Суспільне благо «мірмідонців»

«Немає такого поняття, як суспільство»

Маргарет Тетчер

Колись богиня фемінності Гера наслала епідемію, щоб знищити всіх мешканців острова Егіна. Люди слухняно вимерли. Але син Зевса, король цього острова (і дід Ахіллеса), вимолив у батька оригінальне вирішення тотальної демографічної кризи.

Зевс перетворив мурах, які не постраждали від епідемії, на людей. Їх називали «мірмідонці». Вони були лютими і витривалими, їхні нащадки були солдатами під командуванням Ахіллеса в Троянській війні.

Якщо це — еволюція, то цілком можна припустити і зворотний процес — стрімке здрібніння і оспівування свого мурашника-термітника як центру, навколо якого обертається світ.

Власне, це здрібніння всього вже не «до мишей», а до масштабів мурах ми спостерігаємо в соціумі. Все дрібнішає по суті скрізь, але що бідніша країна, то швидше.

Епідемія змусила людей залишатися здебільшого наодинці із самими собою. Консюмеризм, соціальна філософія невпинного споживання непотрібних речей, наркотична залежність від шопінгу були витіснені трендом невпинного споживання брехні.

Колишня реклама і так мала мало спільного з правдою, але епоха Гіпермодерну зробила брехню основним товаром.

Брехня поширюється в шість разів швидше, ніж правда, бо не містить у собі складових, які треба обдумати і відрефлексувати. Брехня, яку чомусь сором’язливо називають фейками, не несе в собі нічого, хоч трохи обтяжуючого інтелект.

Усе це впливає на людські цінності, як вітер викликає ерозію, руйнування і зменшення у розмірах колись величних скель. Цих катастрофічних процесів зазнає і категорія «суспільне благо».

Український політичний фольклор усіх напрямів рясніє романтичними обіцянками ощасливити весь український народ. Ну, не те щоб зовсім уже задурно. Лише у разі правильного вибору політичної віри.

Обіцянки суспільного блага без зусиль, витрат, СМС і реєстрацій — тема так само давня, як і обіцянки компенсації прикрощів земного життя після смерті.

Сьогоднішня наша ситуація характеризується як стрімко зростаючий розрив між очікуваннями і реальністю. Цей розрив у тому чи іншому вигляді існував завжди. Проте дотепер він був лінійним, тобто існував в одній смисловій площині. І розрив, навіть якщо він ставав провалом, мав чіткий лінійний вимір, більш-менш прогнозовану динаміку розходжень і сходжень.

А зараз ми бачимо, як ці тектонічні плити смислів не просто розходяться, а ще й провалюються або підіймаються. Таким чином утворюючи не паралельні, а різновимірні реальності.

Якщо ви розумієте обставини реальності, в якій перебуваєте, то маєте шанс не наробити у цій реальності непоправних дурниць.

Календарно знаходячись у XXI сторіччі, світ продовжує експлуатувати культурну спадщину століття минулого. Хоча її створили люди, покоління яких уже здебільшого перейшло в кращі світи (як нам кажуть). Вони творили це для себе й сучасників, але цей час безповоротно минув. На підставі цієї творчості були сформовані культурні коди, які позначали «вічні», з точки зору тогочасної культури, цінності.

Шквал політичних змін, який почався для України з кінця 1980-х років, можна порівняти із серединою XIX століття, коли епохальні технологічні і соціальні зміни завершилися двома світовими війнами і цілковитим перекроюванням політичної карти світу.

Раніше в кризові часи суспільне благо безальтернативно ототожнювалося з державним або національним благом (для бездержавних націй).

У спокійніші часи в суспільстві зростало очікування того, що держава якось відшкодує попередню жертовність широких народних мас задля держави. Марно зростало. Але така вже людська вдача.

Суспільне благо (public good) — це було щось таке, що люди споживають, але за нього не платять. Як повітря. Як принцип відкритого моря, який почався з часів Колумба, або як Антарктида.

У публічного блага три ознаки. Воно — не виняткове, тобто за нього не можна вимагати гроші. Тобто можна, але якщо хтось не хоче платити, то теж гаразд. Воно — не конкурентне, якщо його хтось споживає, то в іншого воно не зменшується. І здебільшого — воно неподільне.

Такими колись вважалися всі природні ресурси, але збільшення чисельності людей і держав змінило це поняття — починаючи з права на захист у межах храму чи фортеці і до нинішнього поняття «глобальне благо», яке означає все і нічого. Тому було вигадано термін «квазісуспільні блага», щоб пояснити їх загарбання і подальшу конкуренцію в продажах.

Суспільне благо як роблення чогось хорошого для всіх сьогодні теоретично передбачає два інструменти — широку демократичну участь суспільства в прийнятті рішень держави і соціальний самозахист суспільства.

На практиці ж ми як держава, чий бюджет є постійно за крок від дефолту, спонсоровані Світовим банком і МВФ, не можемо мати власної соціальної політики. Як і власної геополітики. Тобто теоретично можемо, але власним коштом. Таких грошей у нас нема, а народ, у якого в пріоритетах зарплати і пенсії, може поділитися з державою власними статками лише у відомому фантастичному телесеріалі про слугу народу.

За «власну соціальну політику» видаються наші безупинно зростаючі соціальні потреби, на які ми вічно просимо грошей.

Гроші нам дають за слухняну неоліберальну поведінку, яка в усій Європі дедалі більше набуває ознак комуністичного реваншу з його войовничим атеїзмом, зрівнялівкою та агресивним цькуванням і дискримінацією інакодумців.

Цифрова епоха призвела до того, що виробником суспільних благ став увесь світ, а от пандемія дуже виразно показала всю ілюзорність справедливого «європейського» розподілу цих благ.

У нашому українському недокапіталізмі (де основою макроекономіки є олігархія, основою безпеки — сподівання на сильніших сусідів, а дезорієнтовану в цінностях культуру і освіту можна сміливо доповнювати приставкою «квір-») суспільство змагається з державою за перерозподіл того, що вже нікому з них не належить.

Однак це має стосунок до еволюції економічної теорії. Тобто мало, тому що дві обставини — глобальний Інтернет і епідемія — показали усю крихкість будування соціальних механізмів довкола ринку у XXI столітті.

Мурашиної величі тематика, довкола якої точаться війни блогерів та їхніх коментаторів, не є ознакою деградації, хоч би як нам це здавалося з висот культури минулого століття. Це метушня в процесі побудови якогось нового мурашника. Ми нарікаємо на зростаюче хамство і взаємну ненависть через дріб’язок, але мурахи — всеядні і безжальні комахи, із власною економікою, системою соціального захисту і навіть креативним класом у вигляді 20% ледарів у кожному мурашнику. За своїм суспільним устроєм мурахи — найближчі до людини істоти на Землі.

Виходить парадокс. Основний пафос боротьби здіймається довкола конкуренції за глобальне суспільне благо, комунікацію. Благо, передумовою і основою динамічного розвитку якого є брехня.

У тваринному світі, у тому числі серед комах, обман присутній у вигляді способів маскування від природних противників.

У випадку нашого мурашника і його лютого хайпу начебто ні про що напрошується така гіпотеза. Всі ток-шоу, інтернет-дискусії начебто покликані імітувати розумну й осмислену поведінку працьовитих і старанних людей. Але виглядають вони там повними кретинами, навіть якщо в природному середовищі виказують ознаки розуму і здорового глузду.

Гляньте, що відбувається в мурашнику з працьовитими невдахами.

Там є своя система покарань. Наприклад, якщо здоровий мураха-фуражир (котрий займається пошуком їжі) кілька разів повертається в мурашник без здобичі, його вбивають і самого пускають на корм. Це не поширюється на тих, хто втратив працездатність унаслідок каліцтва. Їх годують доти, доки вони здатні просити їжу.

Водночас, як я вже згадував, 20% мурах не мають ніяких виразних для нас робочих функцій. Вони — просто нероби. Є антропоморфні гіпотези, що це через їхній похилий вік або патологічні лінощі, але більше схоже, що вони продукують щось не дуже матеріальне, може, якийсь вай-фай у вигляді феромонів.

Я припускаю, що поточне нематеріальне суспільне благо, довкола якого точаться такі запеклі баталії, — це конкуренція за право і можливість вдавати з себе повного ідіота. Тобто потрапити в ці 20% мурашиної еліти, яка нічого не робить, але не проти взяти участь у страті ближнього через «позитивну дискримінацію», щоб потім поласувати його рештками.

Ідіот, незалежно від його корисності чи некорисності, у забезпеченні своїх потреб має державний пріоритет, гарантований ліберальними дослідниками і гарантами цілісності українського мурашника. Сусідні постсоціалістичні термітники вже зміцніли і виросли, а за нами ще треба наглядати і наглядати.

Історичним підтвердженням цієї тези є те, що Еак, майбутній цар мірмідонців, побачив уві сні, як мурахи перетворюються на людей після того, як упали з дуба.

Інші матеріали автора читайте за посиланням