Солодка каторга

Фільм століття

"Євген Леонов у номері?" - запитав я.

- "У номері", - не дуже привітно відповів адміністратор готелю.

Я підійшов до дверей, вийняв блокнот і, повторивши заготовлені для інтерв'ю запитання, постукав. Двері відчинилися. "Ви, взагалі, знаєте, який фільм ми знімаємо?" - запитав Євген Павлович.

Потім ще раз повторив запитання, наголошуючи на слові "який".

Я сказав: "Ні, не знаю", - а самого дуже втішив такий багатообіцяючий початок розмови.

Леонов тим часом продовжував: "Ми знімаємо фільм століття! Тут ( жест у бік відчиненого вікна ) побудуємо східне місто. Коні, вершники з головами і без, глашатаї, верблюди й муедзини. На площі гурт розбійників зустрічатиме Алі-Бабу. Ми не запрошуємо професійних артистів, а шукаємо виконавців на стороні, серед народу. Вас теж можемо взяти на роль. Плавати вмієте? Ну й чудово! Беру вас на роль Синдбада-Мореплавця…"

Я відклав блокнот і здивовано подивився на Леонова. Але очі його були безневинні й сором'язливі, простодушне обличчя всміхалося, а хрипкуватий із бурмотанням голос продовжував: "Фільм називатиметься "Тисяча і одна ніч". Багатосерійний, телевізійний. По серії на ніч. Спільне наше-їхнє виробництво".

- "А мені сказали, що картина називається "Білоруський вокзал".

- "Хто сказав?"

- "Директор студії"

- "А він не сказав, що мене з номера виселяти не можна?!"

- "Виселяти? Я прийшов брати інтерв'ю, а не виселяти".

- "А я подумав - ви працівник готелю. Адміністратор казала, що в неї скрутно з хорошими номерами і мене підселять у двомісну кімнату. А мені тут так подобається…" Старий запис.

Володя Ткаченко і Саша Суворов

У дитбудинку в мене, семирічного пацана, був дружок Володька. Йому виповнилося тоді років тринадцять. Ішли ми якось із ним нашим Погорєльським провулком. А ще були комендантські патрулі. І ось зупиняють нас два статних хлопці з карабінами й тесаками. А у Володьки - на ситцевій сорочечці орден Червоного Прапора й чимало іншого. Він був "сином полку". Ну, патруль, звісно, нагороїжився: не тягай, мовляв, пацан, татусеві ордени. А у Вовки на кожен орден - документ. І два здоровенних сержанти шанобливо взяли під козирок.

Так і стояли, віддаючи честь, поки Вовка йшов провулком. І дивилися йому вслід. Володька довго не прожив. Ніби й не від ран помер. Просто організм не витримав, чи що. Видно, бойові ордени дорого далися. Я вже тоді помітив, що Такі довго не живуть.

Війна Таким зазвичай залишала лише кілька років, ніби віддаючи коротенький боржок.

* * *

Був у Загорському дитячому будинку для сліпоглухонімих. Апраушев, директор, запевняв, що сліпоглухонімі діти, виростаючи, не поступаються нам, а де в чому й фору дадуть. Працьовитість та акуратність їхня - на межі фантастики, всі вони зневажливо відвертаються від тютюну й алкоголю, та й взагалі, воля їхня така, що епітет "залізна" тут занадто м'який. Познайомився в дитбудинку з найрозумнішим, як сказав директор, вихованцем - Сашею Суворовим.

"Сашо, і ти прочитав ці товсті книжки, всю "Війну й мир", і весь "Капітал", виконані Брайлем? Адже тільки "Капітал" займає всю полицю?"

- "Звичайно. А що - хтось зі зрячих і здорових на вуха не читає? Як живуть тоді?"

- "Ні, - заспокоюю його, щоб не хвилювався й не думав про нас, "зрячих і здорових на вуха", погано, - ми теж "Капітал" читаємо".

А ось Сашкові вірші:

Сложно только не забыть

В драке вечной,

Как бы в сердце сохранить

Человечность..

(Запис 1987 року).

"Ашипки и очепатки"

Крім журналістських ляпів і всіляких синтаксичних помилок (на кшталт знаменитої фрази: "Это была дочь начальника станции, на которой я провел последнюю ночь"), буквально в кожній газеті трапляються коректорські помилки: випадає буква або замінюється на іншу... Раніше помилка могла закінчитися для колективу редакції трагічно.

Давид Йосипович Ортенберг, який редагував під час війни "Красную звезду", розповів мені, що в газеті "Московская правда" у липні 42-го року вийшов черговий наказ Верховного головнокомандуючого, але у слові "главнокомандующий" випала буква "л". Відразу заарештували всю редакцію й судили військовим трибуналом.

Пізніше, після Сталіна, карали за такі "очепатки" зазвичай не так суворо. Наприклад, "Советская Белоруссия" у лютому 76-го опублікувала доповідь Брежнєва на XXV з'їзді, в яку пробралася фраза: "Истерическая миссия КПСС..." Зняли редактора.

* * *

Журнал "Смена" №3 за 1978 рік. У серйозній статті про історію народовольців є така фраза: "Племенные революционеры А.Желябов и С.Перовская…". Заступник редактора й відповідальний секретар втратили роботу.

* * *

29 січня 1982 року біля Кремлівської стіни ховали М.Суслова. Газета "Социалистическая индустрия" за 30 січня. На другій шпальті вгорі впадали в око два заголовки, набраних великими буквами: ліворуч - "Добрые перемены", праворуч - "Похороны Михаила Андреевича Суслова". Редактор звільнили з посади того ж дня о 12 годині, хоч і була субота.

* * *

Часто тільки помилки й розважали читачів. Багато хто заради них і читав радянську пресу. І казали, що в "Правде" правдиві тільки помилки, інші - "садисти" зі старих більшовиків - допікали редакціям скрупульозним переліком огріхів, треті збирали помилки для застільних веселощів. Узагалі, помилка володіє дуже важливою властивістю анекдоту: в неї немає автора. Помилка демонструє уразливість письма, беззахисність мови перед хаосом.

Пригадую, як у "Книжном обозрении" було написано, що М.Шагінян - автор роману "Семя Ульяновых".

"У Полины Васильевны в классе 29 учеников. Каждое утро 29 внимательных глаз глядят на Полину Васильевну" ("Крымская правда").

"Руководители Азовской птицефабрики в первом полугодии недодали государству 279 тысяч яиц" ("Труд").

"В советскую команду, а она наиболее многочисленная, входит около трехсот студентов из 533 вузов" ("Комсомольская правда").

"За многие мужские дела приходилось Полине браться самой. Ничего, выдюжила. Троих детей родила и вырастила…" ("Известия").

Нарис у журналі "Работница" про швачку, жінку, яка втратила на війні ногу. Закінчується нарис бадьоро: "Не трудно работать без ноги?" - "Как не трудно - трудно. Но ведь главное - интересно".

Заголовок у журналі для дітей: "Кобели и особы женского пола". У газеті "Советская Латвия" від 3 серпня 1980 року у статті про музику наведено крилатий вислів М.Глінки: "Музыку создает народ, а композиторы ее аранжируют". У шпальті ця фраза мала такий вигляд: "Музыку создает народ, а композитор Арон жирует"…

Жінки і чоловіки

Зустріч у редакції з американським письменником Артуром Міллером. Розмова про те, що жінки з позиції чоловіків - інопланетні істоти. "Нам не дано їх зрозуміти, втім, як і нас - їм". Для ілюстрації він навів таку розповідь. Нью-Йорк. Шериф поліції на прізвисько Електронний мозок Інтерполу їде в машині на розслідування вбивства, скоєного щойно. Між ним та його помічником відбувається розмова.

"Шеф, ви сьогодні в поганому гуморі?"

- "У жахливому. Мері сказала вранці, що піде від мене назавжди".

- "Як? Ви ж - найкраще подружжя з тих, котрі я знаю".

Шериф замовкнув, а машина тим часом під'їхала до місця злочину. Шериф став методом дедукції "вираховувати" злочинця, і не минуло й півгодини, як він уже назвав місце, де ховається вбивця, та дав вказівку групі захвату: "Рудий Білл не виходив на стежку війни двадцять років, відлежувався, щоб усі його забули. Він - шульга, дайте йому розрядити свою пукалку й надівайте наручники. Правда, у нього за лівою халявою ніж - будьте обережні".

Сів у машину й поїхав назад. Дорогою надійшло повідомлення: убивцю впіймано, захват відбувався саме так, як казав шериф. У машині відновлюється розмова. Помічник: "Шеф, вас не випадково називають Електронним мозком Інтерполу! Як же майстерно ви вирахували вбивцю!"

- "Дурниці! Є складніше завдання, над яким я б'юся з восьмої ранку. Мері сказала, що я став неуважним і якщо згадаю, в якій сукні вона була вчора ввечері, коли брала від мене квіти, то залишиться зі мною. Якщо не згадаю - піде назавжди. Б'юся вже багато годин, але ніяк не можу згадати".

* * *

На Соловках під час поїздки з групою журналістів з України почув історію про білогвардійського офіцера, який сидів у першому радянському таборі. Його за щось засудили (вже там) до розстрілу, коли раптом із судна, що привезло з материка новий етап, зійшла - без конвою, вільна, - його колишня наречена (чи дружина), яка правдами й неправдами виклопотала три дні для побачення. І йому це побачення дали, навіть кімнату їм десь відвели. І три дні їх бачили разом. І вона сміялася гучно, він розповідав їй щось не замовкаючи, і сміявся сам, і таких щасливих людей уже давно не бачили Соловки. А він знав же, що всього три дні йому залишилося. А потім вона зібралася їхати, зійшла сходнями й озирнулася, щоб йому рукою помахати, а його не було на причалі, бо за рогом чи то лазні, чи то сторожки він уже стояв під стінкою, дивлячись прямо в дула піднятих гвинтівок. Дуже мені закарбувалася в пам'ять ця історія про чоловічу витримку. (Запис 1988 року.)

Сверблячка мудрості

"Люди маленького роста позднее других узнают о том, что начался дождь".

"Валенки - это заросшие, окрепшие и поседевшие мужские носки".

"Дружба между мужчиной и женщиной очень ослабевает при наступлении ночи".

"Украинским АЭС уже давно невмагатэ..." "Женщина с фигурой виолончели шла под руку со смычком..."

"Технику безопасности при работе на токарных станках он знал, как свои три пальца".

"Неповторимую прелесть икебаны корова может оценить только на вкус".

"Мужики пытались отбить Федору охоту ходить по бабам, но смогли отбить только способность".

"Лучшие гонщики всегда жили в Украине. Умели гнать даже из табуретки".

"Жена друга намного лучше, чем друг жены".

"Как-то очень уж подозрительно упорно человек стал настаивать на своем происхождении от обезьяны…"

"В любовном треугольнике, по меньшей мере, один угол тупой".

"Видимо, у адмирала Нельсона, фельдмаршала Кутузова и генерала Даяна было по семь нянек"...

"Нетрудно умереть за друга, трудно найти друга, за которого стоит умереть".

Політики

Вересень 89-го. Перший з'їзд Руху. Один із делегатів прикріплює до піджака Кравчука значок - синьо-жовтий прапорець. Кравчук не заперечує і навіть усміхається, але вже через хвилину знімає піджак, ніби йому раптом стало спекотно...

* * *

Запис 92-го. Цікаво, що всі колишні секретарі компартій середньоазіатських (і не тільки) республік вирішили йменуватися президентами. Хоча можна було вибирати: гетьман, емір, ерцгерцог, староста, отаман, великий князь, шахиншах, султан, старий чабан - та мало чого!

* * *

Микола народився в селі. Виріс і перебрався в райцентр. Став неначе міським. Постать у діловому світі. І вирішив піти в депутати облради. Від нинішньої необлаштованості багато підприємців у політику полізли: либонь, для себе самих закони розумніші зробити можна буде... Микола їхав у власній машині в рідне село, розмірковував із приятелем про те про се й, побачивши на узбіччі діда з кошиком, зупинився: "Сідай, діду, підвезу!" Дід сидів на задньому сидінні, прислухався. Потім несподівано приєднався до розмови: "А ти знаєш, чому в корови гівняшки виходять, а в кози - горішки?" Микола розгубився. "Не знаєш, - задоволено підсумував дід. - Отож, ти спочатку в лайні навчися розбиратися, а потім у політику лізь".

* * *

"Літак Можайського". Був раніше на сірникових етикетках такий літак і гордий напис: "За 50 років до братів Райт!" Потім, здавалося б, ми подорослішали й перестали доводити всьому світові, що "Росія - батьківщина слонів". Виявляється, ні, "синдром Можайського" повертається. Багато наших українських газет і журналів намагаються довести особливу історичну місію України, її пріоритет, перевагу над іншими державами та народами. І така необхідна народові національна гордість легко переростає в національне чванство. (1994 рік.)

* * *

Нас хлібом не годуй, а дай утворити партію. Така народна забава з'явилася - партій тепер 172. І кількість їх на душу нашого населення неухильно зростає. Підхід простий - були б партії, а члени знайдуться. Ось і стараються... Є ідея: організувати наймасовішу партію - "Спокушені й покинуті". Адже кожного з нас бодай раз у житті спокусили й покинули. Така масова партія могла б мати і фракції. Наприклад, одеська фракція "Поматрошеных и брошеных", а за кордоном можна створити філію партії "Спокушених і покинутих мільйонерами". І найголовніше - нинішні українські партії по суті своїй не є політичними. Якщо шериф наприкінці американського фільму, підбиваючи підсумки своєї боротьби з лиходіями, кидає фразу "нічого особистого", то кожен наш лідер політичної сили (президент, прем'єр, спікер, керівник парламентської фракції - непотрібне закреслити), складаючи списки керівного партійного ядра, так би мовити, списки соратників і товаришів по боротьбі, напевно каже собі: "Нічого політичного, тільки особисте"...

* * *

Краща частина людства володіє тільки одним відсотком світової власності. Така реальність. Але дивно інше. Самі жінки б'ють тривогу не у зв'язку з тим, що чоловіки витіснили їх із ділового, громадського й політичного життя, а у зв'язку... "Найбільше в роботі Верховної Ради мене пригнічує не повільне прийняття законів, не чехарда думок і політичних симпатій, а зовсім інша проблема. Як навчитися не реагувати на солдафонське хамство колег-чоловіків і при цьому залишатися тендітною, ніжною та бажаною?" - сказала одна жінка-депутат. Вона також попросила її прізвище у статті не називати: "Розумієте, чоловіки - дуже мстивий народ!"

* * *

Наша еліта не вміє кепкувати з себе. І це майже діагноз, причому доволі невтішний. Колись Маргарет Тетчер вийшла перед натовпом на мітингу, примружилася й сказала: "Я не знала, що мій виступ буде проанонсовано". Вся площа озирнулася, а там - велетенський білборд "Мумія повертається-2". Уміння так кепкувати з себе ґрунтується на впевненості в собі.

* * *

Ліну Костенко запитали: "Чому ви, така розумна й порядна, не хочете піти в політику?" - "З цієї ж причини", - відповіла вона. (Грудень 2011 року.)

Розмови

Наприкінці 1985-го, під час роботи в "Интерфаксе", отримав завдання взяти інтерв'ю в Шеварднадзе, - його щойно призначили міністром закордонних справ СРСР. Підготувавши запитання, я передав їх у МЗС, і одного чудового дня відбулася зустріч. Відповівши на запитання, Едуард Амвросійович сказав, що сам текст інтерв'ю я маю передати для перегляду через Мудашвілі, який сидить у приймальні. Вранці приношу інтерв'ю й кажу: "Товаришу Мудашвілі, ось текст, що його має вичитати Едуард Амвросійович". Той іде в кабінет, потім повертається й запрошує мене пройти до Шеварднадзе. Заходжу. "Отже, так, інтерв'ю я прочитав і підписав, що ж стосується мого помічника, то його прізвище Васадзе. Хоча і він, та й інші мої референти - справжні мудашвілі". Ніколи б не подумав, що в члена Політбюро ЦК КПРС є почуття гумору!

* * *

1986-й. Ялта, санаторій "Лівадія". Розповідь особистого перекладача Сталіна Валентина Бережкова: "Антоні Іден, міністр закордонних справ в уряді Її Величності під час війни, розповів мені років із десять тому такий потішний епізод періоду Тегеранської конференції. Під час одного із засідань Іден передав Черчиллю записочку. Прочитавши її, Черчилль усміхнувся й сказав: "Старий орел не вилетить із гнізда". Потім закурив трубку й підпалив записку. Обстановка на конференції, що розглядала питання про відкриття другого фронту, була дуже напруженою. Кожне слово могло мати вагу для долі світу. Тому загадкова відповідь Черчилля викликала переполох. Всі служби Сталіна були поставлені на те, щоб відновити текст. Але зробити цього не змогли, хоч як старалися. Минули роки. Сталін був уже в могилі. Хрущов поїхав в Англію. Зустрівши Ідена на якомусь прийомі, він запитав: "Тепер це вже не таємниця. Скажіть, що було в записці, переданій вами Черчиллю під час Тегеранської конференції?" Не без труднощів згадавши, про що йдеться, Іден відповів: "Я написав Черчиллю, що в нього розстібнулася ширінка".

* * *

Ролан Биков розказував: "Після фільму "Автомобіль, скрипка і собака Ляпка" я купив собі нову машину. "Де вона стоятиме?" - запитала дружина Лєна. "У дворі. У нас прекрасний двір". - "У нас повний двір шпани", - уточнила Лєна. - "У нас повний двір підлітків, - підправив я її. - А хто краще за мене знає підлітків? Не хвилюйся, все буде тіп-топ". Назавтра я підкликав до себе найбільшого підлітка: "Тебе як звати?" - "Льоха, а що?" - "Ось що, Олексію, щодня матимеш від мене на морозиво, але щоб ніхто до моєї машини пальцем не доторкнувся. Зрозумів?" - "Зрозумів", - кивнув Льоха. Вранці я вийшов до своєї машини й остовпів. Великими буквами, очевидно цвяхом, на капоті було надряпано: "Спробуй доторкнись! Льоха".

* * *

Кирилівська психіатрична лікарня в Києві. Тривала розмова з професором Анатолієм Чуприковим про умови утримання хворих, про лікування... Насамкінець запитав Анатолія Павловича, який тест є критерієм для виписки з божевільні. Він відповів: "Наливаємо повну ванну води, кладемо поруч чайну ложку й великий кухоль і пропонуємо звільнити ванну від води". Я усміхнувся: "Ну, кожна нормальна людина візьме кухоль". - "Ні, - сказав психіатр, - нормальна людина витягне пробку".

* * *

Кінорежисер Еміль Лотяну розповів, як на зйомку картини "Мій ласкавий і ніжний звір" запросив велику групу циган. "Так сталося, що я постійно через мегафон звертався до них: "Товариші цигани, починаємо зйомку... Товариші цигани, починайте співати... Товариші цигани, вийдіть із кадру..." Я ж хотів, щоб було якомога чемніше. Насамкінець один циган запитав мене: "Товаришу єврей, а перерва на обід буде?"

* * *

Викликав сантехника. Він довго лагодив кран, міняв у ньому прокладки, а потім години півтори ми просиділи в кухні за чаєм, і він усе розмірковував про економічну реформу, про бюджет-2002, про переваги нашої системи виборів над американською, про те, як відродити український кінематограф і в чому справжня причина загибелі "Курська". Кран потік через 15 хвилин після того, як він пішов...

Історія кохання

Дуже стара жінка, згорблена й сива, повільно чвалає спираючись на ціпок. Іде щоранку на край села, до цвинтаря. Ось уже рік кожен свій день вона починає з цього. Сідає біля могилки дорогої їй людини, довго про щось говорить пошепки, поплаче, перехреститься й вирушає в дорогу назад. Помер її Микола давно, 1989-го, але лежав не тут, не на сільському цвинтарі, а біля домівки, в садку під яблунею. Ні горбика, ні хреста на місці його поховання не було, але вона по сто разів на день підходила до дорогого місця, щоб постояти хвилинку-другу, сказати добре слово коханому. Микола Маньовський був бійцем Української Повстанської Армії, рядовим із рядових, - адже в сімнадцять із половиною років командиром не ставлять. Через тиждень після їхнього з Ганною весілля пішов він на війну. А в січневу ніч 1944-го повернувся. Наступали "совєти", і вирішив Микола сховатися вдома - либонь, пронесе. У підвалі чоловік і жінка викопали ще один підвальчик, куди й заліг Микола.

У село прийшла радянська влада - із сільрадою, головою колгоспу, парторгом, бригадирами, дільничним... І всього треба було боятися. Микола жив у своєму підвальчику, навіть у великий підвал не вибирався, - а що коли мати дружини побачить? Стара жінка могла ненароком комусь сказати зайве слово. А його шукали, і шукали безперервно. З району приїжджали працівники НКВС, кілька разів обшукували і будинок, і підвал, возили на допити в район і Ганну, і її матір, однак нічого не дізналися.

Лютували енкавеесники ще й тому, що 1946-го народила Ганна доньку Марійку. Хто ж батько дитини? У маленькому селі все як на долоні: не гуляла Ганна ні з ким, із села - ні на крок, порається як не в хаті, то на городі. З ким же нагуляла дитя? Ось так і жила Ганна - від усіх ховалася, навіть від рідної матері. А Микола жодного разу не побачив своєї доньки, тільки двічі голосок її почув. 1953-го дівчинка померла - тяжке запалення легенів, а два роки по тому не стало матері Ганни. Так і залишилося їх двоє - Ганна в домівці й Микола в підвалі... Помер Микола 1989-го, коли вже щосили гриміла перебудова, існувало товариство "Меморіал". Але в маленьке село Чортківського району Тернопільської області цей вітер перемін ще, очевидно, не долетів. Уночі Ганна витягнула мертвого Миколу з підвалу й закопала під яблунею. Через п'ять років обласне товариство ветеранів УПА перепоховало Миколу Маньовського й поставило на його могилі великий кам'яний хрест... (Запис 97-го року.)

Сорос

2003-й. Літо, тригодинна прес-конференція Джорджа Сороса. Безліч журналістів, я знайшов місце збоку, швидше - ззаду. І, зізнаюся, милувався красою його потилиці, потужною ліпкою голови, лініями дивовижного черепа. Так, це справжня інтелектуальна машина. Дивлячись на Сороса, думав, що колосальна маса грошей, якими володіє цей чоловік, безперечно, мала якось змінити психофізичну природу такої особистості. Це вже не так людина, як інтелектуальна плазма, яка пропалює все на своєму шляху... Наскільки мені відомо, Сорос видав якийсь посібник для початківців, де навів мало не тисячу графіків-правил гри на біржі, і закінчив свою книжку словами про те, що варто тільки врахувати одночасно взаємовідносини всіх цих параметрів і - о'кей! - ви можете покласти на лопатки Англійський банк та девальвувати фунт стерлінгів... Але уявіть собі: у клас до зайців заходить гепард і малює на дошці схему полювання на антилопу: починаємо розбіг із п'ятдесяти кілометрів на годину, через дві-три хвилини біжимо під сто кілометрів, а потім виходимо на пряму лінію зі швидкістю 150 кілометрів і вмить наздоганяємо антилопу!.. Чим ці добрі поради допоможуть зайцям? Не кажучи вже про черепах...

Мимохідь

Остап Вишня (П.Губенко) під час застілля: "Кінь читає книжку. Щелепа смикається. Очі від жаху вивалилися з орбіт. Підходить інший кінь: "Що читаємо?"- "Маячню сивої кобили".

* * *

Почув, як письменник Вадим Собко (чи то жартома, чи то серйозно) запропонував формулу стосунків із колегами: "Хочеш, щоб тебе всі любили? Дуже просто. Одягайся у щось рване. З'являйся з такими жінками, щоб самому противно було. І хворій. Найкраще - на рак Усі тебе обожнюватимуть. Коротше, не хочеш заздрощів - виконуй правило трьох Б: будь бідним, бездарним і болящим".

* * *

Весілля. Розмова за столом: "Ну, тамаду ми вибрали. Залишилося вибрати аналітика". - "А що він робитиме?" - "Він перевірятиме: а налито у вас?"

* * *

Електричка. Поруч розмістилися тато з сином років дванадцяти. За вікном біля вогнища сидять робітники, що ремонтують залізницю, пропускають поїзд. Хлопчик у тата запитує: "А хто там сидить?" - "Шляховики". - "Тату, я хочу, коли виросту, стати шляховиком!" - "Чому?" - "Робота в них хороша, скільки ми не їздимо, я завжди бачу, що вони сидять, нічого не роблять. І грошики отримують, звісно". Всі навколо плакали.

* * *

Запитання пожежнику: "Ви тридцять років працювали пожежником і після пенсії рятували людей... Ви не боїтеся за своє життя, адже вбігаєте в палаючі будинки й виносите звідти людей?" - "Ні, я абсолютно не боюся за своє життя. Я проживу ще довго". - "Чому ви так у цьому впевнені?" - "На мені висить кредит до 2015 року".

* * *

Олексій Леонов, льотчик-космонавт, розповідає під час застілля: "Відкритий космос, на орбіті космічна станція. Біля люка, пристебнувшись на тросі, висить космонавт і тарабанить у кришку руками й ногами з ревінням: "Відкривай, ідіоте! Що за звичка щоразу запитувати: "Хто там?!"

* * *

Телефоную Мордюковій, щоб домовитися про інтерв'ю. "Нонно Вікторівно, як ви почуваєтеся?" - "Херовато-задумливо!" - відповідає.

* * *

Одеса. На 2-му міському цвинтарі побачив плиту на могилі актора Митрофанова М.Н. і напис: "Багато разів мені траплялося грати небіжчиків, але ніколи я не грав їх так майстерно".

* * *

Літній чоловік у тролейбусі читає книжку. Одягнений він, у принципі, пристойно. Тільки ґудзичка на куртці бракує, та й сорочка явно несвіжа. Читанням захоплений так, що зупинок не помічає, ковтає сторінку за сторінкою. Потім сидить нерухомо. Думає. На обкладинці назва книжки: "Как увести чужую жену".

* * *

Семилітній син мого знайомого запитав у батька: "Тату, а що таке філія?" - "Михайлику, в тебе горщик є?" - "Так, тату". - "Отож, твій горщик - філія нашого унітазу". А ви кажете, що батьки й діти не розуміють одне одного...

* * *

У жінки дзвонить мобільний телефон. Вона відкриває об'ємну сумку й починає копирсатися. Минає три хвилини, мобільник не замовкає, а жінка копирсається. Потім закриває сумку, не знайшовши телефон, і сама до себе каже: "А-а-а, мабуть, удома забула".

* * *

У мого друга живе папуга Кеша. Він матюкає Верховну Раду, вимагає посаду міністра... Доти, доки не насиплють корму.

* * *

Ув'язнений пише з табору ( фраза з розлогого листа ): "Не те кривдно, що за розтрату сів, а те, що за тією ж статтею вдесятеро більше розтратити можна було..."

* * *

"Голь на видумки…" Одного разу на всіх під'їздах багатоквартирного будинку з'явилося оголошення: такого-то числа впродовж дня провадитиметься безплатна видача засобу від домашніх комах, прохання до всіх мешканців виставити перед дверми квартир ємність (бажано склопляшку) 0,5 л. І підпис - санепідстанція. Звісно, пляшки виставили всі (крім злісно відсутніх). Суть же в тому, що ввечері не було ні засобу від комах, ні самих пляшок. Це так бомжі прикололися - по одній же пляшці збирати довго.

* * *

Із мого вікна видно дитячий садок, діти виходять погуляти разом із виховательками. Виходять - не те слово. Вони вибігають і потім уже ні секунди не сидять на місці. Злітають сходами, гойдаються на гойдалці, бігають наввипередки, граються з м'ячем, стріляють із різної зброї, порпаються в піску, щось будують, сваряться, миряться. "Уб'ю... здавайся... прикінчити, як собаку... кров'ю вмиєшся... сука... гад... мент... параша...". Ось один хлопчик поставив іншого на коліна й махає перед його обличчям палицею: "Будеш признаватися?" Я не витримав, збіг униз і звернувся до виховательки: "Він же цією палицею може в око поцілити, обличчя поранити!" - "Не хвилюйтеся, татусю, діти граються в поліцейського й злочинця, все нормально, йдіть додому, не заважайте".

* * *

Ялта. У музеї Чехова є книжка, в якій розписуються відвідувачі. Я, мабуть, ніде не бачив стільки назв нагород і титулів. Навіть приїжджаючи в будинок до Антона Павловича, багато артистів не могли розлучитися зі своєю заслуженістю, народностями, лауреатством. І несподівано, переглядаючи книжку гостей, прочитав: "Алла Демидова, актриса". Потім зовсім просто: "Б.Ступка"...

Між нами, журналістами

Влас Дорошевич 1901 року писав: "Вранці ви сідаєте за чай. І до вас входить ваш хороший знайомий. Він потішний, він цікава людина. Він має бути пристойним, вихованим, приємним, дотепним. Він розповідає вам, що нового у світі. Розповідає цікаво, захопливо. Він ні на мить не дає вам нудьгувати. Все те, що він каже, - ґрунтовно, продумано, вагомо. Він примушує вас кілька разів усміхнутися на влучне слово і йде, полишаючи враження із задоволенням проведених півгодини. Ось що таке газета!" Ех, Власе Михайловичу, не довелося вам читати українські газети напередодні наших чергових виборів.

* * *

Мій колега, ба більше - приятель, одного разу на сторінках газети "викрив" директора великого підприємства, який розтрачує казенні гроші на заміських пікніках із дівчатами. Потім, правда, з'ясувалося, що директора звуть Світланою Петрівною, і років їй як мінімум 68. То що ж? А нічого. Журналіста добре посварили. І вибачили. Бо навіщо ж карати людину, коли нічого не сталося? Світ не перевернувся, не впали українські акції на фондових біржах, навіть національна безпека, й та не постраждала. Я, колеги, ось про що: не секрет, що, крім акцій та національної безпеки, є населення, яке, на загальну думку, ще не остаточно втратило розум. Це населення інколи читає газети й журнали, і йому, мабуть, не все одно, що ми там пишемо. У жодному разі не бажаючи виступати в ролі розуму, честі та совісті сучасної журналістики, дозволю собі висловити одне невелике й суто прагматичне міркування. Мені чомусь здається, що вже дуже скоро наше населення може зовсім перестати споживати продукцію засобів масової інформації. І що ж ми, колеги, тоді робитимемо?

* * *

Газети корисні вже тому, що вони вчать не довіряти газетам.

* * *

Раніше на зборах, які розглядали персональні справи, бувало кричали: "Давай подробиці!" Побутувала думка, що про людину можна й потрібно знати все, за кожним рухом припустимо підглянути у вічко. Невипадково багато з тих, хто пережив в'язниці та ГУЛАГ, кажуть: найстрашніше там - неможливість ні на хвилину залишитися наодинці з собою. Тепер життя кожної хоч трохи відомої людини, не кажучи вже про людей популярних і знаменитих, може бути виставлене на загальний огляд. Але найстрашніше, що воно може бути спотворене до невпізнанності. Всі заборони знято, кожен пише так, як хоче. "У нас тепер повна свобода слова!" - каже мені юна колега й обурюється тим, що я не схвалив її статтю під заголовком: "Хто ще не спав із Філіпом?" І взагалі, багато молодих журналістів поводяться якось дуже вже зухвало, агресивно, ніхто їм по-справжньому не цікавий, запитання ставлять, але відповідей не слухають. Головне - себе показати, ще раз "засвітитися" на екрані або на газетній шпальті, мовляв, я на плаву, у смокінгу й метелику, п'ю шампанське й тусуюсь із ким хочу і як хочу. Один молодий колега так прямо й сказав: "Мені подобаються люди, які зневажають увесь світ, які, наприклад, про Землю кажуть не інакше як "кругла ідіотка". Я б із задоволенням зробив телепередачу про таку людину".

* * *

Цю главу пишу саме в розпал "Євро-2012". Наші, на жаль, програли, але життя, зокрема й футбольне, триває. Знайшов блокнот, у якому записано розмову з прославленим коментатором Миколою Озеровим. Це був вересень 1980-го, і Микола Миколайович із дружиною Маргаритою Павлівною та дітьми-близнюками Надійкою й Миколкою відпочивали в Гаспрі, в санаторії "Ясная Поляна". Запитання Миколі Миколайовичу: "Які риси мають бути притаманні ідеальному футболістові?" Озеров: "Дотримання режиму, самодисципліна, незаперечне виконання вказівок тренера, повага до арбітрів, відчуття колективізму й товариськості". - "Але таких гравців, напевно, мало?" - "Та скільки завгодно! Але в них є одна маленька вада: вони не вміють грати у футбол".

* * *

2012-й. Виявляється, я жив у сталінському, хрущовському, брежнєвському, андроповському (Черненко, як явне непорозуміння, до уваги не береться), горбачовському, кравчуківському, кучмівському, ющенківському минулому. Тепер живу в часи Януковича. Незле б продовжити список...