якої слід було ретельно підготуватися.

Перед читачем постає грандіозна картина напруження всіх сил держави у створенні найпотужнішого у світі військово-промислового комплексу. У 1932—1933 роках СРСР (на Україні, Кубані, Ставропіллі, Поволжі, Казахстані) спіткав голод, який Б.Мусіаль називає «найбільшим злочином проти людяності в Європі в ХХ столітті». Однією з причин штучно організованого голоду було прагнення забрати в селян хліб, продати його на Захід, а на отримані кошти купити устаткування для військових заводів (див. «Герої» під грифом «секретно», «ДТ», №7, 24.02.2007). Фактично вже наприкінці 20-х, тобто з прийняттям першого п’ятирічного плану, в СРСР почалася тотальна мобілізація. До слова, у нацистській Німеччині її оголосили вже в розпал Другої світової війни — на початку 1943 року.

Радянські військові штаби в 20—30-х роках завзято й цілеспрямовано розробляли плани майбутньої війни. Зокрема, один із головних військових теоретиків РСЧА Михайло Тухачевський наполягав на необхідності масованого застосування хімічної зброї. Тим більше що він особисто мав «досвід», випробувавши смертельну зброю на повсталих селянах Тамбовщини 1921 року. Пропозиції щодо виробництва хімічної зброї прийняли на вищому рівні, хоча в майбутньому її й не використовували.

У 1935—1941 р. «наступальні» настрої більше й більше витали в повітрі. Член політбюро Андрій Жданов на засіданні Головної військової ради Червоної Армії 4 червня 1941 р. заявив: «Ми стали сильніші, можемо ставити більш активні завдання. Війни з Польщею і Фінляндією не були війнами оборонними. Ми вже стали на шлях наступальної політики... Між миром і війною — один крок. От чому наша пропаганда не може бути мирною... Політика наступу була в нас і раніше. Ця політика була визначена Леніним. Тепер ми лише гасло змінюємо. Ми беремося за реалізацію ленінської тези».

Відзначивши сильні сторони роботи, зупинимося й на спірних моментах. Автор стверджує, що західна історіографія «у більшості своїй недооцінює всесвітньо- історичне значення» радянсько-польської війни». Проте сам Б.Мусіаль навіть не згадує про такий цікавий епізод. В Угорщині палала соціалістична революція, наказ про «допомогу» котрій навесні 1919 р.
отримав Український фронт Червоної армії. Плани Кремля були зірвані заколотом у частинах Червоної армії. Розповідь про цю подію могла б не тільки поінформувати західного читача про цікавий епізод радянської історії, а й показати послідовність більшовиків у прагненні здійснити світову революцію, адептом якої був Лев Троцький.

Із книжки ми дізнаємося про економічні труднощі в СРСР під час НЕПу, про держмонополію на горілку, про проведення колективізації й багато подробиць здійснюваних репресій, що, втім, не має прямого стосунку до теми дослідження. Проте в главі «Польща — експериментальне поле революційної боротьби» навіть не згадується про діяльність радянських диверсійно-терористичних груп у Західній Україні та Західній Білорусі (Східній Польщі) у 1921—1925 р.

У роботі спостерігається постійне потрапляння дослідника в «пастку секретного джерела», тобто необґрунтована довіра до інформації таємної поліції (ВНК-НКВС) про антирадянські виступи. Ці документи їхні автори складали, маючи дві основні мети: показати партійному керівництву свою значимість (розкрили крамолу!) та випросити якнайбільше сил і коштів у власне розпорядження. Тому твердження автора, що в СРСР серед робітників «домінували антикомуністичні настрої», які «в селі були ще радикальніші», видається щонайменше перебільшенням.

Прихід Гітлера до влади в Німеччині, чому потурав Комінтерн, Мусіаль розцінює як помилку Сталіна. Проте якщо метою останнього, як зазначає сам автор, було втягти Європу у війну, щоб потім її більшовизувати, то ліпшої кандидатури, ніж Гітлер, на роль агресора й загального пугала просто не було. Чи виглядає тоді прихід до влади Гітлера прорахунком комуністів?

Змальовуючи широкомасштабну підготовку СРСР до війни 1941 року — без перебільшення агресивний психоз, що охопив партійний апарат і Червону армію в травні-червні 1941 р., — автор робить висновок, що на літо 1941 року радянський напад не планувався, а планувалося або на 1942-й,
або взагалі на 1943 рік. Нібито Йосип Сталін прагнув дочекатися капітуляції Великої Британії, щоб залишитися з Гітлером «віч-на-віч». Проте в книжці наводяться три факти, які вказують на те, що рубікон війни СРСР перейшов уже наприкінці 1940 року. У лютому 1941 року розпочалася підготовка до навчання в «партійній спецшколі» сотень осіб із балканських країн, Чехословаччини та Німеччини з наголосом на тому, «як можна бити ворога у власній країні».

Ще восени 1940 року розпочалися попередні заходи щодо створення в РСЧА польського легіону, а 4 червня 1941 року політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило постанову про перетворення 238-ї стрілецької дивізії на польську. 5 травня 1941 року в Кремлі перед випускниками військових училищ Йосип Сталін виголосив емоційну промову, заявляючи, що Німеччина розв’язала війну, прагне до гегемонії, гнобить захоплені народи Європи, які починають повставати проти неї, а також підкреслив могутність Червоної армії. Того ж дня на бенкеті для вищого військового та політичного керівництва захмелілий вождь висловився ще войовничіше: «Проводячи оборону нашої країни, ми мусимо діяти таким чином. Від оборони перейти до політики наступальних дій. Нам потрібно перебудувати наше виховання, нашу пропаганду, агітацію, нашу пресу в наступальному дусі. Червона армія — це сучасна армія, а сучасна армія — армія наступальна». Уявімо себе на секунду на місці шефа абвера адмірала Канаріса, котрий отримав розвіддані про бодай одне із цих неординарних висловлювань. Який висновок він мав би зробити для себе й що міг доповісти Гітлерові про процеси в СРСР після отримання такої інформації? У Кремлі не могли не розуміти — після таких кроків зволікати з агресією проти Німеччини вже неможливо, інакше підуть випереджувальні заходи нацистів.

І це тільки факти з рецензованої книжки, які свідчать про намір напасти на Німеччину влітку 1941 р. Проте досі не опублікованих документальних відомостей залишилося набагато більше.

У Червоній армії Б.Мусіаль завважує безліч вад — у підготовці кадрів, у забезпеченні продовольством і одягом, управлінні військами, логістиці, «морально-політичному» стані. Все це, безперечно, було, та іноді складається враження, що ці об’єктивні труднощі автор абсолютизує. Наприклад, у книжці проігноровано перший бліцкриг ХХ століття — перемогу радянсько-монгольських військ
над японською армією біля річки Халхін-Гол 1939 року. Але це не так важливо, значно важливіше, що загальна дуже емоційна й категорична оцінка стану радянських Збройних сил не виглядає коректно: «...1941 року Червона армія до війни із таким сильним противником, як тодішня Німеччина, в жодному разі не була підготовлена».

Непідготовлена армія війну програє. Сталін же вийшов переможцем і захопив половину Європи, нав’язавши «народним демократіям» тоталітарну модель розвитку. І переміг Радянський Союз усупереч абсолютно несподіваному для Кремля оборонному характерові сутички не на життя, а на смерть.