Загадки київських топонімів

Романтичне минуле Центрального пляжу

Літо — пора відпочинку й відпусток. А де справжній киянин, який всмоктав у себе традиції рідного міста, може спекотного дня відпочити? Природно, на пляжі. І не на якомусь, а на Центральному. Центральним його назвали вже після війни, коли від спаленого фашистами селища не залишилось ані сліду і вся територія острова була суцільними «пампасами» та «преріями», покритими заростями верби.

Від причалу, навпроти колони Магдебурзького права, постійно курсували кілька катерів, а в неділю до переправи вздовж усієї набережної підключалися човнярі-добровольці, однак і такими силами не вдавалося переправити «на той берег» усіх бажаючих. А на тому березі яблуку ніде було впасти не лише в переносному, а й у буквальному значенні слова.

Треба сказати, що «човновим бізнесом» ще в XIX столітті зайнявся підприємець Гінтовт. Але після жахливої бурі на Дніпрі 1883 року, коли потонуло кілька пасажирів, Гінтовт орендував пароплав, у зв’язку з чим плата за переправу зростала. Оскільки бажаючих «погуляти на природі» стало менше, хазяїн вирішив продавати квитки, ціною 20 копійок, лише за право ступити на лівий берег. Щоб компенсувати «моральну шкоду», Гінтовт відкрив на острові парк розваг і відпочинку, який помпезно назвав «Ермітажем».

Ось які відомості про цей заклад знаходимо в «Путеводителе по Киеву» за 1897 рік: «Во время гуляний в саду, освещаемом электричеством, играет недурной оркестр военной музыки, буфет и кухня — не дурны, хотя цены далеко не «божеские»… К числу удовольствий, доставляемых специально «Эрмитажем», относится также катанье на тележках по рельсам с «американских» горок».

Відтоді у Дніпрі спливло багато води. І на післявоєнному острові не залишилося навіть натяку на колишні розваги. Правда, після будівництва Пішохідного мосту (1957 р.) і відкриття ресторану «Отдых» життя на острові помітно пожвавилося. На шляху між «круглою склянкою» (тобто рестораном) і Бабиним озером виник негласний ігровий комплекс під назвою «Монте-Карло». Там, під гігантським осокором, розміщувалося близько двадцяти столиків, за якими любителі преферансу та «доміношники» могли показати своє мистецтво.

Уздовж берега Матвіївської затоки з’явилося безліч спортивних баз, і в дзеркальну гладь «підкови» назавжди вписалися яхти, каное, байдарки й «академічки». Особливо мальовничо виглядали майстри академічного веслування. На своїх стрілоподібних, схожих на галери суднах із довгими веслами вони скидалися на стародавніх еллінів. Здавалося, нічого не змінилося. Сто років тому кияни назвали цей річковий рукав Босфором, хоча офіційно він називався Стариком. Однак Босфор, який несе свої води в Борисфен, звучало поетичніше. Згодом тут навіть відкрили ресторан «Босфор», а на початку минулого століття місцевість перейшла у володіння ректора Київського університету Матвєєва. Отож, до святого Матфея, як вважає дехто, Матвіївська затока не має жодного стосунку.

Пляжники, які хотіли побути на самоті, йшли на протилежний берег острова, де Десенка зливається з Русанівською протокою, яка раніше була затокою, а точніше — рукавом. Можливо, Русалівська — було б точнішою назвою для протоки: навпроти вивищується Лиса гора, поруч хлюпається Чорторий. Тут, відповідно до переказів, «бешкетували» купальської ночі русалки, мавки та лісовики (півострів на Чорториї), вигулькуючи з урочища старої відьми Горбичихи. Але будьмо реалістами: і протока, і озеро, і житловий масив на пісках називаються Русанівськими тому, що ще у XV столітті «земянин» Сава Русанов заснував тут селище.

А ось протока Венеціанська, яка омиває південний берег Труханового острова, справді дихає романтикою. Її назвали так тому, що місцевість у зв’язку з частими повенями мала пишне найменування «Венеція». Був і топонім Золотий пляж (мис на узбережжі екзотичної протоки), але він не прижився. Кияни, як і раніше, називали місцевість Довбичкою, так і не з’ясувавши, хто й що тут довбав у незапам’ятні часи: чи дятли віджилу кору, чи воїни соснові колоди, надаючи їм вигляду бойового човна?

Давньоруські літописи розповідають: 1103 року на Долобському озері відбувся історичний з’їзд князів, на якому Володимир Мономах переконав Святополка Ізяславовича виступити спільно проти половців, у результаті чого битву було виграно. Згодом місцевість перетворилася на арену міжусобних боїв за київський престол. 1151 року на Долобському озері зазнав поразки від киян князь Юрій Долгорукий, а 1180 року тут було розбите військо князя Ігоря, головного героя «Слова о полку Ігоревім».

Чому острів назвали Трухановим? Здавалося б, особливих загадок у цій назві немає. Місцевість постійно зазнавала повеней, тому й трухи тут після кожної водної навали було багато. Цей процес можна спостерігати й сьогодні. Назва острова настільки міцно ввійшла в побутову лексику киян, що будь-які інші варіанти тут були б просто недоречними.

Проте вже в друкованих виданнях XIX століття бачимо деякі різночитання. «Величествен наш Днепр-кормилец, — писав історик М.Захарченко. — Сама природа разделяет его на два рукава: правый — собственно Днепр и левый — Черторыя... Между рукавами издревле образовался большой наносной остров, известный под названием «Турханова». Турханов остров представляет одну из наиболее усердно посещаемых летом подолянами окрестностей Киева» («Киев теперь и прежде», 1888 г.).

У давніших писемних документах натрапляємо також на назви — Тухонов, Туханов. І, зрозуміло, саме в нетрях цієї історичної топоніміки слід шукати першоджерело «родовідного дерева», яке цікавить нас.

Наприкінці XI століття мальовничу місцевість вибрала для своєї літньої резиденції дочка половецького ватажка Тугорхана. Вона вже була одружена з великим київським князем Святополком Ізяславичем, який, відповідно до літопису, був «наділений багатьма добрими якостями». У свою чергу, Тугорхан, особа досить войовнича, через нез’ясовані обставини напав 1096 року на військо свого тестя, внаслідок чого і був убитий в одному з епізодів битви. У пам’яті народній збереглися назви — Тугорханова могила (у районі церкви Спаса на Берестові) і Тугорханів острів. Останнє з часом перетворилося на Турханів, а потім на Труханів.

Олександр Купрін ласкаво називає острів у своїх творах «Трухашкою», а Микола Лєсков згадує про «грандиозные кутежи в трактире Рязанова на Трухановом острове». Описує трактир Рязанова і Тарас Шевченко. На межі ХХ століття острів прославився такими розважальними закладами, як «Босфор», «Ермітаж», «Акваріум». Був популярним і міський яхт-клуб.

З робочого селища, створеного наприкінці XIX століття для обслуговування ремонтних майстерень Дніпровського пароплавства та парового млина, Труханів острів швидко перетворився на великий міський район із школою, кінотеатром і витонченою Єлизаветинською церквою. Перед Другою світовою війною на острові налічувалося 23 вулиці! Церква в 30-ті роки була розібрана «за вказівкою згори», а поселення спалили фашисти у вересні 1943 р., незадовго до приходу радянських військ.

Але й після війни «Трухашка» залишався улюбленим місцем відпочинку киян та гостей столиці. Острів оспівали у своїх творах поети. У Ліни Костенко, в її романтичній елегії «Я виросла у Київській Венеції», є такі заворожливі рядки: «І слухав місяць золотистим вухом страшні легенди про князів і ханів, і пропливав старий рибалка Трухан... Труханів острів, острів Тугорханів...»