Стамбул до і після човникової навали

Наїжачена натовськими базами Туреччина була позначена потенційним противником не лише на оперативних картах театру воєнних дій Одеського військового округу, а й у свідомості цілого покоління видавалася відверто ворожою, дуже бідною, безнадійно відсталою країною. Атлантичний крен, вважали, з’явився від бідності й озлобленості 1945 року. Після денонсації договору з СРСР про дружбу й нейтралітет Туреччина зажадала перегляду міжнародної конвенції в Монтре про режим чорноморських проток. У 46-му було підписано відому «доктрину Трумена», договір з США про військову допомогу. У 47-му — «план Маршалла», договір про економічну допомогу. У 52-му Туреччина вступила до НАТО, у 59-му — у СЕНТО, підмахнувши з готовністю сателіта Багдадський пакт, отож, до атлантичного крену додався азіатський диферент.

Конферансьє капітан Колесников (парадна авіаційна форма, кортик, на голові оксамитова турецька феска, приклеєні вусики) в будинку офіцерів виконував уїдливі політичні куплети на мотив бугі-вугі: «Истамбул, Константинополи! И где бы мы ни топали, по Азии, Америке и Африке, в Европе ли…» Приспів був зі східним орнаментом: «Вай, вай, вай, хоть ложись и помирай!» Полковники надривали животи, і відповідальним за сміливий репертуар політпрацівникам попускало.

Навпроти госпіталю на Пироговській, №13, досі громадиться дивний житловий комплекс із восьми будинків у псевдотурецькому чи мавританському стилі. Будинки стоять строго, майже впритул, не залишаючи натяку на курортну легковажність, у кожному особняку непохитність, характер, гідність. Дивуєшся, коли помічаєш, що піднеслися вони лише на два поверхи. Таким самим похмуро-нашорошеним автор у десятирічному віці уявляв собі Стамбул, Босфор.

Рука допомоги

У 20-ті радянський полководець товариш Фрунзе проскакав верхи Анатолію і Фрахію, проникаючи в найвіддаленіші провінції-вілайєти. Кемалісти ще билися з військами халіфату, а Антанта з допомогою грецьких багнетів намагалася розчленувати ослаблену монархію.

Після переконливої перемоги Гази Мустафи Кемаля більшовицька Росія першою визнала Турецьку Республіку. Порадники з Москви регулярно навідувалися до Анкари, де допомагали організовувати армію і кінноту за зразком Червоної.

«Аркадаш» — зверталися бійці до командирів, що в перекладі означає «товариш». Фрунзе розробляв військові операції, сприяв державному устрою вже не в мусульманському, а в світському плані. Мустафа Кемаль жорсткими декретними заборонами взяв курс на секуляризацію, заборону експлуатації релігійних почуттів віруючих. Михайло Васильович схвалював перетворення, поки його самого не зарізали на операційному столі.

Наїжджав до Туреччини й товариш Ворошилов. Саме після повернення в Одесу з похорону турецького посла Климент Охрімович вийшов на балкон готелю в галіфе й підтяжках. Готель стояв на місці кінотеатру «Одеса». Тужливий дзвін діяв на нерви, можливо, голова боліла, жебраки дратували, і тому наказано було Спасо-Преображенський храм завалити.

Висадили в повітря знатно. Тижнів зо два в купах будівельного сміття порошилися останки графа Воронцова і дружини, доки жалісливий двірник не завантажив труни на воза й не відвіз на слобідське кладовище.

Колись граф Ф.Растопчин відписував князю М.Воронцову, батькові одеського генерал-губернатора:

«Якийсь Де-Волан, інженерний офіцер, котрий їздив із Кутузовим до Константинополя і котрому було доручено зняти на карту тамтешню місцевість, повернувся з плодами своїх робіт. Він привіз чудовий план і проект, за яким три колони, вирушаючи одна з Бендер, друга з Ясс, третя з Очакова, і підтримувані чисельною флотилією, мають до серпня дійти до Константинополя, здійснивши весь похід упродовж трьох місяців». Ось як! Очевидно, смерть Катерини II перешкоджала здійсненню цього бліцкригу. Зауважте, не Туреччина націлилася на Одесу, а зовсім навпаки. Можливо, воєнні успіхи в Бессарабії і перемога при Синопі окрилили голландського інженера, хоча далися вони великою кров’ю.

Амбіції урезонила Перша світова, після якої місто турецької слави Ізмаїл відійшло до боярської Румунії.

Товариш Ворошилов у метушливий час усесвітніх переділів сердечно обіймався з Ататюрком. Поки обіймалися, турецький поет-комуніст Назим Хікмет нудився в зиндані. Після звільнення поет прижився в урядовому будинку на набережній і чіплявся до дівчат у московських трамваях.

Зопалу 1932-го більшовицька Росія надала братній Туреччині безпрецедентний кредит — вісім млн. дол. на 20 років. Меншовицька Закавказька республіка в цей самий час просто так, за гарні східні очі, передала Туреччині стратегічно важливий береговий плацдарм разом із портом Батумом. Після безболісного повернення території СРСР закавказькі радянські республіки зазіхали на турецькі ландшафти з героїчною фортецею Баязет і надсилали ноти протесту. Політичний поворот «усе раптом», як на параді, — це вже по-нашенському. У чому-чому, а в половинчастості нас не звинуватиш — або цілувалися взасос або кулаки показували.

Рівно через 20 років, 1952-го, Туреччина вступила до НАТО. Посватав Туреччину з НАТО, як відомо, прем’єр-міністр Мендерес. Вестернізовані офіцери, які пройшли підготовку в американських академіях, 1960-го повісили Мендереса на бульварі разом із двома міністрами. Автор нинішнього року фланірував тим самим бульваром, названим на честь Аднана Мендереса.

До війни одеська тютюнова фабрика працювала на турецькій сировині. Взаємні симпатії чітко відбилися в культурних, військових і спортивних заходах.

Турецькі футбольні команди регулярно приїжджали на вихідні зустрічатися в товариських матчах із одеськими колективами. Напруга боротьби була шалена, але не билися, що можливо лише тепер між двірськими чи сільськими колективами.

На строковій службі ми будували вигадливу радіотехнічну споруду, що приймає підслухування переговорів потенційного противника в повітрі, на воді та де завгодно.

Автор одного разу запитав перекладача офіцера-аджарця, що лопочуть турецькі пілоти.

— Ти не маєш рації, Авні, тридцять відсотків чоловіків люблять повних жінок, а решта — дуже повних, — незворушно переклав референт.

Стамбульські елегії

На берег бухти Золотий Ріг автор із трепетом ступив 1972 року. Це був перший закордонний порт у черзі морських поневірянь. Стояв імлистий вогкий день міжсезоння, і від цього будинки в Каракої видавалися ще громіздкішими, над мінаретами курилися димки. Впритул до морвокзалу ліпилася лікарня, чотириповерховий будинок зберігся досі.

Біля мосту Галат сидів жебрак, перехожі відверталися від закривавлених бинтів на місці стопи.

Набережна сріблилася лускою. Клювало, щільні шеренги рибалок, лікоть до ліктя, окупували міст, набережну й дебаркадери, закликаючи туристів. У тазах рожевіла розрізана й вивернута камбала. Вона була схожа на пружні квіти. Ставрида перекидалася в тазах і на очах втрачала свій електричний із прозеленню та фіолетом відтінок. Це було рибне свято. Багатство риби в них провокувало пересуди в нас: мовляв, егоїстичні турки не пропускають ставриду в Чорне море. Проте пароплавні кухарі з радянських лайнерів регулярно закуповували в Стамбулі дешеву свіжу рибу.

Кожен третій чоловік у Стамбулі носив військову форму. На площі Еміноню солдатик у фланелевій формі й шапочці з козирком за статутом запитав у офіцерів дозволу проникнути в штабний автобус кольору хакі й прошмигнув тінню на заднє сидіння. Субординація в турецькій армії була на висоті ще з часів адмірала Ушакова, коли Федір Федорович єдиний раз за всю історію напружених російсько-турецьких відносин командував спільною ескадрою. Турецькі матроси спритно лазили у рваних халатах по вантах на салінги. Турецька армія і флот завжди були вражаючими, а постачання убогим. Радянські офіцери, скаржачись на життя, говорили: найнижчий рівень зарплат у турецькій армії, а в нас трохи вищий, сусідство особливо принижувало.

Ми стадно перейшли понтонний міст.

— То що, підемо на півгори? — запропонував старший машиніст Павло Флорівнич.

Зашорених моряків надихала легенда, що на схилі містяться стамбульські вертепи, хоч ніхто їх не бачив, і кирпатість гурій у натовпі видавала їхнє слов’янське походження.

Не соромлячись у висловлюваннях, ми почали сперечатися, як дістатися до торговельних склепів Кюсюк-базара. Літня дама в сірому озирнулася й сказала:

— Хлопці, якщо вам на базар, то ліворуч.

Зазивали запрошували низькими голосами, але не настирливо. Ширвжиток із люрексом, блискітками й мереживами виглядав занадто по-східному. Ми нічого не купували, бо в Бейруті й Палермо барахло на порядок дешевше, лише прогулювалися.

Одного разу в мечеті Какгалоглу автор відстав від групи. Ритуал роззування в стамбульських мечетях обставлений зі східним колоритом: забруднена рогожа закриває комірки, де літні туристи з усього світу, скоцюрблені, цокаються задами — ослінчики не передбачені. Щоб не видаватися взуттєвим злодієм, автор делікатно видивлявся свої штиблети здалеку, а коли вони знайшлися, групи і слід прохолонув (тоді у флоті культивувалася виключно екскурсійна груповуха). Вихований на обмеженнях, автор відчував якщо не жах, то трепет і розгубленість, як перед розстрілом. Побрів у бік моря. На мосту Галат знову сидів інвалід із куксою у закривавлених бинтах, але старший, можливо, це сімейний бізнес. Автор кинув йому в тюбетейку металевий ювілейний карбованець.

— Ленін, — сказав безногий.

Автор прибув до борту раніше за свою групу, що також є злісним порушенням горезвісних правил поведінки моряка за кордоном. Група засмутилася, але не через втечу автора, а через пропажу покупок — десь поспішаючи, забули пакет, не пам’ятали де.

Перед самим відходом хлоп’я з магазину «Наташа» в Кумкапі принесло до борту забутий у магазині пакет зі шкіряними виробами. Кумкапі досить далеко, хлопчик біг, як велів хазяїн. У моряків утвердилася думка, що в Туреччині на базарах не обманюють.

Під час проходження Босфору належало виставляти вахту пильності. Для чого вона була потрібна, автор не знає досі, казали, аби запобігти втечам. Якщо стрибнути у воду в найвужчому місці біля фортеці Румелі Хісарі, де ширина 700 метрів, то до анатолійського берега рукою подати (метрів сто п’ятдесят), однак не наздоженуть.

Залізне божевілля

У пам’ятні залізні часи одеські підприємства споряджали до Стамбула групи за ширвжитком, які лицемірно називалися екскурсійними. На людних місцях біля базарів співвітчизники торгували цвяхами, сокирами, лопатами, електродами, шарикопідшипниками обох московських заводів. Асфальт на тротуарах Хасілсілар лиснів від мастильних плям. Диски для культиваторів, із яких місцеві вакули майструють хороші кетмени, привозили також у промасленому папері, він прилипав до кипарисів.

Вервечки автобусів із усіх кінців незалежної поривалися в безрозмірний Стамбул. На шляху до Русє на хвіст сідали хлопці з міцними зашийками, вони знімали оброк по десять зелених із носа, буцімто за безперешкодне проникнення в колишню столицю Візантії.

Човників і коробейників непокоїли страшні історії про нальоти в завулках стамбульських базарів. Із переляку вигадували небилиці, говорили, що жінок крадуть у гареми. Нападали справді частіше на панянок, реквізували готівку, на барахло не зазіхали. Били у виняткових випадках, коли, скажімо, виявляли газовий балончик. Турки щиро співчували постраждалим, навіть спочатку позичали ліри на зворотний проїзд. Але засмучували прикрі прецеденти, коли постраждала, скажімо, більше ніколи не ступала на плавпричал Каракоя і не поспішала повертати борг з оказією, тому пізніше не подавали.

На ринках підсилили патрулювання оперативників у цивільному. Якогось молодця запроторили в зиндан, він на Туреччині не цукор. Ясна річ, лютували свої. Поліція на контрольних пунктах попереджала прибульців, ті з переляку німіли й не відповідали навіть на привітання продавців «Здрастуйте, товариші! Говорить Москва!» Коли страх відпускав, на радощах відтягувалися з горілкою, губили гаманці і знову зверталися до поліції, яка не втомлювалася щиро співчувати. Проте витрачалися на квитки, і місця всім вистачало, і залізні вироби вигідно реалізовували, назад граблі не везли.

Якщо уточнити, що склад торговельних рядів відсотків на сімдесят був укомплектований за статевою ознакою — з дам в асортименті, то для стамбульських покупців залізні навали були ще й святом душі. Комерційному успіху часто сприяв підвищений інтерес не до метвиробів, а до їх господинь.

У товкотнечі спалахували піднесені почуття. Стамбульський Ромео присів на розкладайку до леді з Прохоровської (вона промишляла розкладайками). Розкладайниця, як на гріх, була щасливо заміжня і тому з легким жалем відкинула залицяння. Минуло чимало літ, і через посередницьку шарагу вона, уже приваблива вдова, познайомилася з громадянином Німеччини, в якому впізнала свого закоханого. Він був так само чарівний, тільки вуса торкнула сивина. Євразійський роман отримав європейський розвиток. У країні, яка здійснила економічне диво й зуміла з країн, що розвиваються, перекочувати в розвинені, де щорічний приріст ВНП до 10%, 5 мільйонів безробітних і кожен третій добуває хліб за кордоном — ось такий парадокс.

Проникали в торговельні ряди і майстровиті чоловіки, пропонували добротні вироби токарського й ковальського виробництва, воротки для плашок, кочерги (у Стамбулі грубне опалення), приймали замовлення. Через тиждень привозили нарізані за розміром згони або фігурно гнуті в трьох вимірах відводи.

Навіть голубів-дутишів возили, хоча всі мечеті розмальовані голубиним послідом. Ось який був розмах!

Потішно, що промасленим залізяччям насичували промислово розвинену державу, яка виробляє самоскиди, пилососи, ліцензійні танки, винищувачі-бомбардувальники, навіть ракети і яка наситила зброєю близькосхідний ринок.

Доки могло тривати це залізне божевілля? До вступу Туреччини в ЄС, куди вона наполегливо проситься з 1987 року. А за тими привабливими цінами брали б і тепер, але запаси залізяччя вичерпалися, це видно з іржавої злиденності блошиних ринків біля Привозу.

Коли скінчилися лопати, почали пропонувати беззавітну працю або любов. Деякі відчайдушні дами їхали для пристрілки або за старими адресами.

Молдаванка в Каракої

«Каледонія», тихохідний автопаромчик «Укрферрі», ошвартувався в Каракої вдосвіта. Набережна, біля причалів якої раніше заледве поміщалися три-чотири лайнери, була незвично порожня. Лише в кінці Халіча, так турецькою називається затока Золотий Ріг, маячив старий турецький пароплав CAPPADOCIA. Попри погожу днину, у трюмі для пасажирів третього класу горіло тьмяне світло. На кормовій швартовій палубі бриз ворушив линялі сорочки, роби екіпажу і просто затерті до дір ганчірки для миття підлоги — візитки такої розпачливої бідності, яка залишилася, мабуть, у пам’яті лише воєнного покоління. Пасажирів на борту не було, і сорокап’ятирічний пароплав, заручник лінії Стамбул—Рені, нудьгував в очікуванні убогої порції можливих пасажирів.

На морвокзалі охоронець з автоматом чемно пояснив, де поміняти гроші. Ліри видали «лимонами», від яких ми відвикнули. З 1989 року знецінена у 27 разів (!) турецька ліра — конвертована валюта.

Перед аркою на Козлукахан прикнопили картонку з написом «Старший представитель по пиченьям» — мабуть, російськомовна подруга життя представника була в школі трієчницею. Туреччина експортує не лише солодощі. Самодостатня продовольча країна, хоч і з труднощами, майже повністю забезпечує шістдесятимільйонне населення продуктами вітчизняного походження.

На мосту безногий циган із Бельц грав на баяні молдавську мелодію.

На Кеннеді Кадесі стовпотворіння: з поромів натовпи сунуть, із берега зустрічні напосідають абордажно, трішки осторонь обгороджена зупинка трамвая, схожого на бронепоїзд, поруч залізничний вокзал — місце дії «Стамбульського експреса» Грема Гріна. Над найбільш залюдненим місцем у місті нависла реальна загроза задихнутися від припливу нових жителів. Людський мурашник споглядає з постаменту Газі Мустафа Кемаль: короткі завужені штанці, куций у талію піджачок і краватка-метелик, лідер буржуазної революції зображується лише з метеликом.

У підвальному магазині «Джеват кундура маазаси» російськомовна гурія, дружина хазяїна чи подруга, дивиться вовком. Моделі добротні, але застарілі, торгівлі ніякої.

— Бум скінчився, — кажу.

— Усе, що можна взяти, ваші отримали, — Джеват закурює. — І навіть більше. Працював я з однією оптовичкою з Одеси, і досить успішно. Вона взяла партію взуття на тридцять п’ять тисяч доларів, я довірив їй кредит, а потім зникла. Я витрачався, їздив до неї, розшукав в Аркадії. Сказала: «Був наїзд, усе забрали».

— Більше не приїжджала?

— Чому? Місяців три тому заходила. Скажіть, можна з такими партнерами вести бізнес?

— Вона в «Аркадії» ресторан відкрила, — прокинулася мовчазна, — запрошувала попоїсти.

Усі горбаті вулички Кумкапі спускаються до моря, лише бруківка водограйно вимощена, а тротуари — східчасто. Зі сходинок побачив обтічний фрегат-стелс. На парапеті набережної лежала пневматична гвинтівка. До рамки господар гвинтівки прив’язав надувні кульки, влаштувавши наївний тир.

Фрегат-стелс уже проминув вежу Леандра на крихітному острівці, можливо, націлився з візитом дружби на Одесу.

18 червня 1941-го, за чотири дні до початку війни, Туреччина, зберігаючи союз із Великобританією, уклала з Німеччиною пакт про дружбу й ненапад і пропустила в Чорне море німецькі есмінці, порушивши договір Монтре.

Сьогодні уряд Туреччини в односторонньому порядку обмежує проходження танкерів через Босфор. І не без підстав. За прогнозами фахівців, уже через 5—10 років сумарний транзитний нафтопотік через Чорне море з Росії, яка стала в 2002-му світовим лідером світового видобутку нафти (3,8 млн. барелей на добу), і з країн Каспійського басейну досягне 220—250 млн. тонн на рік. «Босфор — не нафтопровід, — заявляє Анкара». Це — найвужча й найзавантаженіша протока у світі. Штурманам в умовах сильної течії на звивистій ділянці в 31 кілометр доводиться 12 разів перекладати штурвал.

Внаслідок аварії на танкері Independent 1979 року в протоку вилилося 95 тис. тонн нафти. Зіткнення суховантажного судна Ship Bronker із танкером Nassia 1994-го спричинило розлив нафти, пожежу й загибель 34 чоловік. Ось чому Туреччина останніми роками посилює заходи екологічної безпеки, «дроселює» наростаючий потік танкерів. Танкери нудьгують у Мармуровому морі в очікуванні проходу до 70 годин, простій судна в середньому обходиться в 10 тис. дол. на добу, і компанії, природно, незадоволені обмеженнями Туреччини, яка господарює у своїх водах. Та також зазнає втрат, бо при проведенні через протоку супертанкера припиняється рух у протоці в обох напрямках.

Торік Туреччина не пропустила через свою територію в Курдистані натовські колони на Ірак. Курдська проблема для Туреччини — невщухаючий біль. У п’ятдесяті роки курди, прорвавши кордон, тікали до нас у Вірменію, і ми їх прийняли. Отримавши освіту в СРСР, зокрема військову підготовку в училищах із порцією ідеології, частина курдів повернулася на батьківщину, прапор Аджалана прикрашали схрещені серп і молот.

Знайомий ракетник при президенті Макаріосі обслуговував на Кіпрі зенітні комплекси «Десна». Автор не налаштований виправдовувати бодай котрусь зі сторін, а тим паче обвинувачувати, турецький сектор Кіпру тоді наїжачувався і британськими базами, але ж було. Крім курдської і кіпрської проблем, для НАТО постійним головним болем є напруженість між Грецією й Туреччиною, країнами—учасницями блоку.

Якщо в Афінах немає жодної мечеті, то в Константинополі — резиденція православної церкви. У шапках офіційних церковних циркулярів принципово вказується Константинополь, а не Стамбул, і влада ставиться до цього послідовно терпимо. Погодьтеся, є привід для розмірковувань.

Вечоріло, коли автор ішов мостом Галат. У ресторанчиках на нижньому ярусі смажили скумбрію. Не натрапив на жодного військового. Можливо, турецькі офіцери, як і наші, соромляться камуфляжу й намагаються переодягтися в цивільне. Із чавунних билець звисали вудки, у бірюзово-фіолетовій воді ворушилися перші босфорські зорі.

Згаслі мінарети

До відходу «Каледонії» літній поліцейський привів виводок депортованих.

— Яка країна постійного проживання? — поліцейський заповнював анкету одного, зірваного з якорів.

— Напевно, Фата Моргана.

З вітрин на них сумно дивили матрьошки зі східними очима...

На азіатському березі найбільше у світі кладовище Караджо-Ахмед, на якому, можливо, знайде останній притулок мій приятель Город, що втік до Стамбула від старості.

Здавалося, підсвічений знизу по дотичній гранований мінарет лиже вогонь, і він ніби розпечений. Коли ми пропливали мимо, підсвічування вимкнули. Мінарети згасали, як свічі. З берега повіяло глицею. Хвойні дерева росли тут ярусами впереміж із пальмами, рододендронами, самшитом, магноліями та плющем понтійським. За розмаїття флори, серед якої предосить ендеміків, Туреччину називають природним ботанічним садом, хоча в це важко повірити, коли бачиш голі в невеликих жовтих лисинах чорноморські береги біля Зонгулдака.

На траверзі маяка судно уповільнило хід, і лоцман спустився шторм-трапом на лоц-бот. До початку п’ятдесятих Босфор захищали бони з протичовновими сітями, можливо, турки боялися, що зірвану з мін-рипів рогату міну занесе течією у Босфор. Бони кілька разів порушували радянські судна при невдалому маневруванні, турки цілком могли заарештувати винуватців за заподіяні збитки, але не зробили цього.

«Каледонію» хитало. Вітер рвав із сірих гребенів баранчики, далі був похмурий обшир сірководневого моря, яке не роз’єднує, а об’єднує нас.