СКІЛЬКИ РОКІВ МІСТУ КИЄВУ?

Ще з часів Птолемея...

Один із ранніх київських літописів рече: «Як у давнину був Ромул, і на його честь назване місто Рим, так само Антіох, і було місто Антіохія... Був також Олександр, і в ім’я його — Олександрія... Так само і в нашій країні названо було велике місто Київ на честь Кия» (1093 р.).

Двадцять років потому тему «Хто в Києві нача первеє княжити» і «Відкіля пішла Руська земля» грунтовно розробив інок Печерського монастиря Нестор у своєму видатному творі «Повість минулих літ», звідки ми й довідуємося деякі подробиці: «І було три брати: один на ім’я Кий, другий — Щек і третій — Хорив, а сестра їхня була Либідь. Сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, що нині зветься Щековиця, а Хорив — на третій горі, що прозвалася по ньому Хоревицею. І побудували містечко на честь старшого свого брата і назвали його Київ».

Літописець не зазначив часу правління «старшого брата», чим і викликав серед учених безліч припущень, а то й безглуздих гіпотез, що ототожнюють ім’я Кия з простим мисливцем, перевізником, «новгородським розбійником» і навіть із «грецьким царем» (за Вольтером). Ще більше дискусій викликала національність Кия, а точніше — приналежність його до певного народу. Існують десятки чітко відпрацьованих «версій», відповідно до яких засновник міста був антом, готом, гунном, сарматом, аварцем, хазарином, поляком, персом, євреєм, індусом...

Трохи уточнює дату правління князя переказ, записаний у вірменській «Історії Тарона» (VIII ст.), автором якого був Зеноб Глак: три брати Куар (Кий?), Мелтей і Хореан (Хорив?) — засновують три міста в країні Полуни (Поляни?), а згодом брати створюють ще місто на горі Керкей, де був простір для полювання, удосталь трав і дерев («був навколо міста ліс і бір великий, і ловили там дичину» — у Нестора).

Історії Вірменії ця легенда аж ніяк не стосується. Вочевидь, вона занесена в країну слов’янськими дружинниками або купцями, що зіштовхнулися з вірменами в епоху візантійського імператора Маврикія (582—602) або ж після 734 року, коли арабський полководець із династії Омеядів Марван воював із Хазарією і досяг «Слов’янської річки». Дата заснування Києва відсувається до епохи, що передує VII—VIII століттям (а в новгородських літописах зазначено 854 рік).

Можна «копнути» ще глибше. Давньогрецький учений ІІ століття Клавдій Птолемей у своїй праці про міста, що лежать уздовж течії Дніпра (Борисфена), повідомляє: «У середині країни розташовані міста: Азагорій (56° — 50°40), Амадока (56° — 50°30), Сар (56° — 50°15), Серим (57° — 50 ), Метрополь (56° — 49°30)...» На основі цих географічних даних деякі дослідники ототожнювали міста Азагорій, Метрополь і Сар із першими поселеннями на території Києва. Наприклад, Максим Берлінський вважав, що Азагорій місцеві жителі називали Загір’ям, що відповідає сарматському слову «ківи» («гори»). Півстоліття потому цю версію підтримав Микола Закревський: «Птолемеїв Азагоріум, — писав він, — був не чим іншим, як Києвом. І це дає підстави вважати, що Київ було засновано набагато раніше, ніж думають сучасні історики».

Але вже на початку ХХ століття учений Кулаковський, виходячи з координат, залишених олександрійським мудрецем, висловлює думку про те, що Київ існував ще з часів Птолемея і позначений на його карті як Метрополь. «Цілком можливо, що наш Київ, — пише дослідник, — був столицею Германаріха і саме до цього місця слід прив’язати спогади про «Дніпровське місто» у різних ісландських сагах».

Цю гіпотезу рішуче відхилив київський історик Михайло Брайчевський, зазначивши, що «готська столиця Данпарстад (Дніпровське місто) — не Київ і не можна ототожнювати стародавні гнізда протокиївських поселень зі згаданими Птолемеєм містами Азагорієм і Метрополем». Проте... учений не виключає, що таким містом може бути Сар, назва якого, можливо, збереглася в найменуванні фортеці «Самбатас», згаданої в працях візантійського імператора Константина Багрянородного (Х ст.).

Князь Кий — билиця чи легенда?

Цікаво, що в новгородських літописах Кий — перевізник, а в Нестора — впливовий князь: «І прийшов він на Дунай, і облюбував місце, і звів містечко невелике...» Містечко це назвали Києвець. А ось трохи вище за течією Дунаю і сьогодні лежить болгарське село Кіово, саме в його околицях на початку ІІ століття переправлялися через річку римські легіони під командуванням імператора Траяна.

Кой, Кіов, Кий... Це ім’я постійно випливає з глибини століть, воно обросло міфами, легендами і фантастичними подробицями. Дослідник Щербаков у своїй книжці «Золотий чертог Посейдона» (1986 р.) ототожнює імена фундаторів Києва з назвами країн, що існували ще за часів хетського володарювання (2 тис. років до н.е.) на території Малої Азії. На його думку, на заході Анатолії була держава Секу. Та оскільки буква «с» позначала шиплячий звук, згадане об’єднання дрібних князівств читалося як Шеку, і легендарний Щек був родом звідти.

Поруч лежало князівство Аххіява (Аккіява). Відповідно до хетських джерел, у ХІІІ столітті до н.е. «людина Акія» постійно нападала на землі, підвладні хетам. Скорочено її ім’я було — Кий. А от сусідня держава, що володіла Босфором, називалася Коркіса. Якщо врахувати, що корінь «кор» у багатьох мовах читається як «хор», то, виходить, ім’я правителя цієї країни було Хорив.

Усе це, звичайно, припущення. Вважаючи легенду про братів-фундаторів Києва гарним міфом, дослідники проводили паралель із популярним у слов’янських країнах сказанням про Чеха, Ляха і Руса, а інколи і просто з народними казками. Адже скрізь фігурували брати, що або будували місто, або ділили між собою три царства. Висновки вчених нагадували варіації на тему казок «1000 і однієї ночі». Так, історик XVIII століття Шахматов писав:

«Кий, або Кеа, стародавньою перською мовою знаменує державець, володар, господар, так само іноді за хороброго воїна або витязя береться... ім’я ж брата його Хурех (Хорив) знаменує участь або учасника у володіннях і водночас — спірника або суперника... Щек також може ліпше від арабської, ніж від якоїсь іншої походити: тому що цією мовою Шейх, або просторічно Ших, знаменує старійшину, начальника превченого».

Наш сучасник, професор Шелухін, вважає, що брати-фундатори тут зовсім ні до чого, а свої назви літописні гори одержали завдяки придніпровському ландшафту і виключно грецькій вимові. Приміром, Київ у перекладі означає — темно-синій, грізний, страшний. Із автором можна погодитися, бо сусідство Дніпра-Славутича і темно-синього лісу справді викликає такі асоціації. Скавіка-Щековиця, продовжує Шелухін, — це грецьке «скафос» (яр, провалля), Хорив — «хоріон» (зміцнення, міцність), Либідь — «либадіон» (луг, низов’я).

І усе ж таки «легендарний князь Кий», цілком імовірно, є постаттю історичною, і в цьому заслуга насамперед самого Нестора-літописця. «Якби Кий був перевізником, то не ходив би до Царграду. А тим часом Кий цей княжія в роді своєму, і ходив він до царя... і великі почесті воздав йому, кажуть, той цар» («Повість минулих літ»).

Виходячи з цього літописного тексту, історик Ліпранді наводить аналогічний уривок із «Історії Грецької імперії» (1341 р.) Никифора Григораса: «Раніше князі приходили з усіх сторін... За часів Константина Великого (324—337) руський князь тут знайшов гідність і місце при дворі». Тут варто згадати і свідчення візантійського історика VI століття Прокопія Кесарійського про антського вождя Хильбудія, що у 530 році перебував на службі в імператора Юстиніана і був призначений начальником Фракії. Академік Рибаков вважає, що між Києм та Хильбудієм є багато спільного: про реальність існування Кия говорили Ломоносов, Карамзін, Костомаров, Максимович, Франко, Брайчевський, Толочко та інші дослідники.

Щек, Хорив і Либідь у Києві...
не прописані

Ломоносов у суперечці з Вольтером із приводу заснування Києва візантійським імператором категорично заявляв: «Грецькі царі аж ніяк нічого не будували на Русі, а побудовано Київ від князів Кия, Щека і Хорева». Але незабаром і серед захисників Несторової версії виникли великі суперечки. Якщо Кий ще допускався у ролі полянського князя, то стосовно його братів і сестри були серйозні зауваження. «Щек, Хорив і Либідь — легендарні особи, що могли й не існувати, тому що про них нічого, крім імен, більше невідомо», — писав Костомаров у «Переказах про родоначальників» (1873 р.). Йому вторив професор Іловайський: «Таких історичних осіб, як Щек і Хорив, російська історія не знає» (1876 р.).

Академік Рибаков вважав, що постаті Щека, Хорива і Либіді мають літературне походження. «І брати, і сестра, — зазначав історик, — придумані, вочевидь, для осмислення назв двох київських гір — Щековиці і Хоревиці та назви річки Либідь» (1966 р.). Проте дослідник Третьяков у
50-ті роки минулого століття не виключав факту існування середульшого брата: «Назва стародавнього городища — Щековиця — збереглася в народній пам’яті з часів самого Щека, що жив, напевно, у VII або VIII ст. н.е.», — писав учений. До речі, і Марр, прихильник вірменської легенди про Куаре, також підкреслював, що «два імені, Щек і Мелтей, означають те саме — «змій»
(1922 р.).

Версію про існування Щека, а точніше — народності, пов’язаної з цим іменем, висловлювали ще вчені середини XIX століття, і підставою для такого висновку прислужилася друга назва гори Щековиці — Скавіка. Історик Забєлін, аналізуючи праці Корнелія Таціта і Помпе Мели, в яких згадується країна Аксіака, що між Дніпром та Дністром, гадав, що народ аксіаків і є фундатором городища над київським Подолом. Знайшов дослідник пояснення й імені третього брата-фундатора, Хорива. Воно теж пов’язується з назвою місцевості. Це ім’я, стверджував Забєлін, нагадує ім’я батька булгарських племен Куврата (Хорвата), а водночас і країну Хорове, про яку свідчив ще Константин Багрянородний (Х ст.). Ім’я ж сестри Либіді, на думку вченого, відповідає назві країни Лебедіас, що у давнину розміщувалася на берегах Дону.

Дослідники не залишали шансів братам і сестрі Кия бути «визнаними» у себе на батьківщині. Щодо цього характерна монографія мовознавця Чапленка, видана 1970 року в Мюнхені. «Імена Щек і Хорив, — пише автор, — етимологічно на адигейському грунті можна розуміти як «пагорби», «горби», «гори». Ці горби і гори чимось різнилися... «Щек» виводився з назви гори «Щековиця», а ця остання назва могла означати «Лиса гора»... «Хоревиця» збереглася у слов’янській кальці «Чорна гора»... «Либідь» — це теперішнє адигейське слово «либод», що означає «більмо»...» З приводу гіпотез щодо київської топоніміки на основі іноземної лексики дотепно висловився ще Карамзін (XIX ст.): «Імена давні не завжди можуть бути пояснені мовою сучасною, з чого не випливає, що вони походили від іншої мови. До того ж слов’янський займенник кий, слова — щока, гора, лебідь та багато інших настільки ж близькі до імен київських братів і сестри, як і перські або угорські Кея, Хуре, Лебегас та інші».

Першого дня Бог створив Україну?

«Полянський князь Кий діяв, мабуть, наприкінці V — у першій половині VI століття. Його першою резиденцією була Замкова гора на березі річки Киянки поблизу Подолу, а потім було побудовано фортецю на високому березі Дніпра, де опісля існувала фортеця Володимира I», — вважав академік Рибаков. Здавалося б, у такому ясному й чіткому викладі не може бути особливих різночитань. І все ж незрозуміло: чи можна згадану в тексті стародавню Киянку назвати «річкою Кия», — чи, навпаки, ім’я князя походить від назви річки?

Цими запитаннями переймалося не одне покоління дослідників. Так, на початку минулого століття історик Орлов у своїй монографії «Походження назв» писав: «Назву Києва слід виводити від річки Киянки, що впадала в Глибочицю. У цьому випадку місто, що стосується походження свого імені, не є якимось винятком, і міфічному Кию треба назавжди дати спокій».

Але історики, лінгвісти й археологи продовжували шукати, не сумніваючись у реальності полянського князя, з метою «докопатися» усе ж таки до істинного значення його імені. Тредіаковський ще у XVIII столітті популярно виклав свою думку: «Кий є жезл слов’янською, і слово це досі в ужитку в малоросіян у цьому значенні». Його сучасник Болтін на прикладі угорської мови додавав, що «київ» — це ще й «веселий».

Цікаво, що академік Греков говорить уже про Куявію як про село, засноване антами (або полянами) у VI—VII століттях із центром у Києві. Про цю державу свідчать і арабські писемні джерела. Наприкінці XIX століття несподіваний висновок зробив керівник археологічних розкопок Хайновський. На його думку, у V столітті на київських пагорбах осіли греки-колоністи (хіосці, або кіанеї). Після чого «сучасники стали називати поселення Кіоси Кіанами, що згодом перетворилося в киян і Київ».

Адигейське коріння походження топоніма сьогодні відстоює мовознавець Чапленко, пропонуючи ряд конкретних прикладів. Слово «киє», пояснює дослідник, означає — кінець, хвіст, спідниця; «києй» — ясен; дерево, з якого робили киї; «кіи» — ручка; «київ» — гора.

Існує гіпотеза, відповідно до якої стародавньому поселенню, розташованому на місці сучасного Києва, було б тепер... 20 тисяч років, а імені міста — 5 тисяч років. Етимологи зробили таке відкриття, виходячи з саамського слова «київ», що означає «кам’яний масив, який виступає з води». Саами були нащадками найдавнішого східноєвропейського народу, котрий першим досяг узбережжя Північного Льодовитого океану вслід за льодовиком, що відступив 11 тисяч років тому. Тому й у топоніміки Помор’я переважають саамські назви: Кольський півострів (від слова «коль» — риба), Соловки (буквально «острови»), Кий-острів тощо. Цікаво, що саамське «кий» означає не тільки воду, а й річку. Отже, старослов’янське «києв» може звучати в перекладі як «поселення на кам’яному масиві, який виступає з річки».

Як Будда благословив Куяна

Одного разу Будда зібрав у лісі всіх звірів, щоб поспілкуватися з ними. Кожен із запрошених щось Будді подарував. Тільки заєць прийшов без подарунка і, почуваючись дуже ніяково, кинувся у палаюче вогнище й підніс себе боголюдині у засмаженому вигляді. Вражений такою самопожертвою, Будда наказав помістити зображення зайця на Місяці.

У період повного місяця ми справді бачимо на світлому диску силует добре нам відомої тварини. Легенда про «срібного зайця» дуже популярна на Сході. Тим часом в українських народних казках нерідко трапляється розповідь про Золотого Зайця, який живе в печері на березі Дніпра і виповзає ввечері з нори то змією, то жабою, то старою бабою.

Цікаво, що у мові волзьких булгар (предків казанських татар) слово «заєць» звучить як «куян», а «золотий» — «алп». Алпами кочівники називали ще й духів. У давньобулгарському літописі, що входить в «Історію Джагфара» (пам’ятки XVII століття), знаходимо таку легенду. Давним-давно на березі великої річки зійшлися під землею в поєдинку два духи — Киян і одноокий велетень Маміль. Рятуючись від нищівного погляду циклопа, Куян вирвався з підземелля, у результаті чого й утворилися «Куян-тау» — «Заячі гори». Деякі дослідники схильні вважати, що в давньобулгарскому міфі йдеться про Київські гори. Та й фольклор Придніпров’я наштовхує на таке припущення (пригадаймо легенду про Золотого Зайця).

Але є в «Історії Джагфара» ще більш надзвичайні загадки, пов’язані з київською топонімікою. Стародавній град на Дніпрі булгари називали «Башту», що перекладається як «голова». Але ж і Птолемей серед перелічених ним міст, що лежать уздовж річища Борисфена, теж називає «Сар», що мовами багатьох народів означає — «голова»!

Розкривається й таємниця топоніма «Самбатас». Так у своїх працях називав Київ візантійський імператор Константин Багрянородний. Відповідно до булгарских сказань, містом на Дніпрі правив намісник Шамбат. Відвоювавши в аварів на заході місто Вардон, Шамбат вирішив залишитися там жити. Прохання болгарського царя Кубара (нащадка Атили) повернутися ні до чого не привели. Тоді цар привселюдно назвав зрадника Києм, тобто «відрізаним». Але доля розпорядилася інакше. Під тиском місцевого населення Шамбат-Кий змушений був повернутися в рідне місто, де зістарівся й помер. Цей епізод на диво нагадує нам «дунайські пригоди» князя Кия, описані Нестором-літописцем.

Цікаво, що Дніпро в «Історії Джагфара» називається «Бури-чай». Це дає підстави припускати, що літописний Боричів спуск іменувався просто Дніпровським. Не можна оминути й такого факту. Завоювавши місто Вардон, Шамбат перейменував його в Дулобу («кочовище роду Дуло»). У киян ця назва асоціюється з найменуванням Долобського (Дулебського) озера, яке було колись на Трухановому острові.

Зауважимо, що Кий, його брати і сестра Либідь були язичниками. І, можливо, у дохристиянських традиціях лежить ключ до розшифровки стародавніх топонімів. Існує версія, відповідно до якої Кий, Щек і Хорив були праслов’янськими божествами грому, вогню і сонця. Цікаво, що конфігурація кия справді нагадує розчерк блискавки, монарший посох і божественний жезл — необхідні атрибути верховного бога еллінів Зевса. Ім’я Хорив співзвучне імені поганського бога сонця Хорса.

Отже, загадку назви нашого стародавнього міста досі не розгадано. Не визначено точно й віку «матері міст руських». Гіпотез же рік у рік стає дедалі більше.