СЛІДИ НА ПРОТАЛИНІ

Україна — далеко не Ойкумена. Тож відрядження-«подорожі» рідною країною, на жаль, украй рідко дозволяють відчути себе Марко Поло. Типове оздоблення міст, скроєних на один лад, життя, яке кипить лише на привокзальній площі й ринках, і ще по святах — біля церков.

Бердичів, місто-переросток, що, попри розміри, не встигло обзавестися навіть тролейбусом, не виняток. А ось пульс у нього пробивається — не зовсім звично для провінції — із приміщення колишньої міської управи, де нині міститься Будинок дитячої творчості ім. Олександра Разумкова. У чомусь він схожий на саймаківські «зозулятники», а то й на «хмари майбутнього» Стругацьких...

Вогонь Гефеста не згаснув...

Міркуйте самі. Де ще можна побачити майстерню, в якій школярі чаклують над розплавленим металом, виймаючи з вогню чудо-симфонію, що холоне на очах? А заковувати в метал сюжети й образи їх учить нащадок великого Фаберже Микола Дідковський.

У творчому об’єднанні «Гефест» школярі молодших класів відпрацьовують майстерність на пластиліні. Обов’язково поруч зі старшими, які вже навчилися підкоряти своїй фантазії метал. Це наступність. Тому навіть вироби початківців, приміром пластилінові маски, які затверднули у спеціальному розчині, по-своєму унікальні. А що стосується старших...

«Твоих оград узор чугунный»... Можливо, ці рядки Пушкіна, присвячені Літньому саду, прозвучать колись і стосовно Бердичева. Коли викують їх для рідного міста вихованці «Гефеста», як бог-коваль викував чертоги для олімпійських небожителів.

Не думай про Бердичів звисока

Чому, до речі, заклад носить ім’я одного з найсильніших аналітиків нової України? Виявляється, саме тут Олександр Разумков вивчав мистецтво художнього слова, тут багато в чому формувався його світогляд. Ось і не вір після цього в ауру стін! А в залі театральної майстерності раніше проходили засідання міської Думи. Столи ж, за якими засідали думці, сьогодні служать юним рукодільникам. А в нинішньому танцкласі колись вальсували на вечірніх балах, шарудячи криноліном, місцеві красуні.

Проте подорож кабінетами Будинку дитячої творчості асоціюється зовсім не з машиною часу. Це справжні захоплюючі оглядини дитячого світу, у якому все можливо — варто тільки придумати й матеріалізувати власними руками. Цілком доросла ретельність робіт повністю поєднується з дитячою захопленістю світом. І в живопису, сповненому найнеймовірніших фантазій, і в рукодільних іграшках, які бережуть частинку дитячого серця й тепло дитячих рук, що їх зробили.

Поки я розглядала імпровізовану виставку синіх птахів місцевого щастя, з-за дверей долинали звуки фортепіано — йшов урок хореографії. А трохи далі співали... Як же вдається тут, у Бердичеві, зберігати цей острів дитинства?

— З великими труднощами, — зізналася директор Будинку дитячої творчості (скорочено — БДТ) Вікторія Гончарук. — Проте у нас сьогодні відвідують заняття близько півтори тисячі дітей і підлітків. І лише останнім часом їхні успіхи відзначено дипломами лауреатів I—II ступеня на фестивалях «Таланти твої, Україно», «Перлина півдня» і «Зоряниця-2000», а вокальний театр «Краплинки» привіз Гран-прі з угорського фестивалю «Веспринські ігри».

У БДТ юних бердичівців навчають також у гуртках джазу, гітаристів, ударників, народного співу в сучасному опрацюванні, у фольклорній групі «Пролісок» і в хореографічних ансамблях, драматичному театрі мініатюр і театрі художнього слова. До речі, після того, як два бердичівських театри згоріли ще під час революційних заворушень разом із винними складами, Будинок творчості став першим і досі єдиним пристановищем місцевої Мельпомени.

Кожному з кількох десятків гуртків та студій Будинку творчості властиві індивідуальна неповторність і власна манера. Як і своєрідній згуртованій громаді тутешніх педагогів, де кожен — окрема, фанатично окрилена ланка. І коли, трапляється, одна з них випадає, — решта почуваються осиротілими. Багато хто з колишніх працівників цього Палацу «мистецтва ліплення особистостей» виїхав. Та майже жодному з них не вдалося повністю розірвати цей невидимий зв’язок із минулим, а дехто і взагалі не зміг жити в іншому місці. Приміром, Юрій Гортовлюк, керівник гуртка ударних інструментів, зізнався, що з перших же днів пошуку «себе» за кордоном думав про те... як повернутися назад. Може, тому, що кожен із нас прагне туди, де почувається людиною.

Насамперед, звичайно, у плані затребуваності. На жаль, із матеріальною винагородою праці в нас поки що набагато гірше. За 100 з чимось гривень на місяць (добре, якщо регулярно) художники, хореографи та режисери все-таки примудряються ставити талановиті спектаклі, готувати ексклюзивні концертні номери й унікальні вироби. А ще — намагаються утримувати в належному стані сам будинок, адаптувати кабінети з кімнатами і навіть підвал, наполовину залитий водою. Усе — власноручно. Державна підтримка єдиного в місті безкоштовного (повністю!) закладу додаткової освіти обмежується поодинокими знаками уваги.

Звичайно, місцева влада це безглуздя чудово усвідомлює і здебільшого обома мандатами — і представницьким, і виконавчим — повністю за позитивні зміни. Та тільки... немає повісті сумнішої на світі, ніж повість про бюджет у міськраді...

Меценатству поки що не складено ціну...

Тому очевидно, що колисці дитячого мистецтва навіть найвищого рівня сьогодні не вижити без меценатства.

Банальне виживання — не мета. Йдеться про розвиток, удосконалення. Та як, якщо дитячі колективи БДТ, що їх постійно запрошують на фестивалі за кордоном, обмежені в можливостях поїздок навіть Україною?

На жаль, не секрет, що кожному явищу з ярликом «провінційний» доводиться пробиватися крізь штурмову смугу перешкод, аби довести свою самодостатність. БДТ, якому на часі подавати клич: «Ау! Де ви, наші колишні випускники?» — власне, і доводити багато не треба. Та й не довелося б, напевно, якби залишився серед нас найяскравіший його вихованець, ім’я якого носить Будинок дитячої творчості.

— Ім’я Олександра Разумкова справді тісно пов’язане з нашим закладом, але домагалися ми його не лише тому, що він завжди йшов нам назустріч із допомогою, — уточнила Вікторія Олександрівна. — Швидше, через те, що в наш час розброду і руйнації особистості потрібна опора, сильні, талановиті люди зі стрижнем. Такі, яким був Саша...

Важко сказати, який принцип він сповідував більше: Островського — «Життя потрібно прожити так, щоб не було надто боляче...» чи Ж.-Ж. Руссо — ц«Життя триває лише мить; само собою воно — ніщо; цінність його залежить від того, що вдалося зробити. Тільки добро, яке створює людина, залишається, і завдяки йому життя чогось варте». Чи — обом одразу.

Мені легше сказати, що сьогодні в Бердичеві справді виховується (а не просто підростає) наше талановите майбутнє. Причому (не в докір мегаполісам хай буде сказано) вдячне. Ось тільки — допомогти б йому.