Скільки разів ти людина?

Про мовну проблему в Україні говорилося вже чимало і буде сказано, напевно, не менше. Однак ця реалія нашого суспільства, тим не менше, дуже хвилює велику його частину. Захотілося й мені поділитися своїми думками та спостереженнями з цього приводу.

Людина я за своєю природою російськомовна, і на те є кілька причин. По-перше, батьки мої родом із Росії, по-друге, живу я в регіоні, в якому українською говорять найчастіше лише через бажання бути оригінальним. Так і сприймають україномовних людей, як таких собі диваків, яким на думку спала бозна яка примха. Хтось до цього ставиться спокійно, хтось сприймає агресивно, та про це далі. Взагалі ж українську мову я дуже люблю й поважаю, з величезним задоволенням розмовляв би нею, можу це робити цілком вільно, проте немає з ким!

І вкотре під час передвиборних баталій та чи інша політична сила або просто група людей, що бажає так голосно називатися, дістає з широких штанин цю тему, яка ще й не встигла добряче припасти пилом, та орудує нею щосили. І найдивніше те, що люди не втомлюються реагувати. Люди хочуть статусу державної мови для російської, вони не втомлюються обурюватися нахабністю цих україномовних, які (бачте, що вигадали!) вже й по телевізору своєю мовою говорять! Та ще й фільми хочуть дублювати нею ж! Не можу я зрозуміти людей, що прагнуть референдуму з цього питання. Ну, хіба ж не ясно досі, що цей референдум і наступне надання мові потрібного статусу не дасть нічого, крім одного — зайвої витрати грошей. І ті ж самі люди ніяк не хочуть усвідомити, що за грошима як на референдум, так і на наступне дублювання, переклад та опрацювання документів полізуть до їхньої ж кишені, що знаходиться у тій самій своїй сорочці, яка, як всім відомо, найближча до тіла!

І ще не можу я збагнути, про яку проблему російської мови в Україні йдеться? Я знаю проблему української мови. Знаю про неї не з розмов, бо щоразу, коли прихожу до книгарні, стикаюся з майже повною відсутністю українських книжок та українських же перекладів найвидатніших творів світової літератури. Я вже не кажу про те, як складно знайти в нашому регіоні українську музику або фільми! Якось хотів купити «ДТ» українською — та дзуськи! Обійшов кілька найбільших розкладок і кіосків — скрізь одна реакція: «А вони що, ще й українською виходять?»

Цікаво, що україномовних людей найчастіше бояться. Ними навіть дітей часом лякають. Одна знайома якось розповідала: ще в середніх класах школи (було їй тоді років 10—12) відправляли її з класом на екскурсію до Києва. А перед тим як вони поїхали, дівчинку хтось попередив, що, мовляв, ти ж дивися, там російською говорити не можна. Там, коли чують російську мову, то ловлять тих, із чиїх вуст вона ллється, відводять куди треба й відрубують великий палець на руці. А дівчинка ця українською говорити геть зовсім не вміла (що, як я вже казав, не дивно для жителів наших широт).

Ну й сталося так, що під час екскурсії ця дівчинка відстала від своєї групи і трохи заблудилася. Блукала-блукала і зрозуміла, що треба в когось спитати дороги. Проте, пам’ятаючи про попередження, не могла цього зробити, бо української мови не знала, а пальця позбавитися не кожен захоче, та ще й у такому юному віці.

Довго вона ходила мовчки, плакала й переживала. Потім дещо заспокоїлася, стала придивлятися та прислухатися. І звернула увагу на дивну закономірність, яка наштовхнула її на певні висновки, — на вулицях було досить багато (щоб не сказати більшість) людей, які говорили російською мовою, і в них всі пальці були на місці! Тож зрештою дівчинка все ж зважилася спитати перехожих, і проблема благополучно вирішилася.

Та це крайнощі, а коли серйозно — один мій знайомий із Західної України щоразу, приїжджаючи до нас у гості, не втомлюється дивуватися. «Скажи, — запитує він мене, — ну, чому, коли я в транспорті розмовляю по телефону українською мовою, на мене всі відразу дивляться, як на дивовижного звіра? Чому я, той, для кого українська мова рідна, знаю добре й російську і радий цьому, щасливий можливості читати книжки мовою оригіналу, а люди у вас, навіть якщо й розуміють українську мову, посилено роблять вигляд, ніби не можуть зрозуміти ані слова? Невже це так погано — знати ще одну мову?» І мені справді важко йому чітко відповісти на це запитання. Адже правда — у нас люди просто-таки пишаються тим, що знають лише одну мову. Це, можна сказати, унікальне явище.

Із цим же моїм знайомим сталася кумедна історія в Києві, місті, здавалося б, набагато україномовнішому, ніж Харків, де я маю щастя жити. Так от, він влаштовувався на роботу менеджером у магазин. Із ним провели співбесіду й відмовили. Цікаво, що приводом для відмови став недостатній рівень знання російської мови. І це в Києві! А після цього ми говоримо про насильницьке впровадження української мови. Цікаво, що багато людей із числа тих, хто свято вірить в ідеали марксизму-ленінізму, не беруть до уваги мудре висловлювання свого колишнього керманича — скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина. Навпаки, знання лише однієї мови розцінюється ними як позитивна риса людини.

Звичайно, є багато причин того, що російська мова настільки популярна на теренах України: тут і радянське минуле, і нинішнє засилля російськомовних мас-медіа й книжок. Проте колись же справа має зрушитися з мертвої точки. Люди чомусь не хочуть зрозуміти, що впровадження і розвиток української культури аж ніяк не перешкоджає розвитку російської. Вона була, є й, мабуть, буде залишатися дуже популярною в нашій країні. Ніхто не забороняє говорити російською мовою, ніхто не відключає російські кабельні телеканали, але чому б одночасно не вивчати ще й українську мову? В ненав’язливій формі, наприклад, з допомогою перегляду улюблених фільмів та телесеріалів, дубльованих українською мовою? Так, я згоден, спочатку якість перекладів буде не найкращою, бо не так багато у нас перекладачів, які можуть належним чином перекладати українською мовою. Але згодом ситуація напевно поліпшиться. Проте публіка активно повстає проти нещодавнього рішення Кабміну про масове дублювання фільмів українською. Підливають масла в вогонь і російські мас-медіа. Нещодавно по одному з російських телеканалів прозвучала інформація, що, мовляв, в Україні закривають останній російськомовний телеканал! Уже скільки було спроб провести регіональні консультативні референдуми з приводу надання російській мові статусу регіональної. Не змінилося нічого — статус надано так і не було (до недавнього, втім, часу), а гроші втрачено безповоротно. Російськомовним громадянам теж жити гірше не стало. Я ще жодного разу не чув про конкретний випадок, коли б людині не дозволили висловлюватися російською мовою, і мені самому ще жодного разу не відмовили прийняти заяву цією мовою. Основна маса регіональних газет і телеканалів — російськомовні.

У період президентських виборів-2004 я ходив на місцевий Майдан і тоді ж принципово розмовляв українською мовою. І от якось їхав у тролейбусі зі своїми друзями. Ми спокійно розмовляли. Вони — російською, а я — українською. І от одна жінка похилого віку не витримала настільки нахабного обмеження свого права чути лише ту мову, яку їй хотілося б чути, обернулася до мене і запитала: «Що, Ющенко напоїв?» Тобто, на її думку, українською мовою можна говорити лише в стані сильного алкогольного сп’яніння. Що ж, з одного боку, можна було б пишатися тим, що наш народ настільки унікальний у своєму неприйнятті будь-якої іншої мови, крім російської. Проте хочеться сподіватися, що незабаром ситуація зміниться. Що видавці україномовних книжок одержать пільги в оподатковуванні, і тоді можна буде знайти українські книжки навіть у Харкові. Докладемо ж до цього максимум зусиль і почнемо вчитися чужому, та й свого не цуратися, як мудро радив класик.