Тактичні песимісти і стратегічні оптимісти

В останній місяць року, що минає, Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) - один із перших і найповажніших методичних наукових соціологічних центрів, які з'явилися в незалежній Україні, - відзначив своє 25-річчя.

Організували його 1992 р. Валерій Хмелько (президент) спільно з Володимиром Паніотто (директор) та Майклом Сваффордом на основі Республіканського науково-практичного соціологічного центру Соціологічної асоціації України. Після смерті Майкла Сваффорда КМІС став суто українським закладом. Його інновації вже самого початку діяльності у вітчизняних соціологічних дослідженнях - перший посібник і перший тренінг інтерв'юерів; перші особисті (face-to-face) інтерв'ю та фокус-групи; перше вітчизняне програмне забезпечення для статистичного аналізу даних і перша програма для розробки вибірки.

"За всі ці роки КМІС провів тисячі досліджень (близько 150 на рік) і нагромадив чималий обсяг інформації, - згадує Владимир Паніотто. - Деякі з них були дивні - як наприклад, спеціальне дослідження, яке нам замовив один міжнародний фонд. Він переживав, що голодне українське населення робить із птахами, які прилітають із Канади й нагулюють жир в Україні. Тому ми опитували браконьєрів, дізнаючись, що відбувається і як захистити птахів.

Одне дослідження ми проводили в моргах. Звісно, відразу постає запитання - кого, власне, ми там опитували. Насправді дослідження було пов'язане зі збереженням електроенергії. У соціальній сфері ми досліджували дитсадки, школи, лікарні. І виявилося, що найбільше електроенергії споживають великі холодильники в моргах при лікарнях. Тому ми брали інтерв'ю в інженерів, які їх обслуговують.

За всі ці роки нагромадилося дуже багато різних проектів і вражень".

Валерій Хмелько

Для ювілейної презентації вибрали кілька найцікавіших показників, які соціологи аналізували впродовж багатьох років і які характеризують зміни, що відбулися в українському суспільстві. "Проголошуючи тост, - пояснив Володимир Паніотто, - люди зазвичай бажають здоров'я, щастя та добробуту. Тому перші три показники - добробут, здоров'я і щастя".

"Для визначення рівня добробуту ми беремо тільки одну шкалу - збираємо людей, які кажуть, що їм не вистачає грошей навіть на харчування, - розповідає виконавчий директор КМІС Наталія Харченко. - Хоча ми називаємо цей показник суб'єктивним, він досить добре корелює з об'єктивними, більш численними показниками.

З 1994-го по 2017 р. рівень бідності в Україні змінювався. Найважчою ситуація була наприкінці 1990 рр. У 1998 р. 52% респондентів вважали, що вони майже голодують. Потім ситуація поліпшувалася, і за 10 років - до 2008-го - рівень бідності знизився до 11%. І це одне з небагатьох, але важливих досягнень України за ці роки.

У 2008 р., після початку світової кризи, рівень бідності зріс до 21%, але потім ситуація стала поліпшуватися. Перед початком військового конфлікту, у 2013-му, рівень бідності становив 9%, з 2014-го по 2016 р. збільшившись майже вдвічі - до 17%. Але впродовж останнього року ситуація поліпшилася, і рівень бідності знизився до 12%.

Протягом усього періоду спостереження (з 1997 р.) в Україні зростала кількість користувачів Інтернету. Однак в останній рік зростання зупинилося і становить 62% населення".

"За останні 20 років КМІС нагромадив цілу колекцію цікавих досліджень щодо здоров'я українців, - продовжила презентацію заступник виконавчого директора Вікторія Захожа. - Медичні дослідження підтверджують, що самооцінка стану здоров'я - один із надійних показників. І він тісно пов'язаний із добробутом. Із початку 2000-х років зросла кількість українців, що оцінювали свій стан здоров'я як хороший. За останні чотири роки, попри війну, цей показник майже не змінився. Але й зростання в самооцінці здоров'я немає, - коли знижується рівень матеріального добробуту, знижується й самооцінка здоров'я. Сьогодні близько 38% населення вважають, що в них хороше здоров'я, 19% - що погане, решта оцінюють своє здоров'я як посереднє".

Володимир Паніотто

"Найбільш адекватним показником для виміру щастя, - вважає Володимир Паніотто, - є прямі оцінки, тобто запитання, чи вважають люди себе щасливими.

Недавно, наприклад, був опублікований індекс щастя ООН, що складається з шести показників, у якому Україна посіла 132-ге місце (у 2013-му - 87-ме) із 155 країн, а Росія - 49-те. При цьому один із показників індексу "чи вважаєте ви, що вільні розпоряджатися своїм життям?" у Росії в 2,5 разу вищий, ніж в Україні. Тобто якщо телебачення переконало людей, що вони вільні, то ця оцінка буде вищою. Тим часом за прямими оцінками - "чи вважаєте ви себе щасливою людиною?" - рівень щастя в Україні такий самий, як і в Росії. Після 2000 р. він в Україні зростав до 2010-го (65%). Потім знизився. І треба сказати, що війна на рівні щастя істотно не позначилася. У 2013-му щасливими себе вважали 58%, а у 2015-му - 59%. Рівень щастя трохи знизився 2016-го (54%). У 2017 р. щасливими себе вважають 53% українців.

Більш тривалі дослідження, які по наших масивах провели економісти, показали, що рівень щастя знизився тільки там, де люди безпосередньо мають справу з війною. В інших регіонах він не змінився. Пов'язано це з тим, що в нас мало співчуття, - чи це загальнолюдська закономірність, але ситуація така".

"Один із показників, який КМІС моніторить уже 25 років, - ставлення населення України до незалежності, - розповідає заступник директора Антон Грушецький. - І хоча президент П.Порошенко дивується, що соціологи все ще ставлять це запитання: мовляв, народ України свій вибір зробив ще 1991 р., - реальні настрої населення трохи розбігаються з ідеалістичними уявленнями ряду державних діячів.

Із 1991 р. ми ставимо респондентам запитання "якими б ви хотіли бачити відносини України з Росією?" з такими варіантами відповіді:

1) відносини України з Росією мають бути такими ж, як і з іншими державами, - з закритими кордонами, візами, митницями;

2) Україна і Росія мають бути незалежними, але дружніми державами - з відкритими кордонами, без віз та митниць;

3) Україна і Росія мають об'єднатися в одну державу.

Якщо людина вибирає варіант 1 або 2, ми вважаємо, що вона підтримує незалежність України. У 1991 р. за незалежність проголосували близько 90% населення. Однак із 1993 р. її підтримка пішла на спад за рахунок погіршення економічної ситуації та розчарування. Після початку війни в Чечні охочих об'єднуватися з Росією стало менше. А з початком 2000-х рівень підтримки незалежності поступово зростав. Найвідчутніший сплеск підтримки стався після анексії Росією Криму і з початком війни на Сході. Нині незалежність України підтримують 85% населення України.

Аналогічні процеси відбувалися і в Криму. Охочих об'єднуватися з Росією у 2012-
2013 рр. було не набагато більше 20%. І це свідчить, що анексія Криму відбулася не на бажання населення, а в результаті спецоперації.

Протягом 10 років спільно з російською недержавною дослідницькою організацією "Левада-Центр" КМІС проводить дзеркальні дослідження - ставлення українців до росіян і росіян - до українців. І всі ці роки ставлення українців завжди було кращим, ніж росіян - до них. До анексії Криму 80-90% українців ставилися до Росії позитивно, тоді як у Росії позитивне ставлення до українців падало й до 30%, а в кращі роки коливалося близько 70%.

Після анексії Криму частина тих, хто позитивно ставиться до росіян, різко знизилася, але ставлення росіян до українців погіршилося ще більше. Зараз позитивно ставляться до Росії приблизно 40% українців, а росіян, позитивно налаштованих до українців, - близько 30%.

Тут важливо, що насправді українці бачать за словом "Росія". Оскільки, згідно з деякими іншими нашими даними, більшість українців негативно ставляться до керівництва РФ, але водночас - позитивно до її населення".

"У дані дослідження про довіру до соціальних інститутів цього разу було включено більше позицій, ніж зазвичай, - відзначає Володимир Паніотто. - Найбільшу довіру в українців викликають звичайні люди в їхньому населеному пункті (72,6%); волонтери, що допомагають переселенцям (64,8); ЗСУ (67,7); волонтери, що допомагають армії (67,4) і тільки потім церква (52,6%).

Українським ЗМІ, Інтернету, поліції довіряють стільки ж, скільки й не довіряють, - баланс наближений до 0. Решті інституцій українці не довіряють. Особливо низький рівень довіри до ВР: довіряють - 6,9%, не довіряють - 78,5.

Підіб'ємо підсумки. Наші дані свідчать, що за останні чотири роки рівень бідності стабілізувався. І нинішні 12% - насправді не такий поганий показник. Рівень здоров'я майже не змінився, а рівень куріння знизився з 28% у 2007 р. до 23% у 2017-му, попри всі проблеми, які в нас нині є. Рівень щастя трохи знизився, але тільки за рахунок Донбасу та частини України, безпосередньо пов'язаної з конфліктом. Тобто загалом ситуація більш-менш стабілізувалася й не видається катастрофічною. Тим часом більшість населення вважає, що країна рухається в неправильному напрямку (понад 70% проти 12%), корупція зросла, реформи не йдуть. Можливо, цю різницю між даними досліджень та сприйняттям ситуації можна пояснити зростанням рівня критичності ЗМІ. Це - зворотний бік свободи.

Але дані досліджень свідчать, що все не так погано, як нам здається. І в переддень свят це має вселяти певний оптимізм.

Як колись сказав Євген Головаха, українське населення - це тактичні песимісти й стратегічні оптимісти, які вважають, що наступні кілька років буде дуже погано, але потім буде дуже добре".