Хто порахує десятки, чи сотні мільйонів людей, котрим випало народитися, прожити життя та піти у вічність радянськими?.. Ці люди жили єдиним своїм неповторним життям, любили, народжували дітей, не відаючи, що створюють покоління великомучеників тіла і духу. Але кожна нормальна дитина, попри географічні, історичні та політичні умови, народжується для того, аби жити очікуванням власного великого життя і не менш великого щастя. І в цьому світлому майбутньому житті, в їхній уяві, всі інші люди мають жити щасливими... Народжені радянськими були приреченими пронести крізь молодість цю свою віру, а хтось не втратив її і понині...
«Україна» — понад усе!
Мій батько, Большак Василь Григорович, народився 1922 року в селі на Київщині в сім’ї сільських трударів. Для мене так і полишилися загадкою глибина інтелекту й непересічні здібності цих простих і малоосвічених людей. Ту притаманну предкам іскру Божу успадкував Василько, котрий в школярські роки несподівано став активним дописувачем до районної багатотиражки. До повноліття тоді в селі не вчили, отож наступним несподіваним кроком п’ятнадцятирічного юнака, єдиної в сім’ї дитини — став його від’їзд до Харкова для навчання в газетному училищі. Потім була строкова служба у війську і війна «від дзвінка до дзвінка».
З війни Василь Большак привіз ордени й медалі, спогади про поранення та схильність до гіпертонії. Та найвищим воєнним надбанням була його молода дружина, співуча поетеса з фронтового госпіталю Зоя. Після демобілізації природжений газетяр швидко опанував професійні висоти, працюючи на різних посадах у багатьох газетах та журналах, в тому числі й головним редактором. Це була блискуча кар’єра, вершиною якої стало призначення у 1962 році головним редактором журналу «Україна». Був апогей хрущовської відлиги, а тому не дивно, що тамтешнє керівництво не влаштовував ні зміст, ні барви, ані тираж найголовнішого громадсько-політичного часопису країни.
Переміни почалися з обкладинки. Поліпшилася поліграфія, але найголовніше — на зміну казенній виробничій романтиці на обкладинку прийшла краса, і, перш за все краса жіночого обличчя. На хвилі ідеологічної відлиги українська література переживала певне відродження, і нові імена разом з іменами вже відомих авторів розкривали читачам нові обрії української поезії та прози. Користуючись можливостями жанру, журнал обережно потроху ліквідовував для читачів білі плями в українській літературі, живописі, українській історії, літературній та мистецькій критиці. Відлига — відлигою, але ідеологічні перепони для цього процесу залишалися непохитними. Отож, для того, щоб просвітницька патріотична місія журналу в народі залишалася дієвою, знадобилося високе мистецтво компромісу його головного редактора.
Пройшовши номенклатурний вишкіл в повсякденній журналістський праці, батько тонко відчував ту межу дозволеного, перетинати яку було не слід. Доводилося часто ходити до кураторів «нагору», де своїм обеззброюючим гумором, розумом та людяністю робив, здається, неможливе — схиляв у прихильності до себе ту частину чиновництва, яку ототожнюють із здоровим глуздом і яка втримувалася в апараті за часів Петра Шелеста.
Феномен журналу «Україна» мав два рівноцінні виміри: його художньо-політичне наповнення і, як кажуть, «святая-святих» для будь-якого друкованого видання — тираж. Спочатку новому наповненню стало тісно на сторінках журналу, що виходив двічі на місяць. І от — чудо: попри неподоланні ліміти на папір, «Україна» стала тижневиком. Від того інформаційні матеріали значно посвіжішали, і це автоматично вплинуло на тираж. Але в редакції розуміли, що без активної передплатної компанії суттєвого зрушення не досягти. І почалося небачене — Україною роз’їхалися бригади письменників, акторів, музикантів, інших тогочасних знаменитостей. Тираж якого невпинно зростав, аж поки «нагорі» не захвилювалися: як би нам з нашими чотиристами тисячами тиражу ненароком не переплюнути тираж самого «Огонька». А це ж, як той казав, шкандаль! Відомо, що радянська преса завжди була, як і мусить бути ідеологічній зброї, дотаційною. Виняток складав журнал «Перець». Згодом з’явилося ще одне прибуткове видання — журнал «Україна». Десять років роботи в «Україні» стали зоряним часом для Василя Большака.
Кіно
Роки щасливої натхненної праці минали, і разом з ними перманентно вщухала відлига. Світове визнання параджанівських «Тіней забутих предків» розлютило й переполохало московських ідеологів. Москва вимагала запобіжних заходів, аби хвиля поетичного кіно в Україні не винесла на свій гребінь іще якийсь шедевр кіномистецтва, знятий поза канонами всеперемагаючого принципу соціалістичного реалізму. По уславлених кіномитцях рубонули зубодробильною постановою ЦК. Голову Держкіно УРСР Святослава Іванова було поспіхом знято з посади.
Я багато разів замислювався, чому саме батькові запропонували цю невдячну і неспокійну для творчої людини посаду. Більш за все я схиляюся до того, що це була спроба певної частини апарату використати його організаційні здібності, порядність та здатність до компромісів, аби відзвітуватися по горезвісній постанові ЦК і одночасно в межах можливого послабити її руйнівні наслідки. Це не був сповна власний вибір письменника й журналіста Василя Большака і досить хитка сходинка в його кар’єрі. Гадаю, це був громадянський вчинок з елементами самопожертви.
Справжнє «кіно» почалося з установчого виступу нового керівника перед колективом комітету. Чиста, витончена літературна українська мова нового голови здійняла легку паніку серед чиновників. «Невже тепер всі змушені будуть говорити українською?» — у розпачі шепотіли позакутками комітету. Переляк був суто апаратної природи — мова для батька була питанням власної гідності, за яку кожний мусить відповідати персонально. Отож, частина колективу з радістю приєдналася до нагоди розмовляти рідною мовою, інші ж були вільні у своєму виборі.
Взагалі слово було для батька святинею. Він оберігав його чистоту, доскіпливо вивчав етимологію, постійно працював із численними словниками і складав власні, рукописні. Батько ніколи не втрачав нагоди вихопити якесь слівце з усної народної мови. Для цього у нього завжди був напоготові спеціальний записник. Потім слова ті переносилися на відповідні сторінки систематизованих зошитів, готових до ужитку під час повсякденної літературної праці. Для своїх гуморесок він вигадував нові, синтетичні слова, основою яких були оті записи. Яскравим прикладом таких новослів є відомі большаківські «придибенції», в яких жанрові авторські відтінки, здавалося б, починалися з їх особливої назви. Гумор Большака був справжнім яскравим феноменом, постійним безперервним станом його душі. І хоча для мене він був звичним явищем, все ж ніколи не міг звикнути до того, що батько ніколи, повірте мені — ніколи — не повторювався!..
Між тим «кіно» продовжувалося. Яскравою кінодрамою став прийом нового голови Держкіно В.Щербицьким. На той час слова «фільм знято на кіностудії ім. Довженко» викликали у багатьох іронічну усмішку. Це було і закономірно і несправедливо. Закономірність, котру належало зламати, полягала в тому, що кінофакультет театрального інституту готував занадто мало фахівців, і тому українські студії підживлювалися «варягами», яких, здебільшого, за різні «гріхи», викидали з престижних кіностудій. В той же час найкращі, найталановитіші митці з України поповнювали московські театри й кіностудії. На цьому пріоритетному питанні загострив батько увагу першого секретаря ЦК КПУ. Але слова його про те, що «нам конче потрібно розбудовувати власну систему підготовки національних кадрів для українського кіно», мабуть, різонуло по вухах Володимира Васильовича, адже слова «національні кадри» та «українське кіно» з вуст керівника республіканського кінематографу сприймалися «на горі» гірше за брутальну лайку.
В ті роки кіноіндустрія не тільки створювала нові фільми, але й забезпечувала вагомі надходження до держбюджету від кінопрокату. Держкіно УРСР по показниках кінопрокату перебувало серед лідерів. Але в партійних постановах, завдяки чорній діяльності «доброзичливців», раз по раз, попри об’єктивний стан справ, діяльність кінокомітету, а особливо його голови, потрапляла в розділ негативу. Батько як правдолюбець і людина дуже цнотлива щодо своєї професійної честі тяжко переживав образи, що стали вже систематичними. Він поводив себе з гідністю, витримано й мужньо, але те «кіно» вкоротило йому віку.
Період роботи батька у Держкіно (1972—1979 рр.) був важким для всієї української культури. І все ж чимало фільмів, створених українськими кінематографістами, зайняли своє достойне місце в її історії. Згадаємо незабутні взірці поетичного кіно: «Білий птах з чорною відзнакою» Юрія Іллєнка, «Вавилон XX» Івана Миколайчука та героїко-романтичну «Пропалу грамоту» Бориса Івченка. Або ж пронизливо-щирий «В бій ідуть лише старики» Леоніда Бикова. Витончені «Бірюк» та «Каштанка» Романа Балаяна чи епічну трилогію «Дума про Ковпака» Тимофія Левчука. І цей перелік є чим довершити.
Із розвідки не повернувся
Письменницька праця — завжди розвідка, пошук істини сам на сам з власною совістю. Письменник Василь Большак належав до літераторів, які не засиджуються в кабінетах. Розпочавши як нарисовець, він і надалі виловлював персонажів своїх творів і житейські колізії в життєвому морі. Його герої, чи то люди повоєнного села, чи фронтовики-побратими, або ж сучасники вже зрілого автора, ніколи не були спрощеними, так би мовити, ходульними персонажами. У творах батька людські переживання переплетені з смішним і трагічним, добрим і злим, чим споконвіків наповнене реальне людське життя. Особливою, я б сказав, персональною рисою його творчості є гумор, яким переплетено, обплетено і заплетено, як мереживо подій у реальному житті, так і на сторінках літературних творів. Гумор Большака у будь-яких обставинах сприймався доречним, бо зачаровував присутніх своєю талановитістю. Тому батько був бажаною людиною скрізь, де збиралося товариство. Для людей, приречених до повсякденного невідворотного прозасідання, гумор батька був ковтком жаданої свободи духу. Між тим у ті часи часто було і не до гумору.
Відбиток часу помітний і в батькових творах, коли, скажімо, накопичення негативу у діях недолугих начальників з порожніми байдужими душами могло компенсуватися появою доброго, розумного й справедливого секретаря райкому. Але, оцінюючи такий сюжетний хід, не треба забувати, що прогрес у житті країни люди батькового покоління ототожнювали з можливістю побудови соціалізму з людським обличчям, коли б усі страхіття пережитого за комуністичної доби, разом із їх коренями й носіями, повинно було б бути викинутим на смітник історії.
Одного дня я отримав відповіді на всі свої сумніви та запитання. Було мені вже років двадцять, а тому для батька я вже доріс до того, щоб сприйматися рецензентом вельми серйозної праці, яка у муках визрівала в нього, мабуть, уже давно. Це була публіцистична стаття, присвячена доленосним проблемам невідповідності чинної ідеологічної теорії та практики вимогам життя. Через 20 років усе те, написане батьком, стало ідеологічним підґрунтям перебудови, а тоді я був вражений чесності, відвертості та далекоглядності його думок.
Це була мужня, відчайдушна розвідка, розвідка в майбутнє. І батько, і я розуміли, що стаття ця написана вже занадто пізно, але й занадто рано водночас. Батьковому наміру надіслати її до журналу «Комуніст» завадили і моя думка, і поради вірних друзів. Самоспалення вдалося відвернути, і більше я цього рукопису вже ніколи не бачив.
Восени 1962 року ми всією сім’єю проводжали батька до Москви, звідки він мусив вилетіти до Нью-Йорка як спецкор РАТАУ на сесії генеральної Асамблеї ООН. Це було надзвичайною подією у житті, адже у розпалі гонки озброєнь і протистояння двох систем антиамериканська істерія в СРСР міцнішала з кожним днем. Хоча в таких умовах не було жодних підстав до якихось симпатій до Америки та американців, все ж у глибині душі ворушилася надія, що всі ми на цій планеті пасажири одного корабля і приречені врешті-решт порозумітися. Але відверте висловлювання таких настроїв лякало, мабуть, самих їх носіїв, а публічне їх озвучення можна порівняти хіба що з клятвою в любові до, скажімо, Гітлера…
Відрядження було заплановано майже на три місяці, але вже через місяць батько й більша частина делегації повернулися додому, переживши швидкоплинну карібську кризу, коли світ вмить за півкроку завмер над прірвою термоядерної катастрофи. Цілий місяць розлуки батьковими репортажами рясніли шпальти газет, отож часу там, за океаном, для якогось споглядання ніби й не могло бути.
Яке ж було моє здивування, коли згодом я тримав у руках рукопис повісті «Гусак на Бродвеї». За усіма канонами жанру треба було прожити там щонайменше півроку, аби скласти докупи мозаїку спостережень і вражень, достатніх для того, щоб стати основою повноцінної повісті. Отож, треба було бути неабияким розвідником, щоб впоратися з таким надзавданням. Але головною несподіванкою книги було зовсім інше. Її герой, Грицько Гусак, який потрапив до цього «Вавилону» як водій радянської місії ООН, роздивлявся Америку очима простої людини, трохи наївної, в міру заагітованої, але чесної й розумної. І побачив Грицько, що страхітливу, потворну і ворожу Америку заселяють такі ж люди, як і ми, що хочуть чесно працювати й достойно жити, мріють про щастя та добробут своїх людей і бажають кращої долі іншим народам. Обеззброююча безпосередність Гусака дозволила авторові передати те, що неможливо було б зробити через враження, скажімо, втаємниченого у підступні ворожі наміри дипломата. Це була кропітка й довготривала розвідувальна акція. Знадобилося п’ять років, щоб книга побачила читача і побачення це мало щасливу долю — книга перевидавалася в Києві і в Москві, а сам автор отримав республіканську премію ім. Я.Галана.
З того ж перону Київського вокзалу я проводжав батька в останню розвідку глибокої осені 1988-го. Здоров’я його всерйоз бентежило нас усіх, і я рішуче вмовляв Василя Григоровича утриматися від цієї поїздки в знамениту Юрмалу до будинку творчості письменників. Він відповів мені нетрадиційно серйозно, навіть суворо: «Я письменник, і щоб писати, мушу знати життя. Інакше — не бачу сенсу жити».
Повний сенс батькової фрази я збагнув лише там, у Юрмалі, збираючи з письмового стола батькові папери в останню путь разом з їх хазяїном. Закінчувався 1988 рік. Київ жив неясними відчуттями тривожних очікувань, а у Прибалтиці вже вирувала політична весна. Батьків стіл був завалений місцевими газетами, які виявилися розквітчаними його помітками, традиційно зробленими різноколірними фломастерами. Він приїхав сюди з останніх сил, не сподіваючись на вдосталь часу, аби спокійно споглядати вдома кволу боротьбу за нове життя своїх приспаних співвітчизників. Він приїхав, щоб, забігши якнаймога вперед, підгледіти у найближче майбутнє своєї України. Із розвідки він не повернувся...