Сила кохання

Кілька років тому мені довелося жити у літньої родички в Харкові. Користуючись її стареньким телефоном, спочатку не звертала уваги, що поруч із ним лежить якийсь «гросбух» у червоній палітурці. Одного разу з цікавості перевернула його й побачила, що це самвидавівська книжка — понад 300 стандартних аркушів машинописного тексту — під назвою «Жизнь как песня». Вирішила хутенько перегорнути. І незабаром, вражена, не могла відірватися, викроюючи зі свого щільного графіка днів, які ще належало провести у Харкові, хоч трохи часу для цього велетенської сили людського документа.

Виявилося, з сім’єю автора — фронтовика, військового політрука Аркадія Раскіна* (вже покійного) родичі товаришували багато років. Смерть коханої дружини Наді, яку він пережив дуже тяжко, спонукала його написати документальну повість. Один із трьох видрукуваних на машинці і переплетених вручну примірників був подарований моїм родичам, другий зберігався у сина Аркадія Ісаковича, ректора одного з полтавських навчальних закладів.

Віддаючи щорічну данину Дню Перемоги, преса несправедливо звужує війну лише до спогадів ветеранів про те, як вони брали такий-то плацдарм чи «язика». Тим читачам, для яких Велика Вітчизняна — далека історія, це не так уже й цікаво. І я вирішила написати про те, що на одній із найжахливіших воєн воювали жінки, були не тільки страшні випробування фізичних і духовних сил, а й така чистота стосунків, Кохання з великої літери, про яке нинішні покоління можуть лише мріяти.

Жаль, що в газетному форматі можна лише фрагментарно переказати цю красиву історію фронтового кохання, яке Аркадій і Надя пронесли через усе життя...

Дівоче прізвище Наді — Попова. Вона й справді була дочкою священика, що у 1930-ті роки було синонімом «ворога народу». Через це Надійку в школі не прийняли в піонери і в комсомол, а після того, як засудили батька, виселили з «попівського» будинку. Та все ж Надя зуміла закінчити педагогічний технікум, а потім, коли вже працювала вчителькою молодших класів, вступити в комсомол. Навесні 1941 року вона вступає заочно на філфак Воронезького педінституту.

На початку війни Надя кілька разів пише заяву з проханням послати її на фронт. Але повістку з військкомату 22-річна дівчина одержить лише навесні 1942 року. В окремий дивізіон аеростатів загородження. Незабаром єфрейтора Попову обирають комсоргом одного із загонів дивізіону. А 1943-го їй, першій жінці в дивізії, присвоюють офіцерське звання і переводять на політроботу в Люблін, у 767-й зенітно-артилерійський полк, який займав позиції навколо концтабору Майданек, де ще перебувало багато тисяч в’язнів.

Особовий склад полку (1500 чоловік), куди Надю було призначено на посаду помічника начальника політвідділу корпусу з комсомолу, більш ніж наполовину складався з дівчат. Але командири не хотіли бачити різницю між ними та чоловіками ні в психології, ні у фізіології, ні в питаннях побуту. Через це часто виникали конфліктні ситуації, що інколи доходили до трибуналу через непокору. Молодший лейтенант Попова стала близьким другом воїнів-дівчат, які розповіли їй те, що боялися говорити політпрацівникам-чоловікам. І виявилося, що кращий дивізіон, яким його подавали в донесеннях, дуже неблагополучний.

Посланому в дивізіон для залагоджування ситуації досвідченому політпрацівникові зі штабу Надя дала рішучу відсіч: «Як сталося, що вам не довіряють комсомолки? А може, ви просто не хотіли знати правду?» І тоді керівництво попросило спробувати нормалізувати обстановку ще більш досвідченого політпрацівника — Аркадія Раскіна. Так вони познайомилися з Надією.

Раскін із перших розмов із Надією зрозумів, що має справу з дуже цікавою людиною. Вона виявилася дуже принциповою. Старший за званням, він був змушений погодитися з нею в тому, що залагодити конфлікт можна лише в один спосіб: суворо покарати винних у партійному і дисциплінарному порядку, а недоліки негайно усунути. І це був серйозний урок усьому політвідділу, який дала дівчина-політпрацівник, що взагалі було рідкістю.

Незабаром Надю переводять «на підвищення», і вона потрапляє під керівництво Аркадія Раскіна. Одного разу ввечері, після жвавого обговорення практичних справ у темній з міркувань маскування кімнаті запала тиша. І раптом усі почули приємний, задушевний голос нового працівника — Наді Попової: «Не знаю, про що ви зараз думаєте, але я хочу сказати, про що думаю я. Як багато важить у житті і роботі дружба! Мені дуже потрібна ваша дружба. Але, напевно, для цього нам потрібно більше знати одне про одного. Якщо не заперечуєте, нехай кожен розповість про себе те, що вважає за потрібне». Це було сказано так щиро, що не могло не викликати почуттів у відповідь. І всі охоче підтримали її несподівану пропозицію, бо справді дуже мало знали одне про одного, про довоєнне життя. Про себе Надя розповіла першою. Це була сповідь — про важке дитинство, вчителювання, про перші армійські випробування... Надя в кожному зачепила такі таємні струнки, що він розкривався з несподіваного боку, а той пізній вечір у всіх залишився в пам’яті, зігрітий особливим теплом.

Про мужність Наді промовисто свідчить такий випадок. Одного разу під час нальоту німецької авіації приладистка впала із сидіння й забилася в істериці. І тоді Надя в цьому кромішньому пеклі кинулася за прилад, і батарея змогла вести прицільний вогонь по літаках. Тієї ночі було збито 17 машин.

Неодноразово доводилося Наді виконувати і дуже делікатні функції. Наприклад, навесні 1945-го зі своїм горем прийшла до неї дівчина-сержант: чекає дитину від командира полку, який вирішив позбутися її, звільнивши з армії. У результаті дуже бурхливої розмови полковник-удівець усе ж таки пообіцяв одружитися з обманутою дівчиною й подякував Поповій. І таких випадків було чимало.

День Перемоги Аркадій із Надією зустріли у Варшаві. Вони побували на мітингах у кількох батареях, де виступала Надя. З її ініціативи там було влаштовано святкові обіди: дівчата напекли пирогів і приготували забуті за роки війни страви. Того дня всі вперше побачили Надю в цивільній сукні, яку вона потайки пошила у кравчині-польки. У туфлях на високих підборах, із чудовою зачіскою, вона була уособленням безмежної радості, молодості та щастя. Усі навперебій запрошували її танцювати. І тільки Аркадій стояв осторонь, милуючись Надією, не наважуючись запросити на танець. І тоді Надя сама підійшла до нього й тихо мовила: «Ходімо, я давно чекаю вашого запрошення».

Женихів навколо Наді крутилося чимало, але нікому вона надії не залишала. Навіть танкістові Дмитру, з яким трохи зустрічалася до війни і який, розшукавши її на фронті, проявляв наполегливість.

І ось настав день Надіїної демобілізації. На Варшавському вокзалі після прощання залишився тільки Раскін, щоб дочекатися відходу поїзда-товарняка. Жінкам-офіцерам виділили один вагон, у якому нашвидкуруч обладнали нари. Надя прилягла і вперше за час війни нестримно розплакалася. Хоча ще раніше вони домовилися не губитися, писати одне одному, розмова не клеїлася. Тієї хвилини їм обом стало зрозуміло, що їхня дружба переросла в кохання, але кожен боявся відкрити свої почуття. Аркадій боготворив Надю, вважав, що не вартий її зі своїм тягарем невдалого сімейного життя, якого не наважувався позбутися, хоча кілька років не підтримував із дружиною жодних стосунків, окрім грошової допомоги синові. А Надя вважала Раскіна на голову вищим за себе, пасувала перед ним... Вони жодного разу навіть не поцілувалися.

Раскін отримав призначення у Вільнюс. Спливав місяць за місяцем, а звісток від Наді не було, на листи вона чомусь не відповідала. Під Новий 1946-й рік Аркадію, як і багатьом, дали короткочасну відпустку, і він вирішив поїхати до Наді у Воронезьку область. Приїхав у райцентр, порівняно легко знайшов Надійчиного дядька, який ошелешив, мов обухом по голові: «Надя недавно вийшла заміж. За танкіста Дмитра».

Раскін повернувся у Вільнюс. Укотре без особливих надій вирушив на головпошту до віконця «До запитання». Але виявилося, що на нього чекає пухкий конверт. Від Наді! «Дорогий друже! — писала вона. — Як же так могло статися, що ви були зовсім поруч, але ми не зустрілися. Дядько сказав вам неправду, я нікуди не виїжджала. Відомо йому і про моє, з дозволу сказати, заміжжя... Якби ви тоді до мене приїхали, я б поїхала з вами! Яке це було б щастя! А тепер усе скінчено!» Насамкінець Надя повідомляла, що найближчими днями вона мусить від’їздити в Кушку, на місце нової служби чоловіка-танкіста.

Не маючи часу оформити відпустку і проїзні документи, лише попередивши товаришів і попросивши владнати з начальством, він знову кидається в далеку дорогу. Йому здається, що поїзд більше стоїть, ніж іде. Вирішує йти пішки в Нащокіно, не чекаючи, поки поїзд обігне велику дугу. Він ішов крізь заметіль із ранку до самісінької ночі, геть вибившись із сил, але будинок Надиної родички знайшов. «Де Надя?» — «У райцентрі, оформляє якісь папери, — сказала тітка Віра. — Повернеться, може, через день, а може, через кілька».

Вранці тітка Віра домовилася з кимсь, щоб їх узяли в сани до райцентру. Мороз був тріскучим. І в першому ж селі перед крутим затяжним підйомом попутники Раскіна зайшли в чайну погрітися. Аркадій відмовився, сказавши, що грітися буде, піднімаючись на гору, а вони його наздоженуть. Дійшовши до середини гори, він побачив вантажівку, що спускалася назустріч. У ту хвилину, коли машина порівнялася з ним, його ніби струмом пронизало: щось знайоме мелькнуло в кабіні. Зупинився, озирнувся. Раптом вантажівка різко гальмує, її заносить, із кабіни хтось вистрибує, повертається в його бік, стоїть і дивиться. Раскін не впевнений, що це Надя. Вона не впевнена, що це Аркадій, адже вона й подумати не могла, що він може з’явитися тут, та ще й так скоро.

Минула, здавалося, вічність, перш ніж вони спочатку повільно, невпевнено, а потім уже щодуху побігли назустріч одне одному.

Виявилося, що родичі Наді, особливо її дядько, обсипані дорогими подарунками-трофеями танкіста Дмитра, чинили на неї сильний тиск. Листів від Раскіна Надя не одержувала, не знала, куди йому писати, оскільки Дмитрова своячка, яка працювала на пошті, на його прохання їх вилучала. У розпачі вона погодилася вийти за нього заміж.

І тільки в поїзді на Москву Надя й Аркадій повірили у своє щастя. «Ти з’явився на засніженій дорозі, як послання від Бога, — казала йому Надя, плачучи й палко обнімаючи його. — Не смійся, я не стала набожною. Але є, виявляється, більша сила. Це сила кохання...»

Так починалося їхнє спільне життя, сповнене труднощів і небезпек. Після Вільнюса була відбудова повоєнного Мінська, де Аркадій служив в армії, а Надя працювала секретарем міськкому комсомолу. Потім вагітна Надя поїхала за чоловіком на Чукотку, і там в арктичну зиму їм довелося жити з немовлям у звичайному наметі з буржуйкою. Хвору Надю, яка чекала на другу дитину, з дворічним сином у грудні 1948 року було вирішено відправити на «велику землю». Але корабель, який вийшов із бухти Провидіння, потрапив у страшний шторм. 16 діб тайфун крутив некероване судно океаном, а змучені голодом і спрагою люди з кожним новим ударом хвилі об борт чекали неминучої смерті...

Та все ж життя Аркадія і Наді, попри страшні випробування долі, було щасливим. Надя вважала це заслугою чоловіка. «І тільки після смерті Наді, — завершує автор свою книжку «Жизнь как песня», — усім стало абсолютно ясно, що щастя сім’ї було в ній. Тільки з нею — і ясної днини, і в негоду — було світло й затишно... Минули місяці й роки, але мені нестерпно важко без Наді, біль втрати не вщухає. Не знаю, чи існують слова, якими можна висловити стан моєї душі. Може, віршами її улюбленого поета Тютчева:

Еще томлюсь тоской желаний,

Еще стремлюсь к тебе душой —

И в сумраке воспоминаний

Еще люблю я образ твой…»

Погодьтеся, не багато чоловіків так пишуть про своїх дружин.

*Прізвище змінено на прохання його сина.