Менше любительства та експромту

Живемо у переломний, вирішальний для України час, коли треба робити водночас усе, одразу і негайно. У тому числі у сфері масової комунікації, навіть ширше — в інтелектуальному забезпеченні процесу започаткованого Майданом відродження замордованого десятиліттями конвульсійного розвитку українського соціуму. Можна керуватися найблагороднішими намірами й у поспіху наробити дурниць. Говорити і писати про мас-медіа стало модно. Уже й премії почали видавати журналістам за статті на ці теми. І кожен бачить якусь частину журналізму. А завдання, як нам здається, у тому, щоб побачити мас-медіа в цілісності. Від того, що в них було і відбувається нині, і до того, в який спосіб осмислювати, а головне — закріплювати незаперечні здобутки та не допустити розпорошення, розтринькування завоювань Майдану. Завдання цих нотаток скромніше — привернути увагу до окремих вузлових питань цієї складної проблеми.

Останнє п’ятиліття, особливо кінець 2004 року, було водночас ганьбою і славою української журналістики. Ганьба полягала в тому, що значна частина видань, і особливо провідні канали, під адміністративним тиском безсоромно грали в одні ворота. Антиправова сваволя проти мас-медіа у процесі виборів президента, невдоволення людей були настільки нестерпними, що призвели до вибуху в середовищі самих журналістів. Почалося все з відомого голодування журналістів «5 каналу», а далі пішла ланцюгова реакція — протест кращих працівників найпопулярніших телевізійних каналів під гаслом: «Більше брехати не будемо!» У результаті в Україні, як колись казали, явочним порядком було завойоване такого рівня право говорити, писати і показувати, якого, здається, ще не знала наша історія. Це була складова частина того явища, яке ми називаємо помаранчевою революцією. Журналісти відстояли свою честь і цим почали відновлювати авторитет в очах громадськості.

Нові політичні сили та очолювана Віктором Ющенком команда прийшли до влади з ідеєю її прозорості та свободи ЗМІ. Не маю сумніву у чесності цих намірів, але, по-перше, одна річ — проголошувати лозунги, будучи в опозиції, а зовсім інша — реалізувати наміри, ставши владою. Неминуче змінюються позиції. І це не просто припущення, а об’єктивна закономірність, доведена історичним досвідом. Один із моїх колег нещодавно нагадав дуже промовистий факт. Найперший теоретик вільної преси, її найбільш ревний захисник, автор знаменитого трактату «Ареопагітика» Джон Мільтон, підтримавши владу Олівера Кромвеля, став його найвірнішим цензором...

По-друге, необхідне глибоке усвідомлення всім суспільством, і насамперед його керівною, бізнесовою елітою, місця та ролі мас-медіа. ЗМІ не можна розглядати у відриві ні від суспільства, ні від глобальних масово-комунікаційних процесів у світі. Скажімо, не можна створити громадське телебачення і радіо без хоча б помітних ознак громадянського суспільства, без усвідомленої владою і хоча б частиною громади потреби у такого роду медіях. Інакше то буде бліда копія ОРТ — надійної підпори російського президента. При всій повазі до мислячих представників влади, ЗМІ мають бути оперативною частиною саме незалежного, а не провладного інтелекту. Можна і треба координувати і навіть спрямовувати інформаційні процеси у державі, але не можна управляти мисленням.

Незатишно стає, коли у перейменованій на секретаріат адміністрації Президента знову з’являється управління у справах інформації. А чому не, скажімо, комісія з питань координації і поліпшення ефективності масмедійних процесів?

Крім політичної волі та добрих намірів, для закріплення досягнутих успіхів незалежності ЗМІ в Україні потрібні, як мінімум, три передумови. Насамперед це продумана система економічних, правових гарантій свободи слова і ЗМІ та тісно пов’язаний із ними високий рівень професіоналізму журналістів.

Почнемо з найважчого. Як і в інших сферах культури, в журналістському середовищі звучать постійні плачі і прохання до влади допомогти, не дати загинути, підтримати. Не будемо ставитися до таких вимог зверхньо. У зв’язку з певними історичними умовами, матеріальним становищем значної частини потенційної аудиторії періодичної преси та книжкових видань, телебачення, аномальною ситуацією в українському інформаційному просторі, де панує засилля російськомовної інформаційно-розважальної продукції московського походження, держава, якщо вона справді українська, повинна проявляти і певний протекціоналізм. Дуже уважними мусимо бути і при роздержавленні регіональної преси. Воно має вестися поступово, без ущемлення майнових прав і можливостей редакційних колективів. Це особливо стосується районних газет.

Лунають голоси про поголовну і негайну приватизацію всіх видань. Чи можна приватизувати «Літературну Україну», «Освіту» та інші відомчі видання, без яких не обійтись? Чи погодиться Верховна Рада віддати у приватні руки газету «Голос України»?

І все ж головне завдання влади на перспективу — створити такі механізми, які б забезпечували економічні передумови існування преси. Йдеться про можливість вести успішний медіа-бізнес, про господарську винахідливість, підприємливість, а не штучне підтримування жебрацького, жалюгідного існування, як було досі. Хто не зуміє скористатися можливостями, той змушений буде відійти. Адже навіть в умовах жорстокого тиску на пресу, коли через податкову, суди представники адміністрації могли легко розправлятися з неслухняним виданням, зуміли економічно вистояти не тільки «Сільські вісті», а й регіональні газети «Високий Замок», «Експрес» та деякі інші. То вже інша річ, яких зусиль це коштувало колективам і особливо керівництву редакцій. Інші так і не змогли стати на ноги, продавалися або гинули чи продовжують скніти...

Хоч як це дивно, спроби тиску на мас-медіа з боку влади є досить відчутними. Причому робиться це у різний спосіб, але неодмінно із найблагороднішими намірами. Хто не підтримує заклику провідних політичних діячів в особі Володимира Литвина, Юлії Тимошенко, Романа Безсмертного, Миколи Томенка, Романа Зварича, Олександра Мороза до єдності урядової команди, проти дискредитації нової влади, роздмухування нових інформаційних війн? Але поява наприкінці лютого ц.р. у «Голосі України» звернення перелічених політиків була розцінена як спроба втручання у діяльність журналістів.

Виступаючи під час обговорення звіту Кабміну України про діяльність у першому кварталі нинішнього року, Віктор Ющенко закликав громадян, у тому числі журналістів, підтримати владу в її зусиллях змінити країну — «…тому, що ми чесно виконуємо ті зобов’язання і слова, які дали українській нації на майданах». Це природне і зрозуміле прагнення того, хто взяв на себе відповідальний тягар докорінної зміни не просто влади, а всієї системи управління країною.

У цих процесах особлива роль ЗМІ на етапі переходу України до інформаційного суспільства. Відомий американський футуролог Олвін Тоффлер серед низки прогнозів щодо функціонування модерного суспільного організму висловив і обгрунтував припущення про те, що поступово зменшуватиметься роль політичних партій. Їхні функції (в кожному разі, частково) братимуть на себе мас-медіа. І їх не можна зводити тільки до того, щоб співати осанну хай навіть дуже діяльній владі. Здається, сказане має виняткове значення саме для України, партійна система якої аж надто недосконала. Занадто багато партій і групок, які лише чекають, щоб хтось із влади помилився, зробив щось не так, і вони вже готові кусати й галасувати без ані найменшої відповідальності, конструктивної альтернативи.

Доводиться ще і ще раз нагадувати, що, підтримуючи владу, ЗМІ виконують свої специфічні завдання. Не можна не солідаризуватися з думкою учасників зустрічі випускників факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, яка відбулася нещодавно. У прийнятому зверненні до своїх колег-журналістів вони заявили: «Журналіст не може не бути патріотом. Але патріотизм журналіста насамперед у тому, щоб діяти заради блага людей притаманними саме журналістиці методами, чесно і всебічно інформуючи громаду, підтримуючи позитивні тенденції у роботі влади і організацій, неупереджено критикуючи недоліки, помилки, сприяючи перемозі добра над злом, правди над брехнею. Ми покладаємо великі надії на обрану народом владу, і саме це має спонукати нас не давати владі грубо помилятися, зазнаватися, заспокоюватися».

Мусимо на практиці, а не лише на рівні заяв та декларацій засвоїти дві загальноприйняті у нормальному демократичному суспільстві засади. Єдина, універсальна вимога до всіх ЗМІ, від партійних, відомчих, провладних до незалежних і гіпертрофовано опозиційних, — дотримуватися елементарних, передбачених законом і журналістською етикою засад не брехати, об’єктивно і по можливості всебічно відтворювати факти й неупереджено викладати чужі думки. Завдання влади (і опозиції теж) — уміти слухати пресу. Якщо завдання і обов’язок мас-медіа — давати якісну інформацію і бажано аналітичну допомогу громаді, то обов’язок владних структур — максимально скористатися з цієї посильної допомоги.

І тут на перший план виступають два різнопланові, але взаємопов’язані фактори: правові стосунки на рівні влади, ЗМІ, суспільство, капітал та рівень професіоналізму журналіста і його відповідності сучасним вимогам. Суть досить складної багатовекторної колізії у тому, що, з одного боку, в деяких регіонах України і досі зберігається інерція непрофесійних дій окремих політичних груп на подальше утримування узурпованих інтелектуальних та інформаційних ресурсів, з протистоянням діям нової влади. З другого боку, до реальної влади на місцях прийшли нові люди, яким ще вчора вірні старому режиму мас-медіа встигли залити багато сала за шкіру, і вони прагнуть реваншу, навіть помсти. Їм важко піднятися до розуміння таких тонких матерій, як місце мас-медіа у комунікаційних процесах демократичного суспільства. Звідси дуже тривожні сигнали практично з усіх регіонів, які доводиться вислуховувати і читати останнім часом. Як заявив голова НСЖУ Ігор Лубченко, Національна Спілка журналістів здригається від телефонних дзвінків з регіонів про «холодний душ тиску». Про це, зокрема, свідчать спроби диктувати, як подавати ту чи іншу інформацію, обмеження доступу до інформації і навіть вимоги деяких губернаторів, керівників районних адміністрацій до редакторів писати заяви про звільнення.

Не хотілося б спрощувати ситуацію. Тут багато нюансів. Почнемо з того, що чимало журналістів, навіть не бездарних, безсоромно продавалися, прислужуючись злочинному режиму. Коли послухати сьогодні тих, хто замовляв ганебні пропагандистські акції, і тих, хто їх ревно виконував, складається враження, що всього цього не було, що якісь міфічні постаті надиктовували «темники» і не менш загадкові невидимки їх реалізовували. Здається, тільки канал «1+1» вибачився перед своїми глядачами за негідну антидемократичну позицію. Відійшли з екрану, і, сподіваємося, назавжди, такі одіозні постаті, як Д.Джангіров та Д.Корчинський. Останній разом із Н.Вітренко зайнявся організацією примітивних балаганів, які Т.Чорновіл заповзявся популяризувати з депутатської трибуни. А інші?

Ось проти такого типу журналістів і виступають спраглі до керівництва регіональні політики. Час од часу спалахує навіть сверблячка люстрації. Але журналісти — не політики. Їм треба дати вмерти природною смертю. Дехто з авторитетних українців категорично відмовляється подавати таким людям руку, інші цілком резонно не збираються брати разом із ними участь у передачах.

Але цього мало. Суспільство має навчитися розрізняти право журналіста на власну позицію і свідоме прислужництво. Не можна звинувачувати когось конкретно, бо практично ніхто цього не доведе. Але, коли один із відомих телеведучих використовує відомий вислів Вольтера про готовність віддати життя за те, щоб інший мав право на власну думку, і цим виправдовує себе, — він лицемірить. Бо заслужив зневагу не за те, що відстоював власні переконання, а за те, що проголосив себе солдатом злочинного режиму і вислужувався перед ним.

І все ж нерозумно й незаконно чинять ті новопризначені керівники, які застосовують до журналістів засоби адміністрування. Це не та сфера життя, де можна управляти, як у власній вотчині, при тому допускаючи або не допускаючи журналіста до важливої інформації.

Цього не дозволяє закон. Маємо Конституцію, понад півтора десятки законів про ЗМІ. Будучи причетним до розробки деяких із них, розумію їх недосконалість. Закони, які приймались у 90-х роках минулого століття, несуть на собі печать часу. В них не могли бути враховані такі явища, як масова поява недержавних видань і каналів, роль приватного капіталу, монополізація ЗМІ. Ці закони погано стикуються один з одним, усі разом — із Кримінальним та особливо Цивільним кодексами, а також прийнятою пізніше Конституцією України.

Закони потребують удосконалення, координування. Варто було б сьогодні ще раз уважно вчитатися у нотатки Юлії Тимошенко, які вона написала, перебуваючи в ув’язненні. Там є слушні думки про стосунки власника видання і журналістів. Негайно треба розпочати створення «Інформаційного Кодексу», у якому були б зведені воєдино вся сукупність законів про ЗМІ, прав і заборон, міри покарань за порушення законів як із боку громадян, власників ЗМІ, журналістів, так і з боку представників влади, в тому числі правоохоронних органів.

Не менш важливою є державна воля щодо дотримання законів, їх знання і розуміння. Закон, який не діє, рівнозначний його відсутності. Нещодавно українські журналісти пережили приємні хвилини. Через п’ять років (!) після подання, 9 березня ц.р., Європейський суд визнав державу Україна винною у порушенні права на свободу слова на основі рішень українських судів про нібито образу честі та гідності журналісткою Тетяною Коробовою та газетою «День» Наталії Вітренко і Петра Симоненка — кандидатів у президенти на виборах 1999 р. На основі апеляції АТЗТ «Українська прес-група» Європейський суд підтвердив, що оціночні судження не можна кваліфікувати як факти і що кожен політик повинен бути готовим до посиленої уваги до нього з боку ЗМІ.

Це справді перемога і газети, і української громадськості, а також солідний урок для судових органів держави. Обговорення цього питання повчальне. Воно підтверджує висновки про те, що професійність, етичність, культурність нашої журналістики залишаються на катастрофічно низькому рівні, а практика судочинства в Україні потребує докорінного поліпшення. Ніхто, однак, не згадав про те, що Верховна Рада ще на початку 2003 року на вимогу журналістів прийняла доповнення до статті 47 Закону України «Про інформацію»: «Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлювання оціночних суджень.

Оціночними судженнями, за винятком образи і наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема вживання гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості».

Можна критикувати неточність формулювань, можна їх удосконалювати. Але те, за що Європейський суд критикував Україну, уже зазнало змін у законодавстві. Це факт.

До речі, у прийнятих доповненнях до діючих законів є багато інших принципових норм. Проте щось не чути про їх застосування у практиці судів. У кожному разі, авторові цих рядків як консультантові журналістів в умовах судових позовів не вдалось відчути дії цих статей на практиці. Ні положення про те, що інформація з обмеженим доступом може бути поширена безкарно, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право власника на її захист. Чи, може, ви чули про притягнення до відповідальності посадових осіб за відмову в наданні інформації журналісту, чи за перешкоджання тиражуванню або поширенню інформації, чи за умисне перешкоджання журналістові у його законній професійній діяльності?

У накреслених пунктирно передумовах фокусується таке фундаментальне поняття, як професіоналізм журналіста в сучасних умовах. Журналізм давно виріс із коротких штанців трактування майстерності журналіста як вправності пера і дитячої віри в те, що досить поліпшити підготовку журналістів, прочитати їм додаткові лекції чи написати для них добру книжку, як докорінно зміниться якість журналістики. Проблема значно складніша.

На шпальтах «ДТ» неодноразово й аргументовано доводилася теза про те, що досі якісна журналістика в Україні не була затребувана. Вона була небезпечною для системи, а тому злітали голови тих, хто смів демонстративно чи приховано виявляти професійну непокірність. На щастя, всесильній адміністрації не вдалося підпорядкувати собі всі видання і всіх журналістів. Важкодоступними виявилися інтернет-видання. Тому і сьогодні маємо здорові начала якісної журналістики, своєрідні острівці у морі сірятини. Символічним у цьому плані є донецький «Остров».

З іншого боку, у зв’язку із серйозними структурними змінами з’явився, може й не артикульований чітко, попит на якісну інформацію. Ті громадяни, які фізично чи морально стояли на Майдані, не потерплять, щоб їх і надалі годували ріденькою кашкою загальних слів та порожніх картинок.

Якось один діловий чоловік висловився у тому дусі, що він поважатиме журналістську інформацію, коли з її допомогою йому вдасться заробити сто тисяч. Це, зрозуміло, гіпербола, але в ній свій внутрішній сенс. Адже якісна інформація є антиподом хаосу, мірою впорядкованості будь-якої системи. Тому поліпшення якості інформації — це відновлення престижу журналістики.

На жаль, у журналістській практиці помітна досить суперечлива тенденція. У зв’язку з небаченим збільшенням потоків найрізноманітнішої інформації на сайтах Інтернету, що є своєрідним знаменням часу, надзвичайно збільшується кількість працівників ЗМІ, які виконують роль ретрансляторів, поширювачів і пересіювачів уже готової інформації. Сьогодні можна тижнями сидіти у чотирьох стінах редакції і щогодини повідомляти в ефір новини. Зрештою, основним джерелом, з якого черпається зовнішня інформація, є не саме життя, а численні прес-конференції. Романтична фраза з популярної свого часу пісні журналістів «Трое суток шагать, трое суток не спать ради нескольких строчек в газете» викликає сміх навіть у першокурсників журфаку після першої практики.

Прихований і відвертий плагіат набув страшних масштабів. І тут річ не тільки у порушенні норм етики і моралі, а й у поступовій професійній дискваліфікації журналістів.

Моральне обличчя журналіста — тема не тільки постійних дискусій, а й щоденного практичного вибору. Можна бути вправним літератором, яскраво писати й говорити, водночас захищаючи зло, задурманюючи публіку демагогією вчорашнього дня.

Але це один бік справи. Другий — доступ до важливої інформації. Хоч би яким творчим потенціалом володів журналіст, він не спроможний давати якісний продукт без можливості скористатися відповідними даними з офіційних джерел. Задекларована відкритість влади поки що не підтверджується вільним доступом журналістів до вагомої, із соціального погляду, інформації. Йдеться саме про важливу у громадсько-політичному плані інформацію, а не про кулуарні розмови, на які така ласа частина журналістів.

Професіоналізм журналіста, якісний рівень журналістської інформації неможливий без аналітики. Говорячи про аналіз, прогнозування, полеміку у мас-медіа, ми водночас порушуємо значно ширше коло питань, ніж уміння публіцистів того чи іншого видання або каналу проблемно мислити, хоча наявність таких фахівців є вирішальним показником якісного рівня редакції, — ми говоримо і про розумну презентацію ними інтелектуальних процесів українського соціуму. Тут одразу два аспекти: наявність незалежного інтелектуального потенціалу на даному етапі нашого розвитку і вміння журналістів залучити його для оперативного з’ясування болючих проблем сьогодення, перспективного бачення завтрашнього дня. Це вдається тим редакційним колективам, які обростають людьми, здатними вести відкриту розмову із сучасниками.

Коли ж ідеться про стосунки між мас-медіа і головними фігурантами політичної сцени, можна сформулювати три максимуми бажаної сучасної гри. Людина, яка прийшла чи йде у політику, мусить затямити, що вона тим самим виставляє себе на публічний суд. До неї мас-медіа ставитимуться прискіпливо, упереджено, навіть не завжди справедливо. Коли людина абсолютно чиста, їй нічого боятися. Один із французьких президентів, кажуть, навіть непокоївся, не бачачи в газетах карикатур на себе.

Був час, коли за журналістом хтось стояв. Він не тільки замовляв, а й служив своєрідним захистом, брав на себе відповідальність. Сьогодні журналіст, особливо редактор, крайній. За спиною вже не стоїть ніхто. Розсудити, покарати чи виправдати може лише суд.

Звідси особлива роль судової влади у суспільстві взагалі і у вирішенні спірних питань журналістики зокрема. Маємо гіркий досвід, коли рішення судів приймалися під тиском. На жаль, питання незалежності судової гілки влади, делікатно кажучи, залишається дискусійним. Крім уже згадуваних недосконалостей самих законів про ЗМІ, журналістів не завжди задовольняє компетентність суддів у мас-медійних проблемах, а представники судової влади небезпідставно нарікають на рівень правових знань журналістів. Між двома близькими за функціями, хоч і різними за масштабами виконуваних завдань інстанціями майже постійно відчувається певна напруженість у стосунках, незрозуміла відчуженість. У кожному разі, не пам’ятаю жодної спільної зустрічі юристів та журналістів, конструктивної розмови на близькі для обох сторін теми.

У плані порушених питань неодмінно постає проблема докорінного поліпшення добору, підготовки і перепідготовки журналістських кадрів. Це тема окремої розмови. Тому обмежусь констатацією кількох загальних тез. Усім журналістам у той чи інший спосіб треба переучуватися. Мас-медіа, у міру зростання їх авторитету й економічного благополуччя, наповнюватимуться талановитими людьми. Марно очікувати, що університети, хоч би як поліпшувався у них навчальний процес, постачатимуть редакціям із конвеєра готовеньких професіоналів. Журналістами стають у редакціях. І цьому повинні сприяти самі ЗМІ, творчо і, можливо, навіть матеріально. Вони разом із відповідними державними установами, творчими об’єднаннями мають дбати про постійну перепідготовку журналістів.

До перелічених можна додати цілу низку інших важливих проблем. Наприклад, присутність України у світовому інформаційному просторі чи дальше розширення доступу населення до Інтернету і проникнення у міжнародну павутину української мови. Без цього вона не зможе успішно розвиватися.

Але часткові, хай і дуже важливі питання мусять бути підпорядковані головному — розробці стратегії, політики у широко закроєній культурній сфері. Хоч би якими талановитими й енергійними були Олександр Зінченко і Микола Томенко, вони не спроможні досягти реальних успіхів у гуманітарній сфері, якщо не враховуватимуть об’єктивних закономірностей функціонування інформації у суспільстві, стосунків між владою та мас-медіа. Ні вони, ні підпорядковані їм радники, навіть якщо в них у кишені по два дипломи Гарварда, без залучення незалежних інтелектуальних сил не зможуть правильно вирішити цих складних питань. Витягнути себе за чуприну з трясовини був спроможний лише легендарний Мюнхгаузен.

Ситуація дуже непроста. У таких випадках заведено було промовляти знамениту, фатальну своєю безпорадністю фразу: «Маємо те, що маємо». Сьогодні мусимо думати і говорити інакше: «Маємо те, у що не всі вірили, але чого хотіли». Змінилась Україна, почала мінятися людина. І брати участь у цьому важкому процесі — святий обов’язок українського журналіста.