Старий із нашого двору

У нашому дворі тісно від машин, припаркованих у найнесподіваніших закутках, від людей, що протоптують стежинки в зручних для себе місцях. Тісно від дітвори, що захоплено ганяє м'яч, зрідка наштовхується на лінивих перехожих, вибиває з рук пакети і мчить далі в запалі гри. Багато в нашому дворі молодих мамусь у вузьких джинсах, із променистими очима. На ручках різнобарвних візків гойдаються пластикові відерця й іграшки. Є тут рум'яний двірник із лопатою, липова алея, старі клени, величезні вгодовані коти, веселі пси, домашні й не дуже. Але не залишилося в нашому дворі старих. Майже не залишилося.

Одного разу всі переполошилися. До під'їзду під'їхала "швидка". Народ проходив мимо, зазирав на ґанок, зупинявся: "До кого? Чи не до Олександра Павловича?" На ґанку, як завжди в цей час, вічним прапором маячів сусід, ветеран-афганець. Він хитав головою і поважно заявляв: "Наш Олександр Павлович ще ого-го!".

Раніше у цьому дворі було багато старих. Вони гуляли парами, вечорами сиділи на лавочках біля під'їздів. Олександр Павлович статечно прогулювався новими асфальтованими доріжками під руку з дружиною Дашею. Вона носила білосніжну, накрохмалену хустку, сива, маленька, акуратна. Даша була його порятунком у буквальному значенні слова. Під час Великої Вітчизняної війни Олександр Павлович отримав серйозне поранення. Вона, молоденька медсестра, винесла його з поля бою на своїх тендітних плечах, виходила, поставила на ноги. Відтоді вони не розлучалися. Щовечора Олександр Павлович зі своєю вірною Дашею гуляли по алеї. На початку травня він начіплював ордени. Їх були багато, - всі груди його дзвеніли й сяяли на сонці. Йшов, подзвонюючи медалями, під руку з дружиною, гордий і суворий. Назустріч йому йшли інші ветерани, теж подзвонюючи сяючими нагородами. Ошатні й урочисті. З букетами бузку та гвоздик у руках.

Потім несподівано помітили: наш Павлович запропав кудись. Стали питати, турбуватися. Поки одного разу вічний прапор ґанку - сусід-афганець – не заявив сумно: "Померла його Даша. Ось і не виходить". Вона відійшла тихо. Олександра Павловича не бачили днями, боялися, що кожна "швидка" біля під'їзду - до нього. Сусідські чоловіки зібралися на раду, адже треба було щось робити. Вони міркували, як примусити його знову гуляти, виходити хоча б зрідка з тихої маленької квартири. Так вони радилися й сперечалися, доки не помітили, що Павлович почав з'являтися на вулиці. Спочатку ненадовго. Він згорбився, дуже постарів. Його колись горда постава розм'якла, як підтала свічка. Не було в ньому більше тієї внутрішньої світлої твердості, як у минулі роки, коли йшов під руку зі своєю Дашею алеями свіжого ще району. Сусідські чоловіки вирішили наглядати за ним. Але Павлович пішов. Спочатку на два-три кроки від дому. Він стояв, обпершись об ціпок, у холод у тонкому піджаку, дивився на перехожих, статечно, сумно вітався з кожним. Потім почав ходити трохи далі. У кожного запитував, як справи, як діти, куди подівся собака, отой рудий, пухнатий, "що був у вас торік". Згодом навіть збадьорився.

Одного разу у дворі затіяли боротьбу з машинами, які паркуються в неналежних місцях. Величезні "танки" виїжджали клумби, а траву перед будинком перетворили на дике курне місиво. Кожен день починався прокльонами з усіх закутків двору. Хтось погрожував облити автомобілі зеленкою, хтось - проколоти шини. Люди нетямилися від гніву. І знову зібралися на нараду, що робити. Мізкували довго, варіантів було безліч.

Одного прекрасного ранку, визирнувши у вікно, побачили цікаву картину. Двірники вирішили цю справу по-своєму правильно. Коли всі нахабні водії роз'їхалися у справах, двір стали засаджувати деревами й кущами, а навколо них звели дерев'яні парканчики. Як же ми здивувалися, коли помітили, хто допомагає двірникам у їхньому праведному ділі. Це був Олександр Павлович, який і рухався-то ледве-ледве, але самозабутньо допомагав садити і втоптувати.

"О дає! Та він ще ого-го!" - надихнувся сусід-афганець. "Між іншим, він посадив і он ті!" - показав на величезні клени, що дотягуються кронами до сьомого поверху. - Тут же нічого не було, коли ми заселялися в будинок, - тільки пустир. Тоді старики зібралися й посадили всі ці дерева".

Олександр Павлович потихеньку розходився, став гуляти доріжками, хоча й сам. Але ми завжди впізнавали його маленьку суху постать, що повільно брела в тіні.

…Минуло літо, почалися перші заморозки. Чоловіки нашого двору затурбувалися так, як не турбувалися раніше, коли в Павловича була його Даша. Вони вкотре зібралися на раду. До консенсусу прийшли миттєво. Павлович стояв біля будинку у своєму старенькому тонкому піджаку, обпершись на кривий ціпок. Сусід-афганець взяв його під лікоть і впевнено заявив: "А тепер, Павловичу, ми йдемо купувати тобі теплу куртку". Олександр Павлович обурився, навіщо, мовляв, і так буде. Чоловіки критично оглянули його вічний коричневий костюм, до того
зношений, що на ліктях навіть блищав. "Ні, Павловичу, це не діло", - не відступав афганець. - Ми йдемо зараз же. А то як же ти дівчат приваблюватимеш?". На цих словах Олександр Павлович набрав поважного вигляду, розпрямив плечі і з усмішкою сказав: "Ну, якщо дівчат - тоді, звичайно, треба!"

Наступного ранку він стояв на тому ж самому місці, на своєму "посту", в новій куртці. І знову вітав кожного, розпитуючи про справи, бажаючи доброго здоров'я.

Сусід-афганець і решта мешканців двору стежать, щоб Олександр Павлович був у порядку. "Це ж наш старий!" - кажуть вони з легкою гордою усмішкою. А 9 травня ми чекаємо, коли Олександр Павлович надіне свої ордени і пройде липовою алеєю повз клени, які посадив багато років тому. Я впевнена, такий самотній старий є в кожному дворі. Про ветеранів і фронтовиків заведено згадувати у світле свято Перемоги та в переддень виборів. Але ж обпалене війною покоління, що виживає на мізерну пенсію, потребує не тільки хліба насущного, а й нашої щоденної уваги та милосердя.