"Сіра зона" війни: ненависть vs віра, любов…

У вихідні в мене був переломний момент. Я уже півроку в Слов'янську, і останні місяці мене тримає тут тільки віра. Віра в те, що я перебуваю в тому місці, де справді можу бути корисною, і що я все роблю правильно. Віра в те, що допомогти бодай одній дитині - вже багато, і діти у прифронтових містах заслуговують особливої уваги.

Перші два місяці було цікаво. Я багато фотографувала, писала, чимало встигала. Потім війна стала життям. Танки, озброєні патрулі, блокпости й паспортний режим - звичною історією. На цьому тлі я поступово звикла і до історій дітей війни. У когось загинула мама, когось ледве врятували з-під завалів, чимало їх малюють відірвані голови і бомби... Все це - реальність, у якій живуть ці діти. І вони, практично, з нею злилися…

Мені не вистачало організованості подивитися на те, що відбувається, ззовні; придумати універсальні рішення для ряду ситуацій, підійти до проблем загалом, а не до кожного їх конкретного прояву. Мені не вистачило сил… Я загрузла в мегабайтах інформації про дітей, скалічених фізично або морально і психологічно; про їхніх батьків, що киплять ненавистю до української армії, або, навпаки, про унікальні вияви патріотизму в буквально покошених сепаратизмом містах. Я загрузла. І чим далі тим менше бачу бодай якусь перспективу покращення. Але одне розумію чітко - ненавистю й помстою змінити ситуацію на краще ніколи не вдасться. Тільки вірою і любов'ю…

Сашко

В суботу я розмовляла зі своїм другом солдатом Сашком. Він пройшов війну з самого початку, вийшов живим з Іловайського котла. Той котел, у якому він втратив більшість своїх бойових товаришів і сам дивом залишився живим, став для нього поворотним моментом. Усі його побратими виходили так званим "коридором", який перетворився на коридор смерті: всю колону українського війська просто розстріляли росіяни.

Останки своїх друзів він привозив їхнім дружинам у пакетиках. Був на похоронах. Свого найкращого друга Сашко поховав через два місяці після котла. Останки довго не могли ідентифікувати. А через місяць виявилося, що це були не його останки. Їх викопали, відвезли назад і привезли "справжні". У друга залишився маленький син, який досі не може вибачити батькові за те, що той пішов на війну й не повернувся…

Ми познайомилися з Сашком у Попасній цієї весни. Випадково, на вулиці. Я ходила містом, фотографувала і збирала історії людей. Він патрулював місто. Ми зустрілися біля багатоповерхівки. І, коли проходили повз двір одного з будинків, бабусі на лавочці причепилися до нього та інших солдатів: "Почему в городе нет света?" - "Ми тут ні до чого", - була відповідь. Бабусі єхидно й зневажливо загегекали: "Защищайте теперь нас..", "Ага… ходите тут...", "Как нам жить?.." Солдати промовчали. Хоча знаю: Сашко тих бабусь щиро ненавидить…

На той час минуло вже півроку після іловайської трагедії, але Сашко говорив про це в кожній нашій телефонній розмові. Годинами я слухала про трупи, трупний запах, кров і її запах, коли вона горить… Гадаю, йому треба було виговоритися - проговорити горе... Як він усе це витерпів, я не знаю. Думаю, він має право на злість. Адже я ніколи не ховала своїх друзів, не викопувала із землі їхніх останків і не відчувала трупного запаху. Тому я ніколи не судила Сашка за його різкі випади щодо того, чим я тут займаюся…

"Що ти там робиш?! - кричав він минулої суботи. - Кому допомагаєш? Сепарам?! Зніми нарешті рожеві окуляри: вони нас ненавидять! Повертайся додому й займайся справді корисними справами!" Він кричав - я мовчки слухала. Його лють і ненависть, потрапляючи в організм через вуха, отруювали мою кров, і я фізично відчувала, як щохвилинно втрачаю сили. Так, він має право на злість. Але…

«Град», який прилетів у школу, тепер у шкільному музеї (Дзержинськ)

Іловайськ

Однієї зими в Іловайську маленьку Настю мама залишила на автобусній зупинці. Звідти чотирирічне дитя забрали в міліцію, а потім - в інтернат. Більш як через два роки в інтернаті Настя зустріла Альону й Павла - сімейну пару середнього віку, які довго не могли зачати дітей, тому вирішили всиновити. Настя тут-таки назвала їх татом і мамою. Вони троє одразу зрозуміли: ми будемо сім'єю. Залишилося тільки пройти суд, дочекатися рішення - і все, додому. Це не мало зайняти більше кількох місяців. Але почалася війна. І суд не відбувся.

Відбувся інший суд. Той, який ми в Україні називаємо "так званий". Рішення про опіку видано іменем "ДНР". Та, перш ніж воно з'явилося, минув ще майже рік. Щойно почалися активні бойові дії, Настю, разом із іншими підопічними, вивезли в інтернат до однієї з областей в Україні. Альона й Павло залишилися вдома. Як і інші сусіди, обстріли вони перечікували в підвалі.

Війна все не вщухала, життя пливло новим руслом - дочекатися б ранку. Люди в Іловайську потроху призвичаїлися, знали по годинах, коли починаються і стихають канонади важкої артилерії. Одного ранку Павло вибрався погодувати собаку свого друга, залишеного на його догляд. Вирахував, що зазвичай обстріли починалися з 9-ї ранку, тому свою поїздку спланував на 7-му, щоб встигнути повернутись і сховатися. Але того дня обстріли почалися раніше. І цілих два дні майже не стихали…

Чоловіка Альона знайшла мертвим, на дорозі, поруч із велосипедом. Коли він не повернувся того ранку, вона вже все зрозуміла… Поховати на цвинтарі не вдалося через масовані обстріли. Тіло її чоловіка лежало на узбіччі вулиці на серпневій спеці. Там і викопали могилу. Як і всім іншим загиблим. Тоді похоронів не влаштовували.

Альона залишилася сама, без чоловіка і, фактично, без доньки. Через що їй довелося пройти, важко описати. Вона пережила в підвалі всі бойові дії, місто "визволили" сепаратисти, почалося життя в окупації. Без грошей, без роботи і, здавалося, без надії. Та одного дня їй зателефонували з інтернату.

- Настю повернули. Вона тільки й питає про вас, скучила. Ви приїдете по неї? - почула вона в телефоні.

- А я вже сама, Павла немає…

- Тоді забирайте Настю самі…

Вони сьогодні разом. Із рішенням про опіку, якого не визнає жоден суд у світі; без тата, за яким обидві тяжко сумують.

Цю історію розповіла мені волонтер Аня, яка їздить на "ту територію". Одна з небагатьох, без пафосу і героїзму, вона вже рік возить таким, як Настя й Альона, медикаменти, одяг, іграшки…

Померла від застуди

…Ви тільки уявіть: 15-літня Катя на окупованій території померла від застуди. Не було ліків, не було грошей - нічого не було. Пішли ускладнення, розвинулася пневмонія - смерть. Це було півроку тому, в районі Савур-Могили, прямо під кордоном із Росією. І дізнатися про такі випадки (вибачте за тавтологію) можна тільки випадково. В той населений пункт не ступає нога ані "влади ДНР", ані російських покровителів. Самовіддана волонтер Аня, яка чи не єдина заглядає в такі закутки і привозить туди допомогу, розповіла, що люди буквально помирають від голоду, холоду та серцевих нападів.

У 15-літньої Катрусі залишилася сестричка Аня, 9 років. Мами в дівчаток не було, - жінка залишила їх немовлятами. Виховував тато, який наклав на себе руки (повісився) рік тому. З дівчатками залишилися дві бабусі. Старі й немічні. В однієї бабусі вилізла грижа, - довгий час не вставала. А в хаті немає ні газу, ні води. Та й це ще не все. В хаті досі - вже рік - немає вікон. Вони затягнуті клейонкою. А ще - одна стіна в хаті майже зовсім посипалася, в деяких місцях просвічується.

Чого я тут тільки не чула й не бачила! Здається, вже до всього можна бути готовою, але ні - трапляється неможливе. Це важко навіть уявити, проте 9-річній Ані доводиться в цьому жити.

З бабусями вона нікуди не виїде. Дитину не хотіли навіть відпустити з волонтером до Донецька, аби перевірити зір і купити окуляри. Сусідки так налякали бабусь фантазіями, що їхню дитину вивезли на органи, що волонтерці доводилося телефонувати бабусям по декілька разів на день. А тим часом Аня перший-ліпший дитячий майданчик у Донецьку сприйняла ледь не за Диснейленд. Вона такого ще не бачила у своєму житті. Зате цієї зими лицемірний уповноважений з прав дитини при президенті Росії з помпою провів акцію "йолка в Новоросію"…

Український Дзержинськ
і телевізор

Три тижні я мало не щодня - у Дзержинську під Горлівкою. В магазині мене вже впізнавали школярки. Місто таке сіре, таке-е-е сі-і-іре. Воно розсипається, розвалюється на очах, розповзається по голому ландшафту, і оку ні за що зачепитися. Хіба за терикони. На вулиці - гори сміття. Зелені зони, навіть у центрі, всіяні пачками від сигарет і пластиковими пляшками. Паркани перекошені, малосімейки недобудовані, забиті віконниці, облуплені, потріскані фасади багатоповерхівок. З позитивного - тільки фото дітей. І все.

Діти живуть не тільки в умовах війни. Все це принесла не війна. Останні років 10 діти живуть в умовах повного занепаду. І як вони можуть навчитися мріяти? Не знаю. Більшість дітей із Дзержинська взагалі ніколи не виїжджали, навіть під час активних бойових дій…

Середа, 16.00. По телику - повний пакет російських каналів, іще "Новоросія", "Оплот", "Оплот-2". На "Новоросії" - турецька "Роксолана", а в куточку екрана - московський час (17:00). На "Оплоті" регулярно - "сводки с фронта" про "украинских карателей и националистические батальоны". Якийсь чоловік у військовій формі розкриває страшні плани нашого Генштабу: "…врагу дано указание переодевать трупы в форму российских солдат…" (Начебто російських солдатів тут насправді немає.) А ще додав, що "укрармия" і "укрвласть" знущаються над народом і не дають тепло в їхні будинки… (Ну просто спеціальний план такий є!)

Далі на одному з "Оплотів" я натрапила на інтерв'ю якоїсь брюнетки, яка називала себе міністром економіки (чи щось таке) "ДНР". Вона сказала, що є позитивна динаміка зниження цін: у Маріуполі дорожче, ніж у Горлівці, і люди з Горлівки через Зайцево везуть продукти "на Україну" (!!!). Навіть ведучий на це рефлекснув недовірливим "ой…". - "Исконная правда", - сказала вона.

Далі хтось там із верхівки "ЛНР" відрапортував: "Украина поднимает тарифы, а у нас они остались на прежнем уровне". Ну, а в Донецьку "строительными силами республики строят соответственно утвержденному графику". Потім мені зателефонували, і я вже не чула, що говорила молода дівчина на тлі прапора "Молодая Россия"…

На російських каналах бомбування Сирії, теракти в літаку й Парижі - основні теми. Препарували весь вечір. Аргумент "мы не хотим - нас вынуждают - мы должны, чтобы защитить" проходить наскрізь в усіх монологах-думках-дискусіях.

Якийсь експерт: "Я не питаю ненависти к американцам и не считаю, что целью существования России должно быть уничтожение Америки…" "Координация с Западом и Америкой наших действий", "терроризм - общий враг", "пора забыть и объединиться…", "Россия - Запад: шаг к сближению", "Все, что мы делаем, - это вынужденная мера…".

І так увесь вечір. Гігантські карти Парижа на екранах, обличчя терористів, біографії кожного з них… І нічого про людей, про звичайних людей. Тільки хардкор, тільки держава, "великая и могучая". Ну й тонко так: "беженцы... сколько тысяч несчастных беженцев наводнило несчастную Европу!.." Співчувають...

Далі я потрапила на "Лайф ньюз" і одразу вихопила цитату якоїсь схвильованої жінки: "…в Германии голубые и лесбиянки получают за ребенка немалые деньги - до 1000 евро. И самое важное - социальные службы, которые забирают детей из нормальных семей, якобы заботясь о них, тоже получают за это хорошие деньги…."

В наступному сюжеті "Лайф ньюз" вияснилося, що ж то за "голубі" і "лесбіянки": тато - росіянин, мама - німкеня. Тато не віддає дітей до мами в Німеччину, бо там пропаганда гомосексуалізму. Діти сказали, що мріють залишитися в Нижньому Тагілі і бояться їхати в Німеччину, бо там мама одразу від них відмовиться, і вони потраплять у гомосексуальну сім'ю. Бідна, нещасна Європа…

Далі я дізналася, що в "самопроголошені республіки" їде черговий російський гумконвой - "колонна последует до украинско-российской границы"… Ну й вишенька на тортику: на "Россія24" страшенно переймаються тим, що Україна закрила авіасполучення з Росією: "Ну зачем же так, на ровном месте-то, с братом? Какой смысл? Ведь это прежде всего бьет по простым украинцам и украинскому бизнесу. В конце концов, это же ведь не конфеты…"

А-а-а… Вимкнула той телевізор, поки в мене не посипалося волосся з голови…

Ех… Було б не так гірко, якби хоч якийсь український канал трапився серед цього сміття. Але не трапився жоден (!). А вищеописане не становить і маленької частини всього переглянутого мною лайна. Про пропагандистський фільм, як "сміливі ополченці відбили наступ укро-фашистів під Савур-Могилою", навіть писати гидко. Передова... Солдати не ходять поодинці у прифронтових містах…

А хтось за стіною все це дивиться й живе за московським часом… Серце стискається. І завтра мені зустрічатися з їхніми дітьми. Дякувати Богові, я жодного разу не розчарувалась у дітях.

Авдіївка

Колір Авдіївки - сірий. Сіре все: вулиці, будинки, мінні поля й "зеленки", а ще - всюди забиті фанерою вікна. І особисто я не уявляю, де тут ще можна черпати натхнення, енергію, як не в дітях. Три дні в Авдіївці - п'ять шкіл, 542 дитини прослухали урок з "мінної небезпеки". Для першачків - це казочка. В образі "вчительки-кішки" я навчаю дітей безпечної поведінки, ми рятуємо "їжачка", який наштовхнувся на міну, підкладену неслухняним "козликом". Радості!.. Якби ви бачили...

Вони все знають про міни, буквально все. Але ж ми танцюємо, співаємо, дивимося мультик… "про міни". Таке - не щодня. Одна вчителька сказала, що ми - перші, хто до них приїхав відтоді, як почалася війна... Нові люди, щось іще, крім обстрілів та тривожних дорослих. Я була здивована, як багато дітей взагалі ніколи не полишали Авдіївку, пережили в підвалах усі бомбування. П'ятирічна Софійка розповідала про друзів, які "там, где не бомбят". Старші діти здалися мені втомленими. "Ну сколько можно про войну и мины?" - читаю в очах німе запитання... Розумію. Останні два місяці була така бажана тиша. Була...

Віра

Друзі кажуть мені, що на фото, зроблених за останні понад півроку життя у "сірій зоні", я маю дуже щасливий вигляд. І це так дивно… Я ненавиджу війну, яка визирає тут із кожного кутка. У війні немає ніякої романтики й сентиментів. Війна жахлива. І вона страшенно смердить. Цього не зрозуміти через телевізор…

Так, Сашку, дякуючи Богу, я не нюхала трупного смороду і не збирала своїх друзів по шматочках. Але я вже 8 місяців тут, у "сірій зоні". І я чітко бачу: поділ на сепарів і не-сепарів не проходить по лінії вогню, і я не маю права судити людину, яка не залишила свою квартиру в окупованому місті, аби переїхати в невідомість…

З самого початку я прийняла для себе рішення: не піддаватися спокусі поділяти дітей на наших і "сепарських". Піддатися було б легше, але неправильно. Діти - ретранслятори дорослих. Тож фраза "бей укропов" із дитячих вуст мене не дратувала, а лише засмучувала. Мені було шкода, що діти живуть у середовищі прокачаних російською пропагандою дорослих. Тому я намагалася прихилити їх до себе любов'ю, щирим зацікавленням, турботою. Якщо діти тобі довірятимуть, то потім відверто ділитимуться своїми думками.

Раз у раз виникали ситуації, коли діти цілком серйозно стверджували про обстріли їхнього села українською армією. При тому, що було мільйон доказів протилежного, вони просто ретранслювали батьків, які, своєю чергою, повторювали чутки або "інформацію" "зомбоящика". І тоді я пояснювала їм, що вони помиляються, що війна - це найгірше з випробувань, яке випало на їхнє дитинство. І на війні - багато брехні, цинізму та секретів, які, можливо, колись будуть розкриті. Однак я впевнена, що своїх дітей Україна не вбиватиме...

Я так казала, і діти мене слухали. Вони можуть не погодитися зразу, але від людини, якій довіряють, вони отримали альтернативну думку. Сашку, їх не можна списувати! Навпаки, за них потрібно боротися. Батьки, дідусі й бабусі, безумовно, є основними світоформуючими особами в їхньому житті. Але коли вони бачать приклад…

У вихідні в мене був переломний момент. І мене знову втримала тільки віра…