Соціальна захищеність "віком" 25 років: хода по колу чи шлях назад?

Заступаючи на посаду міністра соцполітики України кожен з очільників обіцяє зробити все можливе, аби пересічний громадянин нарешті почав жити краще.

Адже, як не крути, Мінсоцполітики - це державна інституція, на яку покладено відповідальність за добробут українських громадян: зайнятість і працевлаштування, соціальне і пенсійне забезпечення, рівні права й можливості чоловіків і жінок тощо. А тим часом українські громадяни з інвалідністю, як і інші соціально незахищені верстви населення, роками прагнуть усвідомити доцільність державного устрою, який їх не захищає, не створює умов для перетворення бідних на заможних, а навпаки - одним сприяє в збагаченні, іншим - у жебрацтві, нехтуючи рівністю і верховенством права. Цим громадянам хотілося б бачити власне місце і роль у формуванні державотворчих процесів, оскільки ні їх зокрема, ні суспільство в цілому не влаштовує нинішній стан справ в українській державі. Хтось може заперечити: "Якщо можна, давайте без тенденційних висловлювань!" Давайте. Найкращим показником стану справ є фактичний результат, тим більше - терміном у 25 років.

Саме такий, срібний ювілей відзначив цього року Закон України "Про основи соціальної захищеності України". Перший законодавчий акт, покликаний захищати інтереси українських інвалідів, було ухвалено, між іншим, іще за часів СРСР. Зараз уже мало хто пам'ятає, що цей законодавчий акт цілком міг би називатися "Державна і соціальна турбота про інвалідів" в УРСР". Свого часу таку назву забракували народні депутати, які наполягали, що в законі йдеться про соціальний захист інвалідів, а отже, і сам закон повинен мати відповідну назву.

Обговорення законопроекту тривало протягом сесійного дня, і практично кожна його стаття викликала жваві дискусії. Особливі суперечності виникали під час обговорення пільг, які держава надає інвалідам. Практично в кожному випадку замість визначення "безоплатно" (якщо йшлося, наприклад, про пільговий проїзд) депутати наполягали, щоб у законодавчому акті містилося чітке визначення джерел отримання коштів. Тобто остаточним варіантом було не "безоплатно", а, приміром, "за рахунок коштів Фонду соціального захисту" тощо. Загалом, не ідеалізуючи цього законопроекту, можна сказати, що для свого часу він був досить прогресивним і, безумовно, першим. Саме на ньому базувалися всі інші закони, покликані полегшити життя українських інвалідів.

Особливо хотілося б наголосити, що рівень пенсійного забезпечення і надання пільг в СРСР на час ухвалення цього законодавчого акта (порівнюємо виключно в аспекті матеріального забезпечення - співвідношення між цінами й зарплатою і рівнем життя в цілому) - безперечно, на користь пересічного інваліда. Особи з інвалідністю не були жебраками і мали достатнє забезпечення життєдіяльності. На жаль, сьогодні вони з прикрістю змушені констатувати, що за роки незалежності, особливо протягом останніх кількох років, попри зобов'язання, взяті Україною перед світовою спільнотою, та ратифікацію нею низки міжнародних законодавчих актів, що гарантують виконання стандартів цивілізованого співтовариства щодо людей з інвалідністю, становище останніх погіршується з кожним днем, будучи при цьому ще й законодавчо закріпленим.

Але досить історії. Спробуймо окреслити ключові досягнення (або відверті провали), спільно надбані як у сфері соціальної захищеності людей з особливими потребами, так і в соціальній політиці загалом. Саме це намагалися зробити учасники круглого столу, проведеного ГО "ВГО "Всеукраїнський парламент працездатних інвалідів" 21 березня 2016 р. У заході взяли участь представники всеукраїнських громадських організацій інвалідів, благодійних фондів, зацікавлені громадяни України з особливими потребами. Протягом трьох годин учасники круглого столу обговорювали найважливіші й найболючіші питання соцзахисту інвалідів в Україні. Висновки, зроблені за підсумками заходу, на жаль, невтішні. Його учасники змушені були констатувати доведення до тотального зубожіння не лише осіб з інвалідністю, а й переважної більшості громадян; відсутність системної, прогнозованої, збалансованої соціальної політики як такої; створення на законодавчому і виконавчому рівнях штучних бар'єрів для комплексної ефективної реабілітації осіб з інвалідністю; відсутність механізмів й системного бачення шляхів імплементації в законодавче поле і практичну площину ратифікованих Україною міжнародних актів, зокрема Конвенції про права інвалідів, що захищають права і свободи осіб з інвалідністю; нарешті, по суті, створення в країні стану, що передує соціальному вибуху.

Так, згідно з офіційною статистикою (станом на грудень 2015 р.), рівень інфляції в державі становив 143,3 %. Ціни виросли практично на все, незмінними залишилися тільки пенсії та соціальні виплати інвалідам. У широко розрекламованій кампанії нарахування субсидій малозабезпеченим верствам населення Мінсоцполітики урочисто обіцяло, що в результаті підвищення цін на комунальні послуги не постраждає жоден громадянин, тим більше - інвалід. Але до нас звертаються інваліди - члени нашої організації, яких управління соцзахисту на місцях визнали настільки заможними, що позбавили права на субсидії. Деякі інваліди справді живуть у сім'ях, загальний статок яких перевищує середній, і субсидії їм не потрібні. Але ось кричущий випадок: інвалід 2 групи доглядає за хворою матір'ю, яка кілька років не встає з ліжка. В обох мінімальні пенсії. Працювати він не може, бо мати потребує постійного догляду. Подав усі документи на субсидію і отримав відмову. Такі випадки зовсім не поодинокі.

Українським інвалідам обіцяють до кінця року підвищити пенсії та соцвиплати аж на 12%, забуваючи, що рівень інфляції становить аж 143,3%. Купівельна спроможність пересічного інваліда невпинно падає. В листах і скаргах ідеться про те, що інваліди ходять до супермаркетів і аптек (не кажучи вже про магазини одягу і взуття) як до музеїв.

Нам заперечать: далеко не всі інваліди такі безпорадні, вони можуть і повинні працювати, приносити користь державі. Це так і не так. По-перше, система профорієнтації, профнавчання та перекваліфікації інвалідів так і залишилася на рівні СРСР. Тобто інвалідам надають певні спеціальності, професії, які фактично не потрібні. По-друге, навіть маючи професію і знання, інвалід часто не може працевлаштуватися. До того ж зміни до деяких законодавчих актів, згідно з якими пенсія працюючого інваліда зменшується, призвели до того, що громадянам з обмеженими фізичними можливостями стало просто невигідно працювати. Не кажучи вже про те, що для кожного працюючого інваліда, згідно з ЗУ "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", мало б бути створене індивідуальне робоче місце. Хтось колись бачив таке місце? Уявляє, який вигляд воно має (мова не про робочі місця на підприємствах системи УТОС чи УТОГ, обладнані ще за радянських часів)?

Думаю, нікого не здивую, повідомивши: на сьогодні робоче місце інваліда створено за всіма правилами лише для однієї людини в Україні. Тобто, навіть якщо людина здобула професійну або вищу освіту, вона не працевлаштується за всіма правилами, адже визначення робочого місця інваліда і досі немає. Навіть у системі Мінсоцполітики головних засад його створення не розроблено. Отже, попри періодичні створення і затвердження на найвищому рівні різноманітних програм працевлаштування осіб з обмеженими фізичними можливостями, під які виділяють великі кошти, реальне працевлаштування інвалідів - це і досі лише покупка їхніх трудових книжок.

Повертаючись до ЗУ "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", не можна не згадати його статті 19 і 20, які передбачають відрахування на створення робочих місць для осіб з обмеженими фізичними можливостями. По суті, всі ці кошти йдуть на утримання державних реабілітаційних центрів, які на сьогодні є неефективними і, надаючи інвалідам певну професію, зовсім не гарантують їм реального працевлаштування.

Таким чином у державі, попри декларативні заяви, створено всі умови для того, щоб її громадяни з обмеженими фізичними можливостями залишалися жебраками, замість реально заробляти гроші і почуватися рівними серед рівних. Більше того, фактично осіб з обмеженими фізичними можливостями (як, утім, і інших малозабезпечених громадян) штучно заганяють у ситуацію, в якій вони змушені претендувати на отримання субсидій. Основні кошти яких насправді отримує не громадянин, а надавач послуг. Тож, з одного боку, навіщо заощаджувати, якщо грошей як не було, так і немає? З іншого - однаково плачу не я.

Таким чином сучасна соціальна політика спрямована не на те, щоб зробити людину максимально рівною і заможною, а, фактично, на те, щоб вона стала жебраком, тим самим підштовхуючи її до отримання субсидії і при цьому збагачуючи олігарха. Тобто замість узагалі побороти таке ганебне явище, як система субсидій, діяльність нашого соціального блоку спрямована на те, щоб її утримувати і розвивати.

Але й це ще не все. Щоб система обслуговування й оформлення субсидій працювала, необхідно збільшувати кількість працівників, які займаються обслуговуванням цих потреб і, відповідно, - коштів з держбюджету на їх утримання. Отже, кошти держави спрямовуються не на потреби інвалідів, літніх людей, дітей, а на потреби надмірного бюрократичного апарату.

Нагадаю: коли ухвалювали ЗУ "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", народні депутати наполягали, щоб у статтях, де йдеться про держпільги, були вказані джерела надходження коштів. Старші за віком інваліди ще пам'ятають, що до 1999 р. вони мали право на проїзд у поїздах та автобусах міжміського сполучення в сумі 50% від вартості проїзду протягом усього календарного року. Для інвалідів 1 групи пільга також поширювалася і на його супроводжувача. Ці пільги, до речі, були закріплені відповідною статтею згаданого закону. Але в 1999 р. тимчасово (в наших умовах - чи не назавжди?) право на пільговий проїзд трохи скоротили: тепер воно діє з 1 жовтня по 15 травня кожного календарного року. І значна кількість інвалідів про оздоровлення й відпочинок у літні місяці та в так званий оксамитовий сезон можуть забути.

Так, ми добре розуміємо, що система пільг у тому вигляді, в якому вона існує в нашій державі, далеко не найліпша. Практично в усіх державах світу немає самого поняття "пільга". Тобто, наприклад, мандруючи, інвалід платить за себе сам. Щодо пенсіонерів за віком, то в них справді проїзд пільговий - 50% від загальної вартості квитка. Але така ситуація можлива за рахунок того, що в згаданих країнах пенсійне забезпечення (соцзахист) громадян - на належному рівні, що дає можливість людям їздити за власний кошт, відвідувати музеї, здобувати освіту, займатися реабілітацією, нарешті - відпочивати раз-два на рік.

Підтримуючи бажання держави (принаймні задеклароване), щоб усі її громадяни були в рівних умовах, не можемо не зазначити, що нинішню систему пільг можна ліквідовувати лише тоді, коли пенсійне забезпечення і соцгарантії у нас досягнуть міжнародного рівня. Окрім того, навіть коли в європейських країнах існує система соціальних гарантій і належного пенсійного забезпечення, все одно три категорії суспільства - люди літнього віку, особи з інвалідністю (а також їхні супроводжувачі), діти - безоплатно відвідують музеї і користуються послугами державних установ.

Звичайно, є і винятки. Наприклад, у Великобританії інвалід повинен заплатити за вхід до музею, а супроводжувач, який виконує функції помічника, проходить безоплатно. Але все це - лише деталі, які не скасовують найголовнішого: держпільги мають бути підкріплені фінансово, або ж система державного пенсійного (соціального) забезпечення має бути на такому рівні, щоб ці пільги просто не були потрібні. Третього тут не дано.

І останнє. Наприкінці минулого року значна кількість наших співгромадян (зокрема й інваліди), затамувавши подих, стежили за "бюджетними баталіями" народних депутатів. У сесійній залі багато йшлося про децентралізацію, про передачу держкоштів на місця, лунали інші цікаві пропозиції.

У процесі ухвалення бюджету на поточний рік ВР України ухвалила Закон "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо стабілізації фінансового стану держави та удосконалення окремих положень соціальної політики)". Головна його новела - передача органам місцевого самоврядування повноважень ухвалювати рішення про надання окремих видів пільг для низки категорій громадян, яким раніше ці пільги забезпечувала держава. Зокрема, йдеться про безоплатний проїзд у громадському транспорті, пільги на оплату житлово-комунальних послуг, користування квартирним телефоном тощо.

Парламентарі і члени уряду чомусь вирішили, що цей закон сприятиме "стабілізації фінансового стану держави". Однак ні до чого доброго ця ідея не привела і не може привести. Тому що бюджет місцевих рад фактично залежить від місцевих депутатів, і тільки вони можуть знайти чи ні кошти на компенсацію соцпільг. Не зупинятимуся на таких, з погляду високопосадовця, "дрібницях", як, наприклад, відмова деяких касирів на місцях продати квиток зі знижкою 50% супроводжувачу інваліда 1 групи, бунти перевізників у деяких містах України, які взагалі відмовилися перевозити пільговиків, тощо. Перейдімо до узагальнень.

Як відомо, Україна є і залишається унітарною державою. ЗУ "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" та інші повинні виконуватися на всій її території. Процеси децентралізації передбачають передачу на місця як прав, так і обов'язків, зокрема фінансового ресурсу, що підкріплює ці права і обов'язки, в тому числі й обов'язок захищати незахищені верстви населення. Якщо ж місцева влада починає створювати свої закони і надавати або скасовувати пільги на власний розсуд, то маємо справу з принципами феодалізму й ознаками окремої держави, яка працює за власними законами. Отже, або держава вживає заходи для виконання власних законів на місцевому рівні, або ми змушені констатувати, що Україна вступає у процес феодальної роздробленості, тобто відбувається фактичний розпад унітарної держави. І далеко не останнім чинником, який дозволив зробити такі висновки, є державна соціальна політика, точніше її повна відсутність.

Ми закликаємо президента й уряд України покласти край перекроюванню соціального законодавства держави на власний розсуд. На всій території України, від Києва до Донецька і від Одеси до Закарпаття, повинні діяти однакові закони - ухвалені парламентом. Крім усього іншого, це дозволить забезпечити інвалідам та іншим малозабезпеченим верствам населення соціальні гарантії, передбачені міжнародним законодавством, зокрема "Конвенцією про права інвалідів". Нехтування ж дотриманням соціальних норм і стандартів - це прямий шлях до соціального вибуху в країні, загроза як територіальній цілісності держави, так і її існуванню в цілому.