Іван Франко і українська публіцистика

Чи варто так масштабно і широко ставити сьогодні питання, пов’язане з постаттю Івана Франка? Не тільки варто, а й конче необхідно. До цього спонукає не тільки поважна ювілейна дата, а й ціла низка об’єктивних і суб’єктивних чинників. Насамперед очевидна для багатьох аналітиків та невтішна для нас усіх істина: пересічний українець, навіть інтелігент, знає про Івана Франка, делікатно кажучи, дуже мало. Йдеться навіть не про ритуали шанування його імені, поклоніння геніальній особистості, її титанічній праці та історичним заслугам, хоч гідність та зрілість нації виявляються й у почутті вдячності до тих, хто її формував, був її духовним пастирем. Маємо підстави говорити про вину непослушенства, про те, що з огляду на об’єктивні, а ще більше суб’єктивні, причини, інтелектуальні уроки Івана Франка не були сприйняті в історичному минулому, не засвоєні вони до кінця й сьогодні.

Говорячи про доленосні для нашого народу історичні події початку ХХ ст., які були роками «обудження й зриву Нації», а також роками «наших фатальних історичних хиб і національної сліпоти», Євген Маланюк дуже точно наголосив, що тоді «трагічно відчувалася неприсутність саме Франка». Є. Маланюк з болем писав про те, що, почувши це ім’я, кожен знімає шапку, тобто тут діє якийсь «інстинкт величі», але «визнавана і відчувана велич Франка залишається для надто багатьох книгою за сімома печатями, яку мало хто намагається читати». Драматизм ситуації поглиблювався тим, що упродовж більш як половини минулого століття творчість письменника, вагома частина його спадщини, особливо публіцистики, перебувала не просто за символічними сімома печатями, а за цілком реальними замками «спецхранів».

Не збираємося щось додавати до слушних думок багатьох сучасних дослідників І. Франка, які аргументовано доводять, що цього справжнього, багатогранного і багатоликого, повнокровного і неповторного у своїй величі художника і мислителя ми ще не змогли осягнути. Можемо навіть сказати, що лише останнім часом з’являються грунтовні монографічні праці про окремі грані творчої особистості письменника. Це насамперед книги Івана Денисюка, Михайла Гнатюка, Валерія Корнійчука, Богдана Тихолоза та інших авторів.

Віддаючи належне тому, що маємо у царині збирання, публікації, аналізу й узагальнення публіцистики І. Франка насамперед академіком Михайлом Возняком, Володимиром Дмитруком, Олексієм Деєм, Михайлом Нечиталюком, Іваном Курганським та багатьом франкознавцям, вони не можуть задовольняти потреб нинішнього суспільства не тільки з огляду науково-теоретичних уявлень про сучасну публіцистику і масову комунікацію, але й виходячи із значно ширшого, філософського, соціально-політичного виміру ролі Івана Франка в історії України, розвитку національного інтелекту. Навчально-методичні, монографічні праці про Франка-журналіста присвячувалися окремим питанням і періодам його діяльності, а головне, писалися в умовах, коли не можна було розкрити всю багатоманітність і політичну багатоаспектність його творчості.

Якоюсь мірою ця прогалина заповнюється працями Ярослава Грицака про політичні погляди та Оксани Забужко про національну ідею у філософських концепціях І. Франка, дослідженнями політичної постаті письменника у наукових розвідках українських мислителів у діаспорі, брошурах і статтях, опублікованих у наукових збірниках та у періодиці.

Завдання цих нотаток — хоча би побіжно глянути на багатогранну творчість І. Франка через призму його публіцистики, акцентуючи увагу насамперед на тому, наскільки успішно розвиваються закладені ним традиції зрілого, тверезого і результативного політичного думання, нашої здатності оперативно оцінювати дійсність, щоб «рождати слова вагітні чином» (Є. Маланюк). Йдеться не тільки про публіцистичний резонанс художнього і філософсько-політичного слова письменника, а й про те, як нам дорости до рівня його масштабного мислення, тобто, наскільки українська публіцистика засвоїла уроки видатного мислителя.

Розвиток його здобутків не треба розуміти спрощено і прямолінійно. Писане ним підказувалося реальним життям, було вистражданим і артикульованим у різних формах. І той, хто стояв на подібних з ним позиціях, не міг не прийти до тих думок, того психологічного настрою, до яких спонукало слово письменника. Це було його покликання, покладений на нього обов’язок, який він мусив втілювати в життя. Бути провісником, пророком, як його великий попередник Тарас Шевченко, — таке високе завдання суджено було йому виконувати, хоч сам він ніколи не говорив про це у високомовних виразах. Волів називати себе скромним трудівником у духовному царстві, орачем на зарослій шкідливим бур’яном народній ниві.

Майже всі дослідники його творчої спадщини наголошують на тому, що він був реалістом, міцно тримався у своїх мистецьких пошуках грішної землі і водночас, володіючи подиву гідною поетичною фантазією, був яскраво вираженим типом діонісійського митця з домінуванням національного інтелекту. Оксана Забужко у першій в умовах української незалежності праці про франківський період у філософії національної ідеї слушно наголосила на тому, що свої філософські погляди І. Франко висловлював переважно у художніх творах. Вона, як і інші дослідники, пише про зрощення у його творчості філософського і художнього мислення, посилаючись на самого письменника, який наголошував на тому, що навіть у своїх статтях і рецензіях він не міг позбутися цілісного, нерозчленованого, тобто художнього, а не суто абстрактного, аналітичного мислення.

У цьому контексті конче необхідно включити у почату розмову про духовну місію І. Франка, про його болючі пошуки відповіді на питання, яким шляхом має йти Україна, її народ у переломний момент історії, щоб зайняти гідне місце у народів вільнім колі, його публіцистику. І не просто у плані цитування окремих думок, вирваних з контексту формулювань і закликів із численних статей, рецензій, оглядів, памфлетів, полемічних інвектив І. Франка. Це робилось у масових масштабах майже протягом століття. Маємо піти далі і серйозно дослідити цей вид літературної продукції у дуже складній і багатоманітній системі його творчої спадщини і, що не менш важливо, роль і місце публіцистики у виконанні письменником тієї справді історичної місії, яку доля поклала на його не такі вже й міцні фізично плечі.

Отже, кілька думок про те, яке місце займала публіцистика і чому саме публіцистика відіграла таку знакову роль у творчій долі І. Франка. Насамперед кількісні виміри. У передмові до збірки «У наймах у сусідів» письменник, підбиваючи підсумки власної праці за період до 1890 року, навіть із певним здивуванням для себе самого, повідомив, що із майже 900 публікацій за чверть століття — 525, тобто значно більше половини, — це публіцистичні та наукові статті та ще понад 80 рецензій. Водночас він робить висновок про вирішальний вплив саме публіцистики на власну художню, зокрема поетичну, творчість, розцінюючи її як «початок школи політичного думання, якого в такій формі і в такім об’ємі не має, мабуть, ні одно слов’янське письменство».

Треба зазначити, що ці підрахунки були зроблені і ці принципові слова були сказані ще до того, як розпочинався суттєво новий етап у політичній та мистецькій долі І. Франка. Попереду, тобто вже після 1890 року, були вихід із радикальної партії і проголошення спільно з М. Грушевським, Єв. Левицьким, В. Охримовичем наприкінці 1899 року Української національно-демократичної партії, публікації таких принципових статей, як «Поза межами можливого», «Журнал і публіка» (1900), «Принципи і безпринципність» (1903), «Дещо про нашу пресу» (1905), цитована передмова до збірки «В наймах у сусідів» (1914), монографія «Іван Вишенський і його твори» (1895), поем «Мойсей», «Похорон» та інших творів.

Важливе, домінуюче місце публіцистики у творчому арсеналі І. Франка пояснюється, на нашу думку, декількома взаємопов’язаними між собою причинами. По-перше, за своїм характером, за темпераментом, внутрішнім покликанням він протягом усього свого життя не міг не вболівати за громадські справи. Перефразовуючи його відоме висловлювання про поета, він постійно болів чужим і власним горем, не міг бути байдужим до того, що стосувалося долі власного народу. Почавши свою творчість з лірики, постійно обсервуючи життя, він наполегливо прилучався до того, що сам назвав школою політичного думання. Цьому сприяла його інтенсивна громадська діяльність, про що переконливо говорять усі дослідники його життя і творчості.

По-друге, життя складалося так, що повсякденна журналістська робота була аж надто скромним джерелом його матеріального існування, оскільки ні власне художня, ні наукова робота на ниві української культури не могла принести йому практично жодних прибутків. Іншими словами, І. Франко змушений був займатися нерідко рутинною, одноманітною журналістською поденщиною. Сам він, як відомо, гірко жартував з приводу того, що змушений був щоденно писати статті на дуже нудні теми, а тому мало охочих їх читати. Це була властива багатьом видатним особистостям самоіронія. Насправді, навіть написані статті і огляди, памфлети і кореспонденції на спеціальні, суто професійні теми у часописах польською чи німецькою мовою були позначені небуденним талантом і властивою для геніїв сумлінністю.

Відома, наприклад, величезна кількість суто наукових досліджень І. Франка на економічні теми. Цими питаннями займається сучасна економічна наука. Дехто з учених вважає І. Франка насамперед економістом.

Далеко не всі праці цього спрямування зайняли цілих дві книжки 44-го тому 50-томного видання його творів. Але ж серед численних його публікацій у газетах немало таких, які сміливо можна зарахувати до економічної публіцистики. Містячи оригінальні спостереження над актуальними питаннями тогочасної економіки, у них по-іншому й у специфічній формі трактуються економічні питання у тісному зв’язку з політикою, мораллю, історією, людськими долями. Тут теж яскраво виявилося саме публіцистичне покликання і талант популяризатора, які потребують окремого професіонального дослідження.

По-третє, саме публіцистика, її природа, вироблені величезною історичною практикою, від ораторського мистецтва античного світу та багатої усною та рукописною публіцистикою Київської Русі і досвідом видатних попередників І. Франка — до сучасних йому українських та європейських мислителів, була найсуголоснішою природному покликанню письменника, оцьому внутрішньому зрощенню раціонального, логічно-абстрактного та емоційно-образного начал. І коли сам І. Франко нарікав на те, що він не може позбутися цілісного образного бачення навіть у своїх рецензіях, то таке поєднання раціонального та емоційного, яке суперечить «чистій» науці, найкраще відповідає творчому методу публіциста.

По-четверте, природне тяжіння І. Франка до публічного, резонансного, політично гострого слова цілком відповідало саме українським суспільно-політичним потребам часу, історичного моменту. Письменник, як ніхто інший, відчував наближення великої соціальної бурі, коли вирішуватиметься доля його народу. Україна на той час не мала достатньої кількості свідомої інтелігенції, масових політичних партій, сформованого більш-менш міцного національного капіталу, ні власного університету, ні армії. Все це тією чи іншою мірою мусила компенсувати література, усне, друковане слово і насамперед публіцистика. У сукупності з практичною організаційною працею серед людей.

Порушуючи для публічного обговорення питання «Франко і українська публіцистика», ми цілком усвідомлюємо багатоаспектність його розв’язання у різних часових частинах. Цілком правочинний розгляд праці І. Франка як історика української преси, публіцистики. В оглядовому плані це питання найкраще з’ясовано в сучасній науці. З’явилися навіть перші книги, в яких діяльність письменника у цій галузі стала предметом спеціального розгляду. Маємо вдалі спроби розглянути діяльність І. Франка як теоретика публіцистики.

Звернення до проблеми «І. Франко і українська публіцистика» дає змогу говорити про явище у трьох часових площинах. Перша — це Франко як дослідник минулого української публіцистики і преси. Дослідники справедливо вважають його першим, найкомпетентнішим істориком, який залишив нам не тільки багату за фактажем і точністю класифікацію історико-журналістських процесів, а й методику підходу до цих нових для тогочасної науки явищ.

Друга — це виважена оцінка сучасних йому літературно-публіцистичних явищ на тлі тогочасних літературних та суспільно-політичних подій. Можна без перебільшення сказати, що, активно займаючись як літературою, так і журналістикою, він заклав добрі наукові основи теорії публіцистики, тобто став центральною фігурою цього процесу, роблячи наукові висновки, формулюючи уроки, які підказувала повсякденна практика.

Третій і найважливіший для нас аспект мислення І. Франка як публіциста-практика і теоретика-філософа у тому, що він постійно був націлений у майбутнє. Можливо, тільки сьогодні ми можемо по-справжньому оцінити вагомість і повчальність його досвіду, як і тих далекоглядних застережень, які він робив у той далекий від нас час. Він не винен у тому, що і його сучасники, і наступні покоління політиків та літераторів далеко не завжди прислухалися до нього.

Це дуже важливо, оскільки без розуміння природи і закономірностей самої публіцистики не можна належно оцінити її роль у суспільстві. Однак відразу слід зауважити, що публіцистику І. Франко трактував у широкому контексті на тлі літератури і журналістики. Дослідники цілком слушно наголошують на тому, що під впливом австрійсько-німецьких традицій ще у другій половині ХIХ ст. у Галичині слова «публіцистика» і «журналістика» вживали як синоніми. Скажімо, Осип Маковей свою статтю, присвячену 50-річчю «Зорі Галицької» назвав «П’ятьдесятьлітній ювілей руської публіцистики». Поступово ці поняття диференціювалися. У трактуванні І. Франка публіцистика асоціюється все-таки з певним видом літературної праці у періодичній пресі.

Згадуваний уже відомий дослідник публіцистики І. Франка М. Нечиталюк на основі осмислення цілої низки міркувань письменника дає таке описове тлумачення цього неоднозначного явища. «Якщо стисло зібрати франкові критерії і принципи, що загалом відображають зміст його вчення про публіцистику в єдину формулу, то, згідно з його теорією, справжня публіцистика, на відміну від так званої «лубочної публіцистики...», яку він відкидав, це специфічний вид літературно-журналістської творчості, характерними рисами якого є органічний зв’язок з політичним і культурним життям суспільства («політичним моментом»), актуальність і оперативність («моментальність») реагування на політичні події, науковість і переважно полемічність обговорення у пресі злободенних суспільно-політичних та інших питань у довільній документальній емоційно-образній формі з метою ідеологічного й морально-етичного впливу на радикальну зміну («переродження») панівної громадської думки («опінії») у дусі прогресивних ідей часу».

Це справді спроба описати на основі певних параметрів (місце побутування, мета, виконуване завдання раціонального й емоційного тощо) живе й суперечливо літературне творче явище, а не дати йому цілісне визначення, якого у І. Франка немає. Хотів би нагадати, що у 60–70-х роках минулого століття у журналістикознавстві робилися спроби системного погляду на публіцистику на підставі функціонального аналізу. Йшлося про взаємозв’язаний ланцюжок понять: функції — предмет — зміст — форма — метод, яких ще задовго до цього торкався й І. Франко. Він, зокрема, звертав увагу на те, що вагомий журналістський матеріал виконував певну суспільно-політичну функцію, формував або змінював громадську думку. Дуже важливе його судження про те, що лише той письменник може мати значення, який може сказати читачам вагоме слово щодо великих питань і у такій формі, яка б найбільш відповідала їхній національній вдачі. Слово це мало нести вагому думку, викликати відповідну дію, зворушуючи розум і почуття людини.

Для розуміння сили публіцистики взагалі і публіцистичної творчості І. Франка багато дають дуже точні спостереження над цим видом творчості відомого українського філософа і політолога М. Шлемкевича. Останнім часом на них часто посилаються. Тому звернімо увагу лише на один, але дуже суттєвий, момент. «Її (публіцистику у найширшому значенні слова. — В. З.) місце в духовній культурі образово виглядало б так: вона не розтоплена і не зрізничкована ще лява життя, в якій уже застигли ясні криштали наукових тверджень, мистецьких утворень, релігійних символів. Звідси в публіцистиці стільки неясного, нечистого, незрілого, але одночасно стільки живого і скерованого в будуччину. Публіцистика — це зачатки нових кристалізацій Духа і дійсності, їх передбачення, вкладені в слово. Це ембріональні зв’язки будучих оформлень тієї ляви, схоплені першими враженнями і першими її інтерпретаціями в щоденниках, тижневиках. Після цього слідує спокійніше розроблення тих вражень і відповідей у журнальних оглядах, студіях, етюдах, есеях аж до більших творів світу оглядової публіцистики, що стоять уже на межі філософії... Коли мати на увазі таку тяглість духовного процесу, то можна сказати: публіцистика — це дрімуча філософія, а філософія — це свідома своїх далекосяжних цілей і своїх методичних засад публіцистика».

До публіцистики автор, грунтуючись на історичному та й власному досвіді публіциста й філософа, відносить «не тільки оперативні публікації у періодиці, а й особливо актуальні, пекучо теперішні праці полемічно-ідеологічного, критично-естетичного, світоглядного змісту, які не вміщуються в поняття релігії, мистецтва, науки». У зв’язку з цим необхідно врахувати і таке поняття, як «публіцистичність», яке утвердилося у журналістикознавстві. Це дозволяє розмежовувати поняття власне публіцистики як певного виду творчості з його внутрішніми законами і сукупністю жанрових модифікацій та певною властивістю інформаційних, наукових, художніх публікацій і усних виступів, зданих виконувати, крім своїх специфічних завдань, ще й публіцистичні функції. Публіцистичність — проникнення характерного для публіцистики методу в твори не публіцистичні за своєю основою. Публіцистичність з’являється тоді, коли автор прагне зворушити реципієнта, вплинути на його свідомість, а головне — зумовити відповідну реакцію. Змінити не тільки уявлення, а й поведінку людини, стимулювати її відповідні вчинки, тобто брати на себе спонукальні властивості. Поняття публіцистичності органічно охоплює широке суспільне звучання, проблемність, тенденційність, полемічність і специфічну, властиву саме для публіцистики образність. Будь-який виступ, звернений до широкої аудиторії, тією чи іншою мірою виконує публіцистичні функції, стає публіцистичним.

До речі, цитований уже М. Шлемкевич слушно акцентує увагу на тому, що публіцистика відігравала особливу роль саме в українській історії і пояснює її тим, що це «особливо наше, українське прагнення поєднати мислення і діяння, прагнення до постійної близини Духа і життя, виразниками якого були і Сковорода, і ... новочасні публіцисти». Автор прогнозує, що й надалі наш менталітет актуалізуватиме розвиток саме цього виду духовної творчості: «Коли сердечна туга і мрія українства не в сфері абстрактних цінностей, але і цінностях, здійснюваних і переживаних, і коли згідно з цим темою українського мислення є щастя справедливого і одночасно гарного життя, тоді публіцистика буде й далі правдоподібно осередньою і рішальною силою тих шукань і прагнень».

З огляду на сказане й у самій постаті І. Франка, у широкій сукупності даних йому Господом і розвинутих мозольною працею творчих здібностей художника найширшого діапазону, вченого у різних сферах знань, від історії, філософії, економіки до мистецтвознавства, природознавства та психології, поєднаних із активною громадянською позицією, ми повинні чітко і масштабно виокремлювати його публіцистику. Бо саме вона була найчутливішим, найоперативнішим і практично найрезультативнішим вираженням його Духу печаті.

Публіцистика найтісніше зв’язана з політикою. І не тільки у тому плані, що найчастіше трактує саме політичні питання часу й є породженням та продуктом політичної діяльності. Своєрідність цього виду творчості ще й у тому, що справжній публіцист будь-які життєві питання, — і цим вона відрізняється від «чистої» науки, — розглядає під політичним кутом зору, бачить суспільно-політичний, філософський, людинознавчий аспект найрізноманітніших явищ. Тим-то вона й приваблива для пересічного читача.

Ось чому, на наше глибоке переконання, без наукового вивчення багатої публіцистики письменника хоча б на рівні сучасного осмислення його лірики, епосу, драматургії, фольклористики, літературно-художньої та естетичної думки потужна творча планета під назвою «Франко» не постане у всій своїй величі, взаємозв’язаності, а отже, у неповторній ролі у процесі національно-політичного усвідомлення українства.

Про політичні, філософські погляди І. Франка написано досить багато. На жаль, практично все написане у радянських, підцензурних, умовах стосовно його філософсько-політичних поглядів було напівправдою, а вона, як відомо, є найвишуканішим видом брехні. Мільйони українців ще зі шкільної лави засвоювали оповіді про те, що він насамперед вивчав і пропагував марксизм, хоч сам до правовірного марксиста не доріс. Цим, до речі, користаються й досі деякі лжесоціалістичні формування, виставляючи І. Франка своїм предтечею і кумиром.

Франкознавство успішно спростовує ці примітивні твердження, хоч нові ідеї важко пробиваються у голови сучасників, а сама особистість видатного українського мислителя, еволюція його поглядів, спроби прописати його навічно у ту чи іншу партію чи філософську школу виявились аж ніяк не такою простою справою. Ми маємо справу з настільки самобутньою особистістю, що вона за своєю багатогранністю не вкладається у вироблені для масового вжитку взірці і стандарти. Як це давно склалося у політичних традиціях європейських демократичних країн, І. Франко мислив себе, як писав у листі до свого однопартійця М. Павлика, «насамперед русином, а потім радикалом». Має рацію Я. Грицак, який написав у книжці про політичні погляди письменника: «За все своє життя Франко був і драгоманівцем, і марксистом, і фабіанцем, і радикалом, і націонал-демократом. Але жодне з цих означень не годиться для характеристики його громадської діяльності, не припасовується до його могутньої політичної постаті».

Щодо неможливості припасовування І. Франка до відомих філософсько-політичних систем, то тут не виникає жодних сумнівів. Але насмілимося висловити припущення, що самі критерії підходу до особистості письменника не витримують критики. Ми підходимо до нього як до професіонального політика чи філософа. Та ні першим, ні другим він не був. Він не раз заявляв про те, що не збирався бути лідером, вождем і займався цим лише тому, що не було інших, придатніших для цієї справи. Він досліджував філософію, економіку, як і право, але не створив і не збирався створювати власного філософського вчення чи власного економічного та юридичного вчення. Він займався усім цим насамперед як письменник і публіцист, як універсальний вчений-мислитель. І його праці у цих галузях були позначені печаттю геніальності, часто вартували більше, ніж студії професіоналів.

Автор цих рядків схиляється до сформульованої у загальному плані думки І. Денисюка: «Філософські погляди необхідно трактувати як його власну, еволюційно складну філософську систему — «франкізм»1, у якій є оригінальна візія людського прогресу, гуманізму, обстоювання прав одиниць на свою суверенність і прав нації на самостійну, незалежну власну державу. Є теж критика завужених, односторонніх догматичних доктрин, у тому числі марксизму, зокрема теорії класової боротьби як релігії ненависті між людьми, спрямованої проти консолідації нації».

Варто лише додати, що І. Франко гостро критикував й інші догматичні доктрини, незалежно від того, стосувалися вони духовного життя, міжнаціональних взаємин, звойовуючи те, що він називав загумінковістю. Він усе життя мріяв про «людське братерство нове», але був нещадний у поборюванні тих, хто під гаслом братерства розумів такий собі концтабір, у який силою заганялись цілі народи, позбавлені навіть природного права людини на рідну мову, культуру і власну державу. І тому не уявляв людської спільноти майбутнього без повного і беззастережного національного волевиявлення.

Звідси ключова ідея його життя останніх десятиліть, яку він обстоює у багатьох листах, і насамперед у публіцистичних творах, і яка кількома словами була сформульована на порозі ХХ ст.: «...синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного... життя і розвою нації. Все, що йде поза рамами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації».

Але, повторюємо, І. Франко не був політиком, а лише політологом. А це — різні речі. Вдаючись до метафорики, можна сказати, що він був не Мойсеєм, Вождем, а Мислителем, Пророком з неминучим компонентом касандризму, тобто із здатністю передбачати, але без можливості практично змінювати хід реальних подій. Він робив чесно і геніально те, що мав робити й аналізувати, радити, передбачати, застерігати.

Якщо уважно вчитатись у публіцистику І. Франка початку трагічного ХХ століття, то він найрішучіше виступав за незалежність, державність України. Це був результат глибокого аналізу конкретно-історичної ситуації і безальтернативності вибору для нації. Але як реаліст, він дуже боявся неготовності українства до такого історичного кроку. Це була та риса, яку О. Пахльовська назвала «пронизливою історичною інтуїцією». Тому робив усе від нього залежне, щоб, по-перше, здолати, говорячи словами цієї ж дослідниці, «роздвоєння-поєдинок між духом і розумом, коли перший не визнає поразки і живе її майбутнім подоланням, а другий поринає у реальність, де замало сили Духа, а потрібна конкретна організаційна робота і самовіддана праця суспільства, насамперед її проводирів». По-друге, він категорично застерігав проти участі українців у загальноросійських рухах та їх привабливих зовні партіях на шкоду власним національним інтересам. Цю думку він недвозначно сформулював у статті «З кінцем року», за яку на нього так образилась Леся Українка, а В.Ленін обізвав цей погляд реакційним. По-третє, І. Франко, який свого часу сам захоплювався соціалізмом і марксизмом, категорично виступив проти спокуси давно віджилого в Європі і все ще популярного в Росії й Україні як її частині марксизму та збільшовиченого соціалізму.

Неприсутність І. Франка у громадсько-політичних, вирішальних для України процесах початку ХХ ст., про які йшлося вище, треба пояснювати тим, що франкові ідеї та застереження не доходили до включеної в активний революційний процес маси людей, не були зрозумілими і сприйнятими, а головне — не були зреалізованими через несприятливі об’єктивні реалії того революційного часу. Те, від чого застерігав публіцист, сталося.

Значна частина населення, включаючи й лідерів революційного руху, не одразу і не до кінця усвідомила себе як самостійна, відмінна за своїми політичними інтересами сила. Багато людей, особливо у великих містах України, перебували у полоні демагогічної марксистської ідеології, сповідували соціалістичні ідеї. Навіть певна частина галичан повірила у те, що в умовах так званого соціалістичного будівництва можна домогтись утворення суверенної української держави, за що жорстоко поплатилася власним життям у соловецьких таборах.

Своєрідною реакцією на трагічні для України події 1918–1920 рр. став новий сплеск публіцистики, з-посеред якої виокремлюються принаймні дві знакові фігури — Дмитро Донцов і Микола Хвильовий. Талановита, радикальна, все спопеляюча публіцистика Д. Донцова, колишнього соціал-демократа, була, з одного боку, активним протистоянням більшовицькому тоталітаризму. З другого боку, це був інтегральний, як його назвали, націоналізм. Це легко пояснити історично, оскільки одному з видів тоталітаризму можна було протиставити тільки жорстоку політичну доктрину, яка б виховала рішучих, вольових і жорстоких борців за українську справу. Це особливо характерно для його основоположної праці «Націоналізм» (1926), багатьох памфлетів, рецензій, полемічних статей.

Говорячи дещо спрощено, Д. Донцов у своєму мисленні діяв за принципом від протилежного. Лідери Центральної Ради були демократами, соціалістами, сповідували ліберальні погляди, а тому зазнали поразки. Він назвав їх плебеями, а їхню філософію — провансальством. Тому замість демократії — жорстока диктатура, залізна дисципліна. Замість соціалістичних догм — строго централізована влада на чолі з вождем. Замість м’якотілості й нерішучості — тверда однозначна воля. Ця доктрина була далекою від демократизму І. Франка.

Публіцистика Д. Донцова зазнавала критики не тільки ворогів, але й однодумців із національного табору. Але попри все, нікому не вдасться заперечити великого позитивного впливу його та його послідовників на виховання національної, патріотичної одержимості нового покоління свідомих, жертовних борців за незалежну Україну.

М. Хвильовий із його публіцистикою виявився ще несподіванішим, ще незвичайнішим явищем. Правовірний комуніст, засуджений у 1918 році, якщо вірити одній із його анкет, петлюрівцями до розстрілу, потрясає підрадянську Україну, а водночас всю емігрантську частину українців, своїми памфлетами з нищівною критикою москвофільства і проповіддю українського месіанізму, який він маскував епітетом «азіатський». Цитований уже Є. Маланюк, один з публіцистів донцовської школи, побачив у публіцистиці М. Хвильового віру в українське майбутнє. Він вважав, що «Хвильовий надзвичайно характеризує той процес, що відбувається в глибинах української маси, народження психологічної самостійності, яка єдина може надати зміст тому, що поки що є лише гаслом, хоч і охрещеним кров’ю цих років».

Але це розуміли і московські правителі, і тому це національне відродження закінчилося кулею, власноручно випущеною у власну голову бунтівним письменником, і страхітливим голодомором того селянства, яке включилось у цей процес. Почалась жорстока сталінська епоха, коли говорити про національну ідею можна було або у підпіллі (П. Полтава, О. Горновий та ін.), або в еміграції (Ю. Вассиян, М. Сціборський, Д. Андрієвський, Л. Ребет та багато ін.).

Навіть за невинний і наївний вірш про любов до рідного краю авторів жорстоко карали. Будь-який порух незалежної думки жорстоко знищувався у самому зародку. Збулося геніальне передбачення І. Франка про те, що збудована за комуністичними рецептами держава стане такою деспотією, якої ще світ не бачив. Будь-яка інтелектуальна крамола знищувалась нещадно. Можливо, щось із написаного у той час дослідникам ще вдасться знайти в архівах НКВД-КДБ.

Не зайвим буде нагадати: майже всі, хто всупереч застереженням провидця І. Франка спокусився соціалістичними ідеями московського «розливу», зазнали не тільки політичної поразки і творчої безвиході, а й були знищені пекельною репресивною машиною. Не обминула ця доля і Ю. Бачинського, галицького марксиста, працю якого «Україна irredenta» критикував І. Франко, а саму ідею самостійної України підтримав.

Закінчення у наступному номері

1 Щоб уникнути небажаних асоціацій з іншим поняттям франкізму іспанського походження,
можна б запропонувати термін «франковізм», хоча можна сумніватися, чи поняття приживуться.