Солона війна

Відпустку цього літа ми патріотично вирішили провести в рідному Криму, подалі від багатолюдних натовпів і злачних місць, у мальовничому селищі міського типу Сімеїз. Вийдеш уранці в санаторний парк — і прямо перед тобою розстеляється море, за спиною — гірська гряда, яку час від часу огортають сиві хмари, праворуч — легендарні гора Кішка та скеля Діва. Поїдеш маршруткою праворуч — потрапиш до аквапарку, ліворуч — звивистий шлях відкриє перед тобою Алупку, Місхор, Ялту, Масандру та інші принади ПБК. Але й у самому Сімеїзі не занудишся — тут тобі й усілякі екскурсії, і кінні прогулянки, і купа ресторанчиків, і кінотеатр, у якому, на відміну від ялтинських, щодня показують різні фільми. Є навіть свій гей-бар «Їжаки» — на любителя. Словом, краса! Були б гроші...

Ось і поїхали ми в серпні цією самою красою затоварюватися. І потрапили в гущу найсправжнісіньких... воєнних дій. Заповзятливі місцеві жителі билися за кожну зайву копійчину, а відпочивальники, своєю чергою, — за власний відпочинок.

«Особливості національного відпочинку» розпочалися з вокзалу, в нашому випадку — з сімферопольського. Чисті, викладені плиткою перони, фонтанчик біля центрального входу справляли досить приємне враження, поки з-за рогу не вискочив кремезний дядько. Вчепившись у наші сумки, він заходився уїдливо розпитувати, куди це ми прямуємо, при цьому наполегливо підштовхуючи в бік досить обшарпаного «жигулика». З’ясувалося, таксист. Це в них така метода вилову клієнтів. Напосідати на останніх таксисти починають мало не з підніжок поїзда. Зазвичай маючи на руках комплект важенних сумок, приємно розділити цю ношу з водієм і пройтися порожнем до машини. Ось тільки вартість такого обслуговування разом із проїздом дорівнює ціні авіаквитка Київ — Сімферополь. Але якщо не полінуєтеся, будете винагороджені за мозолі на руках: ціна послуг таксомоторного візника падатиме на п’ять доларів за кожні два пройдених від вокзалу метри.

Якщо вірити друзям і знайомим, котрі побували в Криму в різні місяці цього сезону, травень-червень дивували незайманим безлюддям парків і пляжів. Зате з середини липня відпочивальники ніби прокинулися, дружно ринувши на береги Тавриди потоком, що перевершував усі розумні масштаби. А оскільки жителі півострова, як відомо, заробляють на життя сезонно, негайно рвонули вгору ціни, зокрема й на житло, якого катастрофічно не вистачало. Двом наївним «дикунам», себто нам, за перші півдня перебування в Сімеїзі пропонували кімнату і за 10 доларів на день на людину, і за 20, і за 50. Причому ціна, здавалося, залежала від погоди, спалахів на Сонці, настрою господарів — чого завгодно, але аж ніяк не від рівня комфорту й наближеності до моря. День перебування в сарайчику з вуличним туалетом за ціною можна було порівняти з тарифом люкса непоганого київського готелю... Що вже казати про житло з сякими-такими зручностями!

Однак хто шукає, той завжди знайде. Головне правило виживання — не погоджуватися на першу ж пропозицію й добре торгуватися. Отож, зрештою ми вивудили з сумок купальні костюми й вирушили насолоджуватися головним, заради чого сюди приїхали, — солоними бірюзовими хвилями. Але на вузьких галькових пляжах ніде було навіть шльопанці кинути. А Чорне море справді було чорне, але не саме по собі, а від... великої кількості сміття, що плавало поблизу берега. Купатися серед відходів людської життєдіяльності було, м’яко кажучи, неприємно, проте багатьох відчайдушних відпочивальників це не зупиняло. Ми ж засвоїли ще один кримський урок: якщо хочеш похлюпатися у відносно чистих хвилях, потрібно або запливати на дуже велику глибину, або приходити на пляж удосвіта чи пізно ввечері, коли натовп рідшає, а сміття прибиває до самої крайки.

Треба сказати, з цією проблемою зіштовхнулися не лише ми й не лише в Сімеїзі. Але якщо в Ялті питання з прибиранням пляжів більш-менш вирішене, то адміністрація багатьох інших прибережних містечок і селищ не утруднює себе підтримкою чистоти. Мовляв, і так зійде: природа он яка!

На жаль, її красоти не завжди роздивишся за широкими спинами приїжджих. Маршрутки, що курсують між головними точками ПБК, забиті вщерть, а в місцях паломництва екскурсантів «турист на туристі туристом поганяє». Так, охочих побувати в залах Воронцовського палацу чи проїхатися канатною дорогою до зубців Ай-Петрі було стільки, що черга, здавалося, не розсмоктувалася впродовж діб.

Слід визнати, якість екскурсійного обслуговування в Криму досить висока, багато екскурсоводів працюють ще з радянських часів, отож досвіду їм не бракує. Звісно, не обходиться без курйозів. На вершині Ай-Петрі в місці, доступному хіба що альпіністам, стоїть хрест. Жінка-гід із серйозним виглядом розповість вам, нібито хрест встановили прочани під час будівництва храму ще за царя Гороха. Хоча на цьому скельному п’ятачку не те що храм, громадську вбиральню не поставиш. Як запевняють місцеві жителі, хрест було встановлено під час зйомок фільму. Але коли ви несміливо спробуєте донести цю гіпотезу до екскурсовода, почуєте «схвальні» оцінки вашого культурного рівня та фразочки на кшталт: «Я що, для вас розповідаю?». Одне слово, не зазіхайте на святе і пам’ятайте: чим легендарніше місце, тим вища ціна вхідного квитка. Навіть коли місцевий епос — дутий.

Скажемо відверто, в інший, не такий багатолюдний сезон екскурсіям варто було б присвятити левову частку кримського відпочинку. Адже подивитися є на що: печерні міста, водоспади, палаци, фортеці й картинні галереї, руїни легендарного Херсонеса, Нікітський ботанічний сад і підвали Масандри — все це варто побачити бодай один раз у житті. Але саме побачити, підійти, роздивитися, помилуватися, а не стрибати за спинами туристів, марно намагаючись впіймати в об’єктив фотоапарата бодай краєчок визначної пам’ятки й уловити бодай половину слів екскурсовода. Такі вилазки, та ще в спеку, не викликають нічого, крім роздратування. Отож, урок номер -надцять: бачите хвостату чергу біля екскурсійних кас — озброюйтеся довідником і блукайте мальовничими куточками самі. Неодмінно знайдете що-небудь для душі (і, відповідно, привід для фото на пам’ять).

Якщо ви любите розважатися, вечорами до ваших послуг більярд, дискотека, тир, шашлична. Це — неповний перелік обов’язкових для кожної кримської набережної атракцій. Ясна річ, і ціни в них дуже різні, і сервіс. Можна дорого й погано, але можна помірно і добре. Для охочих є непоганий вибір атракціонів (особливо багата на них набережна Ялти), для любителів водних розваг — аквапарки (де, однак, ті ж таки черги). Ціни якщо не кусаються, то покусують.

Харчування у Криму підпорядковане своїм законам. Поняття «дешево», «смачно» і «багато» практично несумісні. Потроху звикаєш до півлітрових пляшечок мінералки за чотири гривні, кафе, в яких яєчня з одного яйця коштує двадцять гривень, навчаєшся вирізняти з першого погляду й оминати. (Утім, приміром, на шашлики на вершині Ай-Петрі скаржитися гріх.) Для того, аби продегустувати якісні місцеві вина, немає потреби йти в ресторан. Непоганий вибір благородних напоїв має будь-яка кав’яренька, що поважає себе, та й з-під поли аж ніяк не завжди продадуть «зачорнилений» спирт...

Загалом, за бажання туристові в Криму вижити можна. Якби ще й ціни відповідали якості наданих послуг... Щоб не ходити звивистими вуличками з параноїдальним відчуттям, що кожен стрічний так і норовить якимось чином вас надути, зідравши зайву копійку. Гроші тут найчастіше робляться буквально з повітря. І хай би там сувеніри, більшість яких можна знайти на тому ж таки Андріївському узвозі (за винятком унікальних трав’яних зборів, духмяного меду й варення з рожевих пелюсток у Нікітському). Або фотографії на кожному розі з різними птахами, віслючками, мавпочками, на верблюді, на мотоциклі, у турецькій фесці чи побитій міллю перуці в інтер’єрі, що нагадує пародію на барочний кошмар... Але чи вартий десяти гривень вхід на «Поляну Казок», де ніхто навіть не потрудиться підретушувати експонати глибоко-радянського часу, які втратили лиск і казковість? Діти дивляться на дідусів-боровичків із переляком і співчуттям... А нововведення нинішнього року — гривня за огляд кам’яних левів на терасах Воронцовського палацу — притому, що натовпи «паломників прекрасного» все одно закриють собою мальовничість кам’яних статуй і на пам’ять не залишиться навіть якісного знімка?..

Є, звісно, місця, де справді розлучаєшся з грішми без жалю. Приміром, Ялтинський зоопарк. Місцевий девіз — «Годувати тварин дозволяється!» Причому спеціальний корм продається просто біля входу в зоосад. Від спілкування з милою звіриною у відвідувачів будь-якого віку — море позитивних емоцій. На кожній клітці замість нудного переліку біогеографічних характеристик тварин — стисла й жива розповідь про те, як звуть пташку, звіра чи маленького скорпіончика, як він потрапив у зоопарк, який у нього характер, чим харчується. А співробітники зоопарку охоче розкажуть про своїх вихованців більше. Не бажаєте фотографію на пам’ять із маленькими левенятками?.. От якби й Київський зоопарк замість того, щоб завозити нові й нові атракціони, запозичив цей взаємно приємний досвід...

...Увечері повертаємося до Сімеїза. Пробираємося додому вузькою вуличкою, лавіруючи між перехожими й ордою машин. Правило дорожнього руху тут одне: хто встиг, того й правота. Ніякого тротуару немає й сліду. Викручуйся як можеш: втискайся в невисокий кам’яний парапет, зливайся з огорожею... Одне слово, руки-ноги бережи, а то відчавлять — та й по всьому.

На площі — розкладка з газетами. Україномовними виданнями й не пахне, читати ж московські новини місячної давності якось не тягне. FM-приймач, прихоплений із дому, видає татарські наспіви. По сусідству з нашим притулком розпочали «вечірню сесію» співаки з ресторанчика «Колесо». «Хвиля» приємна, ось тільки тихіше ніяк не зробиш. Отож, не спи, туристе, до півночі, гуляй, розважайся. На пляж сходи, може, відплив уже відніс сміття. Тільки не забудь прихопити з собою ліхтарик: великі ділянки шляху до моря абсолютно не освітлені...

Ой, ПБК, ПБК! Ти нагадуєш казкову красуню на виданні, якій здається, що за цю саму вроду, природою дану, майбутній чоловік витерпить усе — і неохайний зовнішній вигляд, і вічне безладдя в домівці, й підгорілі пироги... І правда, навіщо чепуритися, винаходити щось нове, якщо старе й так приносить чималий доход?..

Хтозна, можливо, знайдеться коли-небудь владний і норовливий наречений, «вишикує» красуню Тавриду за повною програмою, всуне в руки швабру й заявить: «Кіндер, кюхен, кірхен». І тоді зітхне вона нишком, згадуючи загадкову й невибагливу українську душу, яка поки що терпляче розсікає засмічені хвилі, ніби все ще на щось сподіваючись...