СИЛА І БЕЗСИЛЛЯ СЛОВА

Відколи людина навчилася спілкуватися із подібними собі істотами, вона почала не тільки обмінюватися з ними інформацією, скажімо, про появу у заздалегідь викопаній ямі мамонта, але й кликати своїх одноплемінників брати дрючки в руки та негайно бігти вкорочувати могутній істоті віку. Отож, від її слів у повітрі почало пахнути шашликом і відбувалося виділення слини. Аналогічне явище, правда, на нещасних собаках, експериментально підтвердив академік І.Павлов вже в ХХ столітті. Називалося це умовним рефлексом, а стимулювання відповідної реакції з допомогою звуку чи іншого сигналу — другою сигнальною системою. За це вчений-експериментатор поставив пам’ятник безіменній псині, а вдячні сучасники — погруддя самому вченому.

Заздалегідь прошу вибачення у поважних істориків та фізіологів за таке довільне та спрощене трактування надто складних і неоднозначних процесів людської життєдіяльності, але в їх основі все-таки лежить опосередкований мовою обмін інформацією і стимулювання певних вчинків як індивіда, так і груп людей.

Про слово, його красу і силу висловленої ними думки найвидатнішими мислителями написані гори книг. Тонкощами слова займалися від філософів і ораторів до мовознавців та митців. Нас у даному разі цікавить приземленіше, хоч і не менш складне, значення слова як засобу впливу, як носія відповідної інформації, певного енергетичного заряду, що йде від особи до особи, від індивіда до групи людей і навпаки. Цей аспект функціонування слова не менш цікавий як з теоретичного, так і з практичного боку. Бо хіба можна не задуматися над тим, чому в одному випадку лише одна фраза, звертання, промова, заклик можуть сколихнути маси людей, а в іншому море слів, розмножуваних і тиражованих найпотужнішими і найдосконалішими засобами, залишає людей байдужими, пасивними. Чому, здавалось би, ті самі слова тієї ж людини в одній ситуації викликають бурхливі овації, і в іншій — вимушене поплескування долонь байдужих людей. На ці та інші питання ніхто не дасть вичерпної відповіді, а тим більше в одній статті. І все ж.

Сьогодні індивід живе в океані слів і звуків, образів і картин. Прийнято говорити, що особистість перебуває ніби у двох світах — реальному і віртуальному. Значення штучно створеного уявного світу дехто вважає навіть домінуючим. Прогнозуючи в другій половині минулого століття потужні можливості глобального телебачення, канадський професор Маршалл Маклюен, автор дуже оригінальних досліджень масової комунікації, передбачав: майбутнім правителям не буде потреби у разі незадоволень і заворушень серед плебсу вдаватися до репресивних заходів, досить буде поміняти програми телебачення. Сучасний американський професор Ніл Постмен взагалі вважає, що сьогодні немає потреби в цензурі. Її успішно може замінити телебачення з його гіпертрофованими розважальними можливостями, коли маси ігнорують все, що не здатне розсмішити чи розважити. «Які б раді були всі королі та царі минулого і комісари дня нинішнього, якби знали, що цензура — необов’язкова, коли весь політичний дискурс прибирає форми розіграшу або жарту», — пише цей автор.

Наведені слова — лише парадоксально сформульована крихта лавини думок, доказів, що сучасною людиною можна безкарно і дуже легко маніпулювати, робити з неї покірного виконавця чужої волі. На жаль, у цих доказах є значна доля істини. Але далеко не вся істина. Це засвідчує як теорія, так і практика дня минулого і нинішнього. Вікові емпіричні спостереження промовляють про те, що справжня особистість, особливо освічена і мисляча, має захисний панцир власних переконань, упереджень, вірувань, традицій, зрештою, інтересів. Пробитися через нього важко, а іноді й неможливо. Кожен знає, що коли ти щось сказав, — це не значить, що тебе почули. Якщо почули, не означає, що зрозуміли. Якщо зрозуміли — не значить, що твою думку чи заклик сприйняли, а не відкинули. Сприйняти — ще не означає погодитися, але й погодившись із висловленими резонами, ваш співрозмовник далеко не завжди виявлятиме готовність діяти у відповідності із пропонованими йому ідеями.

Наука, публіцистика повинна вміти хоча б елементарно пояснити цей суперечливий і загадковий феномен. Стати над ідеологічними інтересами і упередженнями, піднятися над власними ідеологемами і зрозуміти, пояснити хоча б рідній еліті складний процес переростання слова в діло, наблизитися (лише наблизитися) до осягнення закономірностей і аномалій механізму впливу слова на людину.

Справді, чому більшовикам на чолі з В.Леніним і Л.Троцьким вдалося підпорядкувати величезні маси людей? Чому Гітлеру і Геббельсу вдалося виховати таку величезну масу фанатиків? А, з другого боку, чому така потужна атеїстична пропагандистська машина не зуміла витравити із значної кількості людей віри в Бога? Чому потужна репресивна сила разом із масовим викриттям так званого українського буржуазного націоналізму, а насправді елементарної національної свідомості, були неспроможні назавжди знищити ті почуття українськості, прагнення самостійності і самобутності, які продовжували жити навіть у тих, хто носив у кишені партійний чи комсомольський квиток? Зрештою, чому під час останніх парламентських виборів в Україні партії й об’єднання, які мали найширший доступ до телебачення, навіть порушуючи існуючі закони, використовуючи найвишуканішу, на думку фахівців, технологію, опинилися поза Верховною Радою, як популярне донедавна «Яблуко», або, всупереч впевненим прогнозам, ледве здолало відповідний бар’єр, як СДПУ(о)?

Таких запитань безліч. Як нелегко, але все-таки можна пояснити, скажімо, перемогу на виборах А.Шкіля, публічна агітація за якого обмежувалася, здається, написами крейдою на деяких львівських будинках: «Шкілю — свободу!», або подолання В.Яворівським всіх дуже солідних суперників по округу, незважаючи на використання проти нього досить потужних інформаційно-публіцистичних засобів із найширшим та безсоромним використанням компромату.

Насамперед слід сказати, що зазнала повного краху механістична концепція керування поведінкою людини за принципом стимул-реакція, що базується на «собачому» досвіді. Після згадуваних відкриттів фізіологами умовного рефлексу дехто почав міркувати приблизно так. Якщо з допомогою відповідного подразника можна викликати бажану експериментатору реакцію, то чому б не застосувати цей принцип у рекламі, пропаганді взагалі. Особливо відзначилась у цьому плані популярна у 20-ті роки минулого століття у США психологія біхевіоризму (від слова біхевіор — поведінка) — складова частина філософії прагматизму, яка намагалася керувати поведінкою мас, майже повністю ігноруючи такі поняття, як свідомість, переконання, традиції, віра та багато інших психологічних, моральних і соціальних факторів, без яких людина — не людина.

Між тим, людина, особливо освічена, мисляча, володіє природною здатністю співставляти одержану через різні канали інформацію із тим, що вона бачить, відчуває і почуває. Іншими словами, вона оцінює, наскільки отримана із різних джерел інформація відповідає реальній дійсності, тобто є правдивою. Розглядаючи питання теоретично, успішно впливати на свідомість можна лише з допомогою правдивої інформації. Це розуміє практично кожен, хто ставить перед собою завдання успішного, відвертого чи, як це найчастіше буває, прихованого впливу на публіку, запевняючи, що він говорить правду і тільки правду. То вже інша річ, наскільки складним є саме поняття «правда» і як широко на практиці прийнято спекулювати цим святим поняттям, про що дещо згодом.

Другою передумовою своєрідної корекції, яка відбувається у «чорній скриньці» під назвою людська свідомість, є співвідношення сприйнятих нами із зовнішнього світу ідей із потребами індивіда, групи, об’єднання людей за національними, віковими, соціальними, конфесійними, расовими та іншими принципами. Навіть найраціональніші, найочевидніші істини людина здатна відкидати, як кажуть, з порога, якщо вони ідуть урозріз із її справжніми чи нав’язаними ззовні інтересами і переконаннями.

Але цим логічним, умовно кажучи, рівнем людського сприйняття і мислення суть проблеми не вичерпується. Вступає у свої права індивідуальна та колективна психологія, не тільки свідомість, але й підсвідомість, психологія натовпу. Це не менш складна, але дещо окрема тема розмови. Обмежимося тим, що нагадаємо кілька відомих істин, зафіксованих і обґрунтованих наукою ще на початку минулого століття чи навіть наприкінці позаминулого. Маю на оці дослідження Густава Ле Бона, Габріеля Тарда, а також пізніші Зигмунда Фрейда, Карла Гюстава Юнга, канадського дослідника Маршалла Маклюена, праці грузинського психолога Дмитра Узнадзе та інших вчених, які показали, що психологія маси докорінно відрізняється від психології індивіда, що вирішальну роль у психології натовпу відіграє не свідоме, а підсвідоме, що натовпу потрібен гіпнотизуючий авторитет, що урбанізація, скупчення людей породжує так званого масового індивіда, схильного до посиленої чутливості і наслідування через засоби масової інформації, та багато інших загадкових із логічної точки зору речей.

Нинішнє покоління наших громадян, абсолютна більшість яких не тільки не читала, але й не знає прізвищ цих вчених, мала можливість практично спостерігати ці явища і процеси. Мабуть, у пам’яті більшості ще живуть велелюдні мітинги й демонстрації із своїми пророками і кумирами. Їх обожнювали, і слова, сказані ними, сприймали як апостольські одкровення. І горе було тому, хто міг вголос засумніватися у їх істинності.

Чи візьмімо явище дещо іншого плану. Маю на увазі те, що можна назвати феноменом Ющенка. Не тільки його політичні опоненти, але й нейтрально чи навіть позитивно налаштовані до нього дослідники ніяк не можуть зрозуміти, чому, попри не завжди послідовну позицію, навіть певні прорахунки, його рейтинг на декілька порядків випереджає рейтинг, здавалось би, «бездоганних» політиків. Народ помиляється? Не скажіть. У нього, цього народу, особливе чуття на добро і порядність, він вміє співставляти і порівнювати, колективною інтуїцією вловлювати те, чого не можна зробити за допомогою формальної логіки. То вже інша справа, що може наступити і розчарування…

Повертаючись до питання про ефективність впливу слова на людину, слід сказати, що силу має лише переконливе слово. Перехід певного знання у переконання — складний і неоднозначний процес. Говорячи дуже спрощено, на формування переконань можна впливати шляхом наслідування, тобто копіювання чиєїсь поведінки, що особливо характерне для раннього віку. Дуже важливим засобом чисто психологічного впливу є навіювання, у процесі якого нейтралізується аналітичне, особливо критичне мислення. Найскладнішим є переконування, у процесі якого нова інформація, нові знання пов’язуються з уже існуючими у людській свідомості поглядами, установками, уявленнями, стереотипами. Це найбільш стійкі знання, уявлення, заради яких індивід готовий іти на будь-які вчинки, тобто активно діяти у відповідності із сприйнятими, сформованими поглядами.

На думку Г.Брутяна, відомого дослідника процесу аргументації, співвідношення доведення і переконування може виражатися у трьох варіантах. Можна довести і переконати, можна довести, не переконавши, можна переконати, не доводячи, коли людина готова розділити переконання іншої. Можливі і такі ситуації — і їх немало, — коли ми не доводимо і не переконуємо.

Однією з передумов переростання знання у переконання — це усвідомлення відповідності пропонованих людині ідей, системи знань інтересам людини. Ці інтереси можуть бути як матеріальними, так і духовними, ідеальними. На першому місці у житті стоять фізіологічні потреби у задоволенні голоду, самозбереженні життя тощо. Це добре розуміють працівники реклами, публіцисти, теоретики пропаганди.

У суспільстві, яке перебуває у критичному стані, переживає кризу, завжди існує небезпека використання у пропаганді насамперед цих матеріальних потреб. На цьому базувалася і була ефективною протягом певного часу як більшовицька, так і нацистська ідеологія. Ленін неодноразово наголошував на тому, що більшовицька пропаганда була ефективною саме тому, що її гасла збігалися з найпершими потребами, як він любив говорити, народних мас. Вимоги хліба, миру, передачі землі селянам, фабрик і заводів — робітникам дуже ефективно подіяли на виснажену війною і голодом масу деморалізованих і озлоблених людей. То вже пізніше багато хто зрозумів, що їх жорстоко обдурили. Ні хліба, ні миру, ні землі (гасло, до речі, вкрадене в есерів), ні тим більше фабрик і заводів народ не одержав. Та вже було пізно. Утвердився терор і деспотія. Подібним чином спрацювала, хоч і в інших умовах і з допомогою інших засобів, нацистська пропаганда. Вона теж зазнала рішучого краху разом із загибеллю націонал-соціалістичної диктатури.

Може, найпроникливіше заглянути у «чорну скриньку» під назвою свідомість загалу вдалося нашому відомому сучасникові Миколі Амосову: «Якщо пропагандист намацав насущну біологічну потребу народу і підвів під нею ідею, то виникає масовий рух, який посилює сам себе завдяки наслідуванню і потребі в авторитеті. Не кажучи вже про феномен натовпу, коли діють ще якісь флюїди невизначеного походження. Релігійний, національний або ідеологічний фанатизм може охопити суспільство, як пожежа, і затьмарити здоровий глузд. Протверезіння настає тільки згодом унаслідок природної втомленості ідеї».

У XX столітті людство відчуло втомленість і кардинальне розчарування одразу чи якоюсь мірою паралельно у двох багато в чому споріднених ідеях та ідеологіях — нацистської та більшовицької. Масове розчарування не означає повного зникнення, відсутності рецидивів і певних модифікацій явища.

Та справа не тільки у «втомленості ідеї». Справа у примітивності, швидкій випаровуваності, збідненості ідеї, заснованій на задоволенні найелементарніших фізіологічних потреб. Без хліба людина не виживе. І це теж було наочно продемонстровано практикою голодоморів. Таке було своєрідне поєднання теорії і практики. Але не хлібом єдиним живе людина. У неї є ще й духовні та моральні цінності: віра, любов, родинні почуття, національні, політичні погляди, прагнення реалізувати себе тощо. Вульгарно-матеріалістична пропаганда, до того ж побудована на обмані, не могла бути довговічною. Якийсь час певні догми вдалося підтримувати за рахунок об’єктивної ситуації — кризових явищ 30-х років минулого століття на Заході і повної закритості країни. Коли ж ледь-ледь відхилилася залізна завіса, а технічні умови дозволили більший доступ до об’єктивної інформації про оточуючий світ, тоталітарна система ідей, незважаючи на конвульсійні спроби її оновлення і реформування, втратила перспективу. Вона виявилась неспроможною протистояти нуртуючим у суспільстві і підтримуваним ззовні новим і оновленим поглядам, концепціям, прогнозам і пророцтвам.

Авторові цих рядків уже неодноразово, усно і письмово, доводилося повторювати історично доведену істину про те, що однією з причин розвалу колишньої системи була відсутність правди, або, говорячи сучасною мовою, об’єктивної інформації щодо всіх ділянок життя, включаючи економіку, культуру, історію. Тодішні керівники на рівні політбюро та останніх генеральних секретарів так забрехалися перед власним народом, що самі повірили у солодку брехню. Більше того, ця облуда була настільки тотальною, а у свій час навіть умілою, що вона мала властивість інфекції, якою заразилися навіть деякі відомі письменники і «мислителі», а опісля й цілі інститути совєтології, досить ерудовані і, здавалось би, добре поінформовані. Вони продовжували переконувати світ про неможливість розвалу СРСР тоді, коли такий розвал фактично почався.

Цю облудно-імперську печать успадкувала разом з іншими економічними, політичними, звичаєвими «аксесуарами» Україна. Вишколена у ті часи значна частина кадрів, які прийшли до влади, навіть поглибила цю спадщину. У якому важкому стані не перебувають ЗМІ в Україні, яким незахищеним не є її національний інформаційний простір, вирішальним є все-таки загальний незадовільний стан інформаційного обміну в суспільстві, відсутність того, що називають прозорістю.

Із існуючою у нас системою влади, тіньовою економікою, системою управління соціальними процесами з домінуванням олігархів, так званими правозахисними органами і судочинством нас постійно викидатиме, виштовхуватиме із суспільного устрою, названого інформаційним. При такій владі, при такому суспільстві не можуть нормально функціонувати мас-медіа навіть при найдосконаліших законах, а також у пожарному порядку написаних указах і зверненнях Президента. Поділяючи думки і застереження щодо чергового указу Президента «Про додаткові заходи щодо забезпечення відкритості в діяльності органів державної влади», висловлені у коментарі Ольги Дмитричевої «Обережно, влада відкривається» («ДТ» за 10 серпня ц.р.), хотів би сказати, що указ і видані ним розпорядження владі «відкритися, піти назустріч суспільству», зробити відкритою інформацію про діяльність уряду і всієї влади на місцях дуже нагадують безсмертні подвиги барона Мюнхгаузена, який витяг сам себе за чуба з багнюки. Бо вже після знаменитого і слушного за своїм загальним пафосом указу (про підтекст промовчимо) журналістів виганяють із прес-конференцій, повчають, як треба писати про владу тощо.

Є інформація і є пропаганда. Інформація повідомляє і так чи інакше впливає на поведінку людини. Пропаганда ж — цілеспрямований вплив на масову аудиторію з метою зміни її поглядів і поведінки. Кажуть, що пропагандист бреше навіть тоді, коли каже правду, оскільки його вплив завжди корисний для того, хто говорить, і не завжди для того, до кого звертається. Вона давно асоціюється із нечесністю, брехнею. Назвати у Великобританії людину пропагандистом — значить образити її. Тому дехто з моїх колег полемічно загострено пропонує навіть: «На пропаганду має бути накладене табу» («ДТ» за 6 липня ц.р.). По-перше, пропаганда буває різною. Не всяка пропаганда є шкідливою і злочинною. Хіба можна обійтися сьогодні без пропаганди наукових чи медичних знань? А що поганого у пропаганді норм християнської моралі? По-друге, навіть економічна, політична пропаганда не завжди є завідомо нечесною. Нам дуже бракує сьогодні кваліфікованої проповіді державотворчих, демократичних ідей. Слава Богу, маємо хоча б якусь дещицю правдивих, талановитих публіцистів на радіо, в інтернетівських виданнях, у періодиці, чого, на жаль, не скажеш про телебачення. По-третє, термін, який утвердився, ніхто заборонити не в силах. Придумали ж, здається, наші брати-росіяни, а ми перейняли у них зовсім безглуздий за своєю суттю «чорний піар», «піарити». Здається, евфемізм до гидкого «пропаганда». І нічого. Терпимо.

Біда у тому, що за всіма модними слівцями, за цілими водоспадами звуків і картин, за вишуканими трактатами про інформаційні війни дехто намагається забути або не хоче зрозуміти, що людина все-таки мисляча істота, що завоювати її симпатії та залучити до тієї чи іншої справи можна не великою зливою слів, а правдивими, переконливими аргументами. Все залежить не від слова, а від того, що воно несе за собою. Зовнішнє красномовство вирішує далеко не все. Академік А.Сахаров не був красномовним, але до нього прислухалися буквально усі. Зрештою, багато залежить також від конкретної ситуації, від об’єктивних умов. Так само, як не можна лише за палким бажанням організувати економічне чудо чи влаштувати певну бажану політичну акцію, так само не можна завоювати однодумців за допомогою слова, якщо не визрів потрібний ґрунт. Не беремо до уваги ті ситуації, коли застосовуються злочинні адміністративні чи психологічні технології.

Можу видатися старомодним, вважаючи, що й сьогодні на свідомість загалу успішно можна впливати лише шляхом правди. Одразу виникає два застереження. Всі клянуться, що говорять правду і тільки правду. Перечитуючи недавно «Останні записи» Й.Геббельса, цього неперевершеного теоретика і практика найбезсоромнішої, жорстокої пропаганди, був вражений одним місцем з його передсмертного листа до сина своєї дружини від першого чоловіка. Автор застерігає, щоб той не був збитий з пантелику, коли у всьому світі підніметься шум у зв’язку з поразкою нацизму. «Брехня, — пише цей крутій, — одного прекрасного дня розвалиться, і над нею знову запанує правда».

Проблема, таким чином, навіть не у тому, чи можна заволодіти з допомогою правди чи напівправди умами людей. Справа у тому, як навчити розрізняти правду від неправди. І то не завтра, а сьогодні. Адже скільки прикладів того, що більш чи менш майстерно використаний обман може допомогти завоювати чимало прибічників. Прозріння нерідко буває запізнілим і важким. Моє покоління відчуло це на власному досвіді. Один з найтрагічніших українських поетів, бо ще в юності втратив зір і руки, речник нації вистраждав прості, але глибокі рядки:

Народ обманювати можна,

Але не можна обмануть.

Ім’я його Володимир Забаштанський. Його вже немає серед нас.