Швейцарія: вільна країна вільних людей

Сьогодні важко зробити відкриття — навіть коли ти просто відкриваєш для себе нову країну. Стільки інформації навколо — Інтернет, телебачення, книжки, преса... Можна без відриву від дивана дізнатися про все, що цікавить, або про країну, куди збираєшся їхати.

Але все одно пакуєш валізу і їдеш, аби скласти власне враження.

Краще один раз побачити…

Швейцарія наче навмисне створена для гарних вражень. Не випадково ж, коли підкреслюють мальовничість місцевості, її називають Швейцарією в мініатюрі. Наголошуючи на точності, дають гарантію: «як швейцарський годинник». І вислів: «Надійно, як у швейцарському банку» — також звучить ніби охоронна грамота.

Та все це треба було заслужити. А потім постійно підтверджувати найвищий рівень. Протягом століть.

Утім, любителям хаосу Швейцарія навряд чи припаде до душі — хіба що запаморочлива стихія скелястих Альп примирить їх із цією країною. Решта території ще з ілюмінатора літака починає дивувати майже досконалими прямокутниками земельних ділянок, садів, лісів і навіть річок, що теж течуть якось аж надто прямо. Проте в самій країні (принаймні в західній її частині) ця правильність не нависає над тобою дамокловим мечем. Навпаки: тут і на червоний світлофор можуть рвонути неслухняні пішоходи, і, на відміну від надохайної Німеччини, на тротуарі зрідка (ду-у-же зрідка) навіть може валятися недопалок. Проте корінні жителі все-таки звинувачують у цьому іноземців, які рвуться до їхньої багатої країни, як мухи до меду: у Женеві, скажімо, їх майже 40%. Особливо багато тут жителів із сусідніх країн, тож експансивним італійцям, іспанцям і португальцям чекати зеленого світла на порожньому перехресті терпцю не вистачає. А от до урн зазвичай дійти встигають: їх безліч, різних форм, розмірів і для різних відходів. Навколо них — жодної смітинки, а поруч іще й пакетики для собачої гігієни можна взяти. До речі, жодного бродячого пса ми не бачили: всі на повідках поважно чимчикують з господарями.

Самі ж швейцарці законослухняні й сповнені гідності. Це впадає в око в усьому. Скажімо, ви просите у крамниці показати вам товар. «Бон жур», — чемно всміхнеться продавець («бон жур» — це у франкомовній Швейцарії; бо офіційних мов у цій федеративній країні аж чотири — німецька, французька, італійська і ретороманська. Поширені вони залежно від сусідства відповідних країн, а ретороманською розмовляють мешканці гірських районів Альп — усього 0,6% від 7,2 млн. населення Швейцарії, з яких 20% узагалі — іноземці). Ви повторюєте прохання. «Бон жур», — теж повторює продавець. І не реагуватиме на ваше питання, доки не почує привітання у відповідь. Бо ввічливість — неодмінна ознака самоповаги.

Так само вітатимуться з вами незнайомі люди в під’їзді — наче в нашому селі. А в швейцарському селі тим паче привітаються, демонструючи доброзичливість до чужинця. Що вже казати про гірські стежки, де кожен зустрічний чи той, хто обжене вас на підйомі, підбадьорливо всміхнеться: «Бон жур!». Та й скрізь, де туристичні маршрути давно апробовані часом, на кожному кроці змученому шукачеві пригод намагаються бодай чимось підсобити: видовбаними на крутосхилах східцями, поручнями на небезпечних поворотах чи просто яскравою стрілкою, що не дає збитися з дороги. Можливо, досвідчених скелелазів така догідлива цивілізованість і дратує, але самовпевненим неофітам допомагає — ще й як (перевірено на собі). Та й чому б не постаратися для туристів, якщо вони приносять і без того багатій Швейцарії 15% національного доходу?! Самі швейцарці, до речі, до будь-якого походу в гори готуються надзвичайно ретельно: екіпіруються, як справжні альпіністи. У легковажних (як ми) чужоземців це зазвичай викликає іронію, та вона вмить зникає, коли вони залишаються сам-на-сам із горами.

Фонтани і люди

Прояви поваги до людини, до її потреб — на кожному кроці. На міських вулицях спекотно, і вам хочеться пити? Не обов’язково шукати крамницю, щоб купити пляшку напою. Десь у радіусі двохсот метрів ви побачите питний фонтанчик чи цівку води, що дзюрчить зі стіни у кам’яний чан (іноді дуже давній з вигляду, але воістину зроблений на віки), а поруч — намальовану чарочку і напис для недовірливих: «Питна вода». Сміливо можна пити — як і будь-яку воду з-під крана: вона джерельно чиста, холодна і без жодного стороннього запаху. І річки та озера у Швейцарії (кольору морської хвилі — дивовижної суміші бірюзи й смарагду: мабуть, мінерали тут такі) також чисті й прозорі до найменшого камінчика на дні.

«Маршруток» там немає взагалі: швейцарці аж тремтять над своєю екологією. Тому й громадський транспорт такий досконалий і ціни пільгові — бо влада прагне пересадити на нього в місті всіх приватних автовласників (тобто практично все населення). Хоч бензин порівняно із середньою зарплатою теж недорогий: 1,7 франка за літр (один франк практично дорівнює одному долару).

Попри чудові дороги, швейцарці не влаштовують на них автогонок — хоч також люблять швидку їзду. Але дисципліновані — нам цього не зрозуміти: якщо на в’їзді до міста є знак, що паркуватися слід тільки на паркінгах — кружлятимуть вулицями, аж поки не знайдуть вільного паркінгу. І ніхто не займе місця, позначеного намальованим інвалідним візком, — для транспорту людей з особливими потребами. Хоч поліцейських і не видно — існує відеоспостереження. Та й самосвідомість водіїв висока: навіщо порушувати, якщо можна не порушувати?

Скрізь на зупинках громадського транспорту, до речі, є розклад руху. І транспорт приходить хвилина у хвилину! «А якщо спізниться?» — запитували ми швейцарців. «Винні матимуть неприємності». «А якщо зовсім не прийде?» «Цього не може бути». «А раптом?» «Люди судитимуться, і закон буде на їхньому боці». «Хто ж судитиметься — всі ж роз’їдуться куди їм треба». «Люди судитимуться. І в департаменту транспорту будуть великі проблеми».

«У вас усе для людей!» — безперестанку захоплювалися ми (бо ж нам залишилися тільки білборди з таким передвиборним гаслом чинного президента). «Це тому, що люди весь час незадоволені, — пояснив нам фахівець із банківської комп’ютерної безпеки Джорді Аймерік, каталонець за походженням і женевець за нинішнім місцем проживання і роботи. — Якби люди не обурювалися, всього цього не було б. Влада ж скрізь однакова: їй тільки дай волю. А ми ж із кожного заробленого франка платимо 28 центів податків — отже, влада має відробляти, а громада — контролювати ефективність витраченого. Влада перебуває в постійній ротації. От мало хто й знає, хто зараз із чотирьох осіб виконує обов’язки мера міста і кому хабар нести, — то й не носять. Та й, узагалі, тут усе вирішує громада. Виходить, може, й повільніше, ніж у решті Європи — але швейцарцям куди поспішати?»

Так от що таке громадянське суспільство — коли люди весь час невдоволені владою.

У кого Дюма позичив гасло для мушкетерів

Втім, ідеалізувати швейцарське життя не варто — бо, звісно, добре там, де нас немає. Люди там теж мають на що нарікати (скажімо, крамниці у вихідні не працюють — а хотілося б!) — попри те, що є громадянами однієї з найрозвиненіших і найбагатших країн, яка входить до першої десятки у світі за рівнем конкурентоспроможності. Але це означає — нарікати на себе, бо в Швейцарії — демократія прямої дії. Тобто громадяни вирішують усі основні питання на референдумах — громади, кантону чи федеральному. Швейцарія — конфедеративна парламентська республіка. Уряд очолює обраний федеральними зборами з числа членів федеральної ради президент, строк повноважень якого — один рік без права переобрання на наступний строк.

Швейцарські громадяни живуть у державі, де свято дотримуються принципів демократії та федералізму. Свою столицю Берн вони називають просто федеральним містом — аби не вивищувати її з-поміж інших рівних міст. У країни навіть є державний девіз: «Один за всіх і всі — за одного».

Дюма аж ніяк не випадково зробив цей девіз гаслом своїх безстрашних мушкетерів. З 1 серпня 1291 року, коли три кантони уклали «вічний союз», і до 12 вересня 1848 року, коли ухвалена конституція перетворила Швейцарію в єдину федеративну державу, в якій сьогодні 23 кантони, її жителі боронили свою незалежність від австрійських Габсбургів, французьких королів, римської курії та всіх інших, хто смів зазіхати на неї. А охочих не бракувало: край же на перехресті торгових шляхів, чужих політичних, економічних, релігійних інтересів. ХV століття в національній історії не випадково названо «часом героїв». У Женеві, скажімо, цей час постає в Музеї історії міста (вхід безплатний) — з ідеально збереженими ознаками часу: зброєю, мундирами, документами, гарматами.

Країна взагалі як зіницю ока береже свою історію: стародавні фортеці хоч нині готові витримати облогу, замки — прийняти королівських гостей, дбайливо реконструйовані й любовно доглянуті старі квартали й історичні містечка — щодня терпіти навали туристів, серед яких найбільше німців, американців, японців, а останніми роками — росіян, китайців та індійців.

Швейцарці зовсім не схильні до радикалізму. Довгий шлях державотворення пройшов через епоху Реформації, яка народила нову протестантську етику — чесної праці, прозорої економічної діяльності, надійних договірних відносин, охайності, бережливості, педантизму, плановості в усьому. Саме на ґрунті таких чеснот постав швейцарський нейтралітет, що зумовило, зокрема, й перетворення країни в один із найважливіших банківських і фінансових центрів світу (на швейцарські банки припадає 35—40% світового управління власністю і майном). Країна, що практично не має корисних копалин, — на четвертому місці у світі за експортом капіталу.

«Любов к отчизні де героїть»?

У подорожі нікуди не дітися від порівнянь. Порівнювати Україну зі Швейцарією, звісно, можна — за природними красотами насамперед. У всьому іншому — краще утриматися. Хоч, здавалося б, нічого дивного — завдяки політиці нейтралітету Швейцарія уникла розрухи двох світових воєн, а по нашій землі за минуле століття які тільки смерчі не пронеслися!

Але, спостерігаючи за всім, що діється в сучасній Україні, не можеш позбутися думки: може, ми самі в цьому й винні? Може, ми й накликаємо на себе всі біди — безвідповідальністю, відмовою від самостійності, нездатністю бути один за всіх і всі — за одного?

...Після мандрівки наче збоку бачиш усе, до чого тут притерпілося око. На критому пероні київського залізничного вокзалу завжди стояли вичовгані до блиску лавки. Тепер їх немає. Немає де присісти пасажирам і поруч, у манюнькому скверику біля метро. Хтось сидить на валізах, хтось — на бордюрі. До тих, хто розпростав стомлені ноги на газоні, поспішає міліціонер. На дітей, які бігають тут-таки, він так крикнув, що людей у формі вони боятимуться довіку.

А на платний вокзальний туалет доведеться майже годину працювати — за мінімальними урядовими розцінками. А ні — ходи в кущі (от за це в Швейцарії добряче штрафують).

Ми — вдома! І хто, крім нас, нам винен, що в нас — саме такий дім?